Місцеві вибори, ніби позаду. Уточнюються списки, перевіряються протоколи дільничних комісій, чимало скарг і заяв в прокуратурі та судах. Хтось сприймає народне волевиявлення з гіркотою в душі та серці, хтось з посмішкою на вустах.

Всі йшли на вибори. І йшли ніби на фронт, на фронт змін. Йшли за Україну, нашу Україну, сильну Україну. За справедливість, за батьківщину. За її відродження, за її третю силу, за духовність та козацтво, за співучі соловейкові парки, сквери та зелену господарку. Йшли за наше місто. Кожен співав від щастя, як Ротару. Окремі танцювали ніби Яма на рівних майданах Станіслава. Дехто пробивався на виборчих дільницях мов удар Віталія Кличка, захищаючи вітчизну, як один з братів Карамазових, чи як то там — Кармазіних. Це була громадянська позиція навіть без всяких зібрань чи громадського форуму.

Йшли у вишиванках знаменитої української фірми — «Ранок» називається. Йшли з теплом душі й без тепла в оселях. Йшли народники, прості християни і демократичні, офіцери запасу, діти війни та чорнобильці. Рухалися по знівечених бруківках та сплюндрованих вулицях з усіх присілків, мікрорайонів та регіонів. Йшли за зміну на цьому фронті безгосподарності, щоби дочекатися довгожданної свободи. Дочекалися…