Найбільш очікувана подія усього весняно-осіннього політичного сезону під назвою «місцеві вибори 31 жовтня» завершилася. Відтепер політика перемістилася з вулиць, екранів телевізорів, біг-бордів та сіті-лайтів в кабінети на Грушевського та партійні офіси. Виборець свою справу зробив, виборець може йти. Принаймні до виборів парламентських…

Для місцевих ж політиків настає гаряча пора розподілу мандатів, переговорів, домовленостей, коаліціад та чергового перерозподілу портфелів.

І хоча офіційних результатів виборів ще не встановлено, а на деяких дільницях за рішенням суду триває перерахунок голосів, який у багатьох аспектах нагадує циркове шоу, в якому члени комісій немов «слухняні песики» слідують руху «палички» кандидатів чи їх представників та наполегливо вскривають запаковані пачки з бюлетенями й беруться їх перераховувати, сумнівів в тому, що вибори будуть визнані такими, що відбулися, не виникає.

Не може змиритися з поразкою лише Юрій Соловей. Соловей програв, програв з відставанням більш ніж на 4 тисячі голосів. Схоже, що ані ефіри на «5 каналі», ТРК «Україна», ані постійні прес-конференції та заяви про фальсифікації з боку команди Анушкевичуса, незважаючи на всю гіпотетичну їхню ймовірність, не допоможуть лідеру «Громадського форуму», для якого посада міського голови була сутністю усієї діяльності протягом останніх п’ять років. Участь ж Солов’я у програмі  «Шустер livе» взагалі видалася незрозумілою – замість надання конкретних доказів фальшування, кандидат обмежився загальними фактами, а включення з Івано-Франківська лише додало залікових пунктів старому-новому міському голові.

Складається враження, що Соловей був переконаний в тому, що завадити перемогти йому може лише зняття його кандидатури за порушення. Протягом ж цілої кампанії Соловей поводив себе аж занадто самовпевнено, називаючи себе Вже наступним міським головою. Дійшло навіть до того, що, ще не будучи обраним, Юрій Соловей ледь не почав роздавати посади. Взяти хоча б до прикладу того ж студентського мера...

На завершальному етапі компанії команда Солов'я просто не доопрацювала. Не доопрацювала в тому аспекті, що не змогла ефективно протидіяти тим фальсифікаціям, про які сьогодні заявляє, та забезпечити виграшний результат.

Окрім того, протягом останніх двох тижнів напередодні виборів в сторону Солов'я було адресовано цілу низку мессиджів, які тією чи іншою мірою дискредитували кандидата та відповідним чином могли б відобразитися на електоральних симпатіях. Ефективну відповідь цьому дано так і не було. Кандидат не зміг змобілізувати свого потенційного виборця наприкінці кампанії, що потребувало різкої відповіді, надання якісно позитивної інформації про кандидата, його діяльність, а не зведення усього лише до банального за великим рахунком в очах виборця тиску з боку влади.

Як наслідок, «голосували за Солов'я, перемагає Анушкевичус».

Перемога Віктора Андрюсовича стала несподіванкою для багатьох – робота міського голови часто-густо піддавалась жорсткій критиці, мер не міг знайти порозуміння з депутатським корпусом, а його особистий рейтинг останнім часом м’яко кажучи не вражав. На відміну від опонентів, які розпочали передвиборчу кампанію задовго до її офіційного старту, кампанія Анушкевичуса тривала практично дещо більше місяця. Більше того, головним мессиджем міського голови став заклик «продовжити розпочате». В частини електорату це викликало відверту іронію…

Сам кандидат невпинно зауважував, що його здобутки дуже часто є невидимими ззовні, а він свою попередню каденцію зосередив на людині, медицині, освіті і так далі.

Можна припустити, що саме ця «зовнішня невидимість» й відіграла вирішальну роль у перемозі Анушкевичуса. Вочевидь, виборець, обираючи між кандидатами, віддав перевагу невеличким дрібничкам, які не викликали дискомфорт у його повсякденному житті.

Окрім того, наприкінці кампанії відбулося кілька фактів, які позитивним чином відобразилися на сприйнятті та позиціях чинного мера. Анушкевичус відкрив центр надання адміністративних послуг, вчасно розпочав опалювальний сезон, завершив програму з басейнами. Що стосується доріг, які стали головним бичем для міського голови, то Анушкевичус створив і видимість вирішення та боротьби й з цією проблемою. Під час кампанії було відремонтовано кілька вулиць, зокрема вулицю Новгородську, якою щодня проїжджає переважна кількість мешканців міста.

Разом з тим, у 2006 році показник Анушкевичуса становив близько 50%. Сьогодні – 27%. Рейтинг впав майже вдвічі, а тому продовжувати розпочати меру доведеться особливо інтенсивно, адже до завершення терміну можна й не до чекати…

Що стосується здобутків політичних партій, то в даному аспекті найбільшою несподіванкою став результат партїі «Удар» імені Віталія Кличка.

Партія за попередніми результатами не лише подолала трьохвідсотковий бар’єр в обласну раду, здобула 5% в Івано-Франківську міську раду, але й пройшла в абсолютну більшість районних рад області. Для політичної сили, яка за великим рахунком лише нещодавно була створена, позбавлена впізнаваних регіональних лідерів, не провівши серйозної передвиборчої кампанії, отримала підтримку – це значний успіх.

Втім, успіх «Удару» необхідно пояснювати в першу чергу особистим рейтингом Кличка, та й то Кличка-спортсмена, а не політика. Окрім того, судячи з реакції, виборець схвально віднісся й до самої назви політичної сили. Можна припустити, що виборець, голосуючи за «Удар», висловлював в такий спосіб власний протест та розчарування в дихотомічних політичних силах.

Миттєвий результат «Удару» можна ознаменувати не інакше як акт електорального затміння з боку спустошеного й зневіреного виборця. «Удар» отримав кредит довіри й тепер партії доведеться доводити свою життєздатність, тим паче що попереду парламентські вибори... 

Переможцем ж виборів прогнозовано стала «Свобода», яка перебрала на себе роль головної опозиційної політичної сили в країні, захисника й борця за національні інтереси. «Якщо не ми, то хто» в даному ракурсі надзвичайно легко перефразувати у «якщо не зараз, то коли». Для перемоги «Свободи» в області склалися всі передумови. В результаті, партія перехопила електорат «Нашої України», «Батьківщини», інших національно-демократичних сил, ідентифікувала себе як чи не єдина націоналістична партія в країні.

Доволі показовим є приклад виборів до Івано-Франківської міської ради, де з 30 депутатів-мажоритарників 24 представлятимуть «Свободу». До них необхідно додати ще 9-10 депутатів, які партія проведе по списку.

Партія дістала нагоду перейти від в основному критики діяльності влади до безпосереднього її творення та реалізації. Таким чином, «Свобода» отримала «прапор» й нести його для даної політичної сили стане своєрідним тестом на профпридатність.

Не можна не відзначити й результат «Фронту Змін». Арсеній Яценюк набирає близько 12%, що після розчарування на останніх президентських виборах є доволі хорошим результатом. На відміну від президентської кампанії, Яценюк вже нікому не оголошував війну, не проголошував в гонитві за східними виборцями орієнтацію на різноманітні союзи з Росією, змінив колірну гаму кампанії на більш лагідні тони й закликав виборця з його допомогою змінити власне майбутнє. Яценюку вдалося  в першу чергу перехопити частину електорату «Батьківщини», «Нашої України», тих виборців, які розчарувалися в опозиційних політичних силах, не хочуть голосувати за владу й не готові голосувати за «Свободу». Як наслідок, в обласній раді Шкварилюк може розраховувати на третю за чисельністю депутатську групу.

Що стосується представництва в обласній раді, то воно зміниться суттєво й радикально.

Перше, на що варто звернути увагу, – обласна рада перетворюється на різношерстний та багатоструктурований орган.

Обласна рада втрачає гегемона, яким у тепер вже попередній каденції була «Наша Україна», що власноруч формувала більшість. Для «Нашої України» та «БЮТ», тепер «Батьківщини», місцеві вибори стали реальною відповіддю на діяльність даних політичних сил та запит на них у суспільстві. Партії зазнали грандіозних електоральних, а відповідно й «мандатних» втрат. Замість майже 100 депутатських портфелів у новій раді дані політичні сили разом назбирають близько 30-35.  Більше того, можна сподіватися, що найбільші фракції в раді складатимуть близько 15-17 мандатів.

Трьохвідсотковий барє’р до обласної ради подолало 8 політичних сил. Всього ж завдяки мажоритарникам представництво політичних сил сягатиме 12 політичних партій.

Наступне на чому доцільно було б закцентувати увагу – розподіл зон впливу в раді. Сформувати виключно націоналістичну раду, про що заявляли напередодні представники «Свободи», не вдасться. Незважаючи на перемогу на місцевих виборах, утворити більшість так як це вже вдалося в міській раді, «Свобода» не матиме можливості.

Даній політичній силі доведеться шукати шляхи об’єднання. Переговори з цього приводу вже розпочалися…

У ЗМІ нещодавно поширилася інформація про умови за яких «Свобода» може піти на співпрацю з регіоналами. Рахуватися ж з «регіонами» та губернатором Вишиванюком прийдеться в будь-якому випадку.

Саме Михайло Вишиванюк на даний момент за попередніми результатами контролює найбільшу кількість депутатів в раді. Разом з очолюваною ним «Партією Регіонів» та зовсім не чужими губернатору «Народною партією» та «Відродженням», від яких пройшли чи не всі високопосадовці області, Вишиванюк забезпечив проходження в раду близько третини депутатів. Мудро розклавши яйця в різні корзини, а також маючи можливість потенційного взяття під особистий контроль близько двох десятків депутатів-мажоритарників, Михайло Вишиванюк забезпечує собі досить комфортні умови для подальшої роботи та 43-53 абсолютно лояльних депутатів.

Окрім того, всі ми пам’ятаємо на що перетворилася обласна рада одразу після приходу на посаду Михайла Вишиванюка. Губернатор забезпечив контроль над більшістю депутатського корпусу, що добре прослідковувалося в голосуванні ради.

Належний вплив має Вишиванюк і на окремих депутатів так званих національно-демократичних сил.

Звичайно, що з електоральної та ідеологічної точки зору єднання «Свободи» з «Партією Регіонів», а точніше блоком Вишиванюка, неможливе. «Свободу» не зрозуміють її ж виборці. Ще більш неймовірним на Прикарпатті видається й формування більшості на чолі з «Партією Регіонів» чи «супроводом» Вишиванюка.

Відповідно, найбільш ймовірними учасниками більшості залишаються старі національно-демократичні сили на чолі з «Свободою». Разом депутатський корпус «Свободи», «Нашої України», «Фронту змін», «Батьківщини» та інших так званих націонал-демократів. Коаліція матиме належний національно-патріотичний відтінок, буде позбавлена представництва влади.

Однак, наявність в її складі відданих губернатору осіб дозволить Вишиванюку й надалі контролювати ситуацію та за необхідності «смикати за шнурочки».

Не менш цікаво виглядає й ситуація навколо голови обласної ради.

«Свобода» вже заявила про свої претензії на цю посаду. Зокрема, бажання стати головою ради виявив Олександр Сич. Відверто кажучи, шанси й підстави для цього в Олександра Максимовича вагомі.

В даному аспекті багато що залежатиме від позиції, аргументів, вміння вести перемовини та можливих поступок самого Сича.

Втім, Вишиванюка на цій посаді більше влаштовувала б менш «колоритна» з точки зору партійної приналежності постать. Зокрема, Ігор Олійник, який вже очолював обласну раду, має відповідний досвід й доволі непогано співпрацював з губернатором. Вірогідність того, що посада голови обласної ради залишиться й надалі квотою «Нашої України» є. Однак, позиції  самої політичної сили та її політична вага вже не та, що колись.

Практично нереально, щоб посада голови обласної ради, зважаючи на попередні конфлікти, гострі напади та політичну боротьбу, була віддана представнику «Батьківщини».

За таких умов посада голови обласної ради може бути віддана й представнику «Фронту Змін». Партія посіла третє місце за результатами виборів  й у списку політичної сили наче відсутні особи, які б жорстко відкидалися опонентами. Зокрема, теоретично раду може очолити Дмитро Дзвінчук. Він працював з Сичем в одній фракції у попередній каденції, окрім того Дзвінчук є деканом факультету управління та інформаційної діяльності ІФНТУНГ, де зокрема викладає й Сич. Немає алергії на Дзвінчука й у Вишиванюка. Окрім того, Дзвінчук є досить врівноваженим та виваженим, що також немаловажно. Однак, Дзвінчук – лише один серед інших можливих претендентів, який б міг влаштувати представників обох таборів.

За таких умов особа голови ради могла б забезпечити компроміс інтересів – «Свобода» б домоглася призначення на посаду особи непричетної до ганебних голосувань щодо Харківських угод, особи, яка могла б певною мірою символізувати «зміни» в самій раді, а Вишиванюк, як репрезентатор центральної влади в області, домігся б не призначення на ключову в області посаду відвертого націоналіста, що дозволило б губернатору вкотре засвідчити перед регіоналами свою впливовість, важливість та необхідність перебування на займаній посаді. Окрім того, «Свобода» б отримала можливість уникнути безпосередньої відповідальності за різноманітні так звані «потрібні» голосування, що напередодні парламентських виборів у одній з базових областей також важливий аргумент.

Як воно вийде, покажуть самі домовленості… Однак, вже на цьому етапі можна буде зробити перші важливі висновки щодо істинності намірів тих чи інших суб’єктів, їх ваги, й що власне важливіше зовнішня видимість демократії, властивого галичанам патріотизму чи громада, демократія, патріотичність як фундаментальні цінності.

Ігор Дебенко, політолог