Протягом багатьох років екологи і небайдужі громадяни міста Калуша привертали увагу різних інстанцій до існування такого потенційно небезпечного об’єкту, як полігон захоронення гексахлорбензолу. При цьому, важливо наголосити, що саме потенційно небезпечного. Чому? Очевидно, тому, що сама по собі речовина, дійсно, є дуже токсичною і канцерогенною. Але у землі вона небезпеки не становить.
Інше питання — спосіб “захоронення”. Незважаючи на те, що, свого часу, був розроблений проект, який передбачав надійне захоронення даної речовини, через екологічну неграмотність отруту безладно розкидали на території, захоронювали із порушеннями. Звичайно, були пробурені декілька спостережних свердловин, щоб більш-менш регулярно відстежувати стан об’єкту: чи не відбувається поширення небезпечної речовини за його межі. Але ця мережа спостережних свердловин була, як і багато іншого, зроблена для “галочки”. Очевидно, що свердловин було недостатньо, і впродовж останніх років їх не використовували.
Для того, щоб зрозуміти суть справи, необхідно розглянути історію даного питання. Проблема, зокрема, набула публічного розголосу після статті, надрукованої ще 26 липня 1989 року у тодішній місцевій газеті “Зоря Прикарпаття”, під назвою “Очі не бачать — серце не плаче… (Про нашу практику захоронення гексахлорбензолу)”. Автори — кандидат технічних наук Іван Костів та кандидат геолого-мінералогічних наук Степан Корінь.
У статті було запропоновано раціональний спосіб виходу із ситуації, що склалася.
“… Гексахлорбензол утворюється як побічний продукт хлорування вуглеводів і є відходом виробництва. Як високотоксичний продукт, він повинен підлягати знешкодженню… За кордоном гексахлорбензол спалюють із поглинанням і нейтралізацією продуктів горіння. Враховуючи високу токсичність цієї отрути, захоронення його на поверхні землі в умовах Прикарпаття є недопустимим, оскільки тут немає такого місця, де би не проникали поверхневі та грунтові води… Крім того, не можлива повна ізоляція гексахлорбензолу від атмосферного повітря, у якому він здатен сублімуватися, тобто переходити із твердого стану у газоподібний, що сприяє його розповсюдженню у навколишньому середовищі. Крім цього, під дією повітря, сонячного світла, різних інших природних факторів технічний гексахлорбензол розкладається, про що свідчить обвуглення його на значну глибину при тривалому зберіганні. Розклад відходів, безумовно, йде з утворенням токсичних речовин. Остаточний хімізм процесу його розкладу на сьогодні невідомий, що особливо повинно насторожувати.
Найбільш доцільним з екологічної точки зору шляхом розв’язання даної проблеми є спалювання відходів гексахлорбензолу. За участю спеціалізованих організацій необхідно розробити простий і надійний спосіб, при якому будуть утворюватися найменш шкідливі газоподібні продукти горіння… Продукти спалювання можна поглинати і нейтралізувати вапняним молоком”, — йшлося, зокрема, у публікації.
Тут же була наведена фотографія, яка продемонструвала, на якому “високому” рівні технічної культури здійснюється “захоронення” надзвичайно токсичної речовини: “Видно, як отрутохімікат мокне у воді, яка повільно пробивається з-під його куп і струмочком стікає у найближчу річку”.
Загалом 21 рік тому питання піднімалося для того, щоб привернути увагу громадськості і спам’ятати відповідальних  посадових осіб. Також науковці намагалися наголосити: полігон “захоронення” гексахлорбензолу був одним із найпоказовіших прикладів нашої технологічної та екологічної “культури”, точніше безкультур’я і безвідповідальності тодішнього керівництва  гіганта хімічної промисловості держави.
Автори статті, а також група небайдужих громадян, неодноразово на різних рівнях піднімали питання про те, що необхідно здійснювати систематичний моніторинг території всього міста. Адже у такому, на той час насиченому різнопрофільними підприємствами місті, де постійно впродовж десятків років утворювалися тисячі тонн різних речовин, окрім згаданого “полігону”, не було інших місць захоронення, знешкодження чи утилізації відходів. А такі найрізноманітніші відходи так чи інакше у процесі діяльності цих підприємств утворювалися. І будуть утворюватися завжди. Що ж із ними робили? Частину вивозили на відвали розкривних порід кар’єру, іншу частину — у сам кар’єр або ж на хвостосховища. Крім цього — закопували у різних місцях, скидали у канави, вивозили у лісосмуги. І все це — у не облікованих кількостях.
Упродовж десятків років це питання нікого з впливових осіб, за великим рахунком, не цікавило. Незважаючи на численні звернення спеціалістів і просто активних громадян міста, неможливо було організувати системну роботу для того, щоб обстежити всю територію, виявити небезпечні об’єкти, встановити їхній стан та суть процесів, які там відбуваються, а відтак — обгрунтовано розробити ефективні заходи, спрямовані на поліпшення ситуації.
І лише наприкінці минулого року це питання вдалося підняти на дуже високий рівень. Чому саме так сталося? Чому так раптово можновладці перейнялися екологічними проблемами? Політика — і гроші. Велика політика — і великі гроші.
Головне — знайти привід і грамотно його “розкрутити”. А структури, які готові заробити на проблемі і створити біду, завжди знайдуться. При цьому, виявляється, чим токсичніша речовина — тим це цікавіше для організаторів, бо ж розцінки — вищі. Крім, власне, великого заробітку для одних, політичний капітал на цьому заробляють інші. Причому, останній, можливо, навіть більш важливий.
Сьогодні чимало фахівців звертають увагу, що не так це все робиться, не треба було чіпати відходів. Потрібно було для початку просто надійніше, герметичніше захистити від впливу атмосферних чинників і не допустити гіпотетично можливого проникнення у водоносний горизонт і міграції цих речовин за межі даного об’єкту. А ще обов’язково, і це у першу чергу, створити надійну систему моніторингу за станом цього об’єкта. Але така постановка питання людям, які мають вплив та доступ до державних коштів, — не цікава. Надто дешево коштує.
Між тим, із фотографій, зроблених ще у 1989 році, видно, що те, що захоронювали, вже у той час становило своєрідну “кашу”: суміш отруйної речовини з понівеченими ржавими бочками, будівельним сміттям і болотом. Виникає питання: чи можливо це сьогодні безпечно вилучити, не розсіявши у довкіллі? Ті, хто дуже хоче це робити, запевняють, що так. Навіть — організовують показові фотосесії та відеозйомки. Але хіба можна від них чекати іншої відповіді?
Тепер, коли люди б’ють на сполох, чиновники відмахуються зі словами: “А що ви хотіли: нічого не роблять — погано, починають вивозити — знову погано”. Чиновникам, звичайно, як кажуть, “по барабану”. Головне, щоб “галочку” поставити у графі “захід виконано”. Як було написано на тих біг-бордах, що не так давно красувалися обабіч шляхів, “Твою думку почуто — питання буде вирішено”, і “Наше життя покращилося вже сьогодні”. Без сумніву, життя деяких людей значно поліпшиться. Однак чомусь здається, що це, у переважній більшості, не будуть калушани. “Галочку” поставлять і до виборця буде з чим іти. Однак, чи вирішаться проблеми калушан і жителів прилеглих сіл? Напевно — ні. Але гроші будуть успішно закопані, тобто, як прийнято говорити, “освоєні”, проблему остаточно дискредитують і знову забудуть на десятки років.
До речі, владі необхідно нагадати, а громадськості, можливо, повідомити, що місія ООН, яка перебувала у нас навесні, сліди гексахлорбензолу знайшла навіть у районі вулиці Долинської! Сюди ця речовина потрапила точно не з полігону. А скільки ще, яких саме речовин й у яких концентраціях потрапляє до нашого організму? Цікаво, чи може хто-небудь хоча би приблизно сказати?
Звичайно, потрібні гроші на нові амбітні політичні проекти. Бо політичний капітал в умовах сучасної України — це найбільший капітал. Його завжди можна трансформувати в особисті статки, задовольняючи при цьому власні, надмірні для звичайної нормальної людини, амбіції. Дуже неприємно спостерігати, коли чиновники банально піаряться перед фотоапаратами і відеокамерами, фальшиво демонструючи, які вони “господарники” і як тяжко “переживають” за долю своїх громадян.
Прикро, що при всьому цьому, як саме поняття екології, так і долі простих людей стають розмінною монетою, на якій цинічно спекулюють. Обурює, що влада маніпулює свідомістю громадян своєї (і не тільки) країни. Висловлюючись жаргонною, але дуже доречною у даному випадку фразою, — “розводять, як лохів”. Звичайно, у них є зв’язки, гроші тощо, але, можливо, досить про все це мовчати? Можливо, пора назвати речі своїми іменами?
Калуш було визнано зоною надзвичайної екологічної ситуації, на ліквідацію якої спрямовано державні кошти. Але міський голова самоусунувся від контролю ситуації. А через некваліфіковані дії ДП “Національний центр поводження з небезпечними відходами” при Міністерстві навколишнього природного середовища України гексахлорбензол буде розтягнуто по всій області. Відтак, за бюджетні кошти ми опинимося в епіцентрі справжньої екологічної катастрофи.