У 1944-1956 роках у Калуші була тюрма, де утримували і навіть катували людей, які у підпіллі боролися за незалежність України. Сьогодні про неї нагадують лише меморіальна дошка на фасаді музичної школи №1 та кілька занедбаних камер у підвальному приміщенні Центру науково-технічної творчості учнівської молоді. Про тюрму згадують і калушани, яким, свого часу, довелося провести тут не один день, а також люди, яким уже у 1970-х роках довелося “замасковувати” наслідки катувань. Чи підтримає міська влада ідею краєзнавців про створення на базі тюрми музею, наразі невідомо.

Днями за ініціативою краєзнавця, голови Калуської міськрайонної організації історико-просвітницького товариства “Меморіал” Богдана Яневича було проведено ідентифікацію приміщення в’язничних камер колишньої тюрми НКВС-КДБ (вул. Січинського, 11) за участю репресованих політв’язнів Ольги Леськів та Євдокії Овчар, а також науковців відділу Малої академії наук, що діє при Центрі технічної творчості учнівської молоді. Організатори заходу мріють про створення на базі колишньої тюрми Калуського музею українського руху, збирають історичні матеріали та свідчення очевидців про події 1944-1956 років. А також — звертаються до міської влади з проханням допомогти фінансово.

Історична довідка
Збройна боротьба українського народу за свою національну державність у 1917-1920 роках завершилася трагічною поразкою. Чотири держави розділили Україну. Зокрема, східні землі захопила Радянська Росія, Західну Україну (Галичину, Волинь, Полісся) окупувала Польща, Буковиною і Бессарабією заволоділа Румунія, а Закарпаття приєднала до себе Чехословаччина. Але, незважаючи на розмежування своїх історичних територій, український народ продовжував боротися за соборність і самостійність України — у підпіллі.
У другій половині 1944 року всі західноукраїнські землі захопила Червона Армія. Відтак, більшовики змушували селян працювати по 17-18 годин на добу, накладали на них грошові податки.
“Визволителі” також оголосили примусовий загальний набір до війська. При цьому, мобілізованих не навчали військовій справі, не давали їм армійського обмундирування, а одразу посилали на фронт. Гвинтівки ж мали лише перші лави наступаючих. Усі інші повинні були забирати зброю у тих, хто загинув.
Водночас розпочалися гоніння західноукраїнської інтелігенції. Згодом — відверта русифікація. Нищівного удару було завдано й українським церквам — православній автокефальній, що відродилася у воєнні роки, та греко-католицькій. Активно використовувалися у цей час і старі випробувані методи терору: постійні обшуки, грабунки, вбивства.
У такій ситуації єдиним оборонцем місцевого населення стала УПА. У 1944-1945 роках керівництво Міністерства внутрішніх справ і Міністерства державної безпеки кинули на боротьбу проти повстанців великі сили, застосовуючи два види облав: великі і малі. 
У великих брали участь по кілька тисяч солдатів. Тактика була простою: за кілька днів перед самою акцією з’являлися невеликі відділи МВС, силами однієї роти провокували сутичку з УПА, і, визначивши місце розташування ворога, відступали. Після цього підтягувалася артилерія, танки, навіть — літаки, і з усіх боків починався “концентричний” наступ. Акція тривала доти, поки частини МВС “не прочісували” крок за кроком усього оточеного району. Після того, як навколишня місцевість була перевірена великою облавою, проводились малі, переважно — силами однієї роти. Мета — переслідування розпорошених частин УПА, пошуки поранених, терор серед мирного населення. 
Загалом вояки “прочісували” кожен сантиметр землі, розвалювали печі, зривали долівку, зі стодол викидали все збіжжя, розкидали стіжки сіна і соломи. Цивільне населення, а особливо дітей і дівчат, постійно допитували, щоб добути від них інформацію про повстанців. 
У свою чергу, “упівці” організували низку визвольних акцій. Зокрема, у листопаді 1944 року — визволили містечка Перегінськ і Рожнятів. А 22 березня 1945 року у селі Голині на Калущині саперам повстанської сотні вдалося замінувати залізничну колію і підірвати великий ешелон із солдатами МВС. 
Оскільки окупаційному режиму не вдалося ліквідувати національно-визвольний рух силою, вони розпочали підступну боротьбу та віроломну агітаційну кампанію, намагаючись, таким чином, позбавити УПА народної підтримки та розкласти її зсередини. Щоб довести свою “доброзичливість”, більшовики навіть звільнили з заслання і дали можливість повернутися додому певній частині українців, вивезених із західних областей України у 1939-1941 роках. Прагнучи надати успіху своїм операціям, “чекісти” використовували доволі оригінальні методи, скажімо, обравши який-небудь район, війська МДБ його оточували, зганяли на майдан чоловіче населення і примушували підписувати відповідно укладену заяву про вихід із УПА та засудження українського партизанського руху. Фотознімки таких заяв із підписами публікували у пресі, як доказ того, скільки “бандерівців” склало зброю.
Однак переважна кількість бійців УПА продовжувала боротьбу. На Калущині, зокрема, у серпні 1945 року загін УПА зробив засідку між селами Верхнею і Гуменовим на відділ МДБ, який приїхав до Верхні з метою виселення селян. Кулеметним вогнем були вбиті 10 “чекістів”, 9 — узяті у полон. 
Не отримуючи бажаного результату, МДБ-МВС знову повернувся до арсеналу методів нищівного, безжального терору. Основними формами боротьби, відтак, стають створення випадкових баз для безперервного нагляду за лісом і навколишніми селами, перепис населення. Згодом — блокада, а фактично, — введення військового стану на окремих територіях: усім мешканцям було заборонено виходити вночі без спеціального письмового дозволу зі своїх будинків, увечері і вночі не можна було заслонювати вікон, бо інакше “чекісти” кидали до хат ручні гранати. Загалом кожна хата і подвір’я піддавалися дуже детальним обшукам. Головна мета блокади — не допустити вивезення з сіл до лісу ніяких продуктів і примусити голодуючих повстанців вийти з лісу.
А далі — публічні катування, агентура, провокація. Карателі поводилися надзвичайно жорстоко. Навіть важкохворих і поранених бійців, а також медсестер Українського Червоного Хреста “чекісти” по звірячому закатовували, трупи вішали на придорожніх стовпах або кидали на вулицю, забороняючи населенню їх хоронити і змушувати людей переїздити через них підводами. Садизм МДБ не знав меж. Із 1945 року відновлюють середньовічну практику прилюдного катування: на площу зганяли місцевих жителів, приводили заарештованих, звичайно, важкопоранених бійців УПА, і на очах у всіх влаштовували варварське катування. Були випадки, що люди, яких змушували дивитись на ці криваві оргії, божеволіли. 
У 1946 році, навесні, більшовики у боротьбі з УПА застосували методи масового випалювання лісів у тих теренах, де сподівалися більшого скупчення повстанців. Водночас, продовжували “вибивати” свідчення з місцевого населення. Не гребувати навіть катуванням дітей.
(Використано матеріали сайту http://www.ukrnationalfront.netfirms.com/upa.)

Слідів злочинів у Калуші навіть не замітали
Як свідчать історичні дані, “процвітала” боротьба із підпіллям і на Калущині. У місті була навіть тюрма, де утримували та допитували людей. В’язничні камери колишньої тюрми НКВС-КДБ знаходилися у підвалі сучасного Центру науково-технічної творчості учнівської молоді, де з 1946 до 1950 року розміщувався гарнізон, а саме приміщення до 1956 року використовувалося як тюрма. Водночас, існують припущення, що на території між колишнім приміщенням НКВС (тепер — музична школа №1) та колишньою столовою (тепер — управління казначейства, поряд зі сквером, де встановлено пам’ятник Іванові Франку) могли існувати підземні ходи та захоронення закатованих.
Зокрема, як повідомив калушанин Володимир Сікора, який у 1976 році працював у Центрі керівником технічного гуртка, приблизно до 1970 року приміщення використовували для власних потреб різні організації. Ніхто, щоправда, не цікавився і, відповідно, не заглядав у підвальні приміщення. Тому, коли підвал вирішили використати для відкриття додаткових секцій у Центрі, довелося добряче попрацювати, а потім ще і здивуватися.
— Підвал був повністю завалений сміттям. Але ми хотіли облаштувати тут майстерні, тому вирішили вигребти весь непотріб. Те, що ми побачили під купами сміття, справді, вжахнуло: на підлозі і стінах були згустки крові, які, вочевидь, у 40-х роках ніхто навіть не спробував змити, бодай водою. Залишилося і людське волосся. Місцями воно було приклеєне кров’ю настільки, що не можна було відшкрябати, — пригадує Володимир Сікора. — Окрім цього, добре пам’ятаю написи на стінах, датовані 1946-1947 роками. Це були вишкрябані нігтями та кров’ю звернення до матері, батька, дітей. Загалом — маса прізвищ та, вочевидь, останніх послань. Навіть читати було важко. Також я чув від людей, що у тюрмі була викопана криниця, вщерть закидана людськими тілами.
Усе це майстри ретельно замалювали. Фарба не дуже хотіла чіпатися, тому вирішили зверху обложили стіни тротуарною плиткою, яка стоїть і досі  Між іншим, Володимир Сікора припускає, що кілька камер, які збереглися до сьогодні, — не вся в’язниця. Не виключено, що інші камери просто відділяє замурований вхід. Також чоловік запевняє, що до музичної школи можна дістатися тунелем, який був засипаний понад 30 років тому.
У цьому ж переконана і колишня зв’язкова бойової розвідки УПА Ольга Леськів, якій у 16 років довелося на собі відчути гнів “більшовиків”. Спогадів про той день далекого 1946 року у жінки залишилося небагато. Проте, ними вона поділилася охоче. 
— Ми спали вдома. Як раптом — хтось постукав у двері. Зайшли два партизани, попросили їсти, бо були дуже голодні. Мати вирішила нагодувати їх. У той час усюди були шпигуни та донощики. Тож, більшовикам дуже швидко доповіли, що у нас “гості”, — зазначила Ольга Леськів. — Ті — не забарилися: чекали хлопців біля виходу на ганок. Але партизани вийшли іншими дверима і кинулися у зарослі кукурудзи. Вони, між іншим, були добре озброєними, мали автомати. За кілька секунд спалахнув бій, у результаті якого загинуло кілька людей. Моєму братові на той час було 12 років і він чомусь у цей момент вирішив бігти за партизанами. Його поранили у руку і ногу. Шрами залишилися на все життя.
Уже під ранок убитих повантажили на один віз, поранених — на інший. Нас разом із мамою також забрали, а батько на той час був десь у млині. Привезли сюди, у тюрму. Маму, щоправда, здається, не били, а от мені — дісталося. Загалом тримали нас тиждень, допитували, намагаючись з’ясувати, чи ми з партизанами — союзники. Водили на допити на другий поверх музичної школи, але все — якимись тунелями. Слідчого не пам’ятаю. Лише добре пригадую, що мала тоді довгі коси і мене за них добряче тягали. Відпустили нас лише після того, як у брата почали гноїтися рани.

Є напрацювання та потрібні гроші — хоча би 20 тис. гривень
Сьогодні калуські краєзнавці та історики мріють відродити тюрму та перетворити її у музей. Зокрема, Богдан Яневич уже працює над збором матеріалів про події 1944-1956 років, пов’язані з тюрмою у Калуші. Краєзнавець готовий працювати не  лише над створенням музею, забезпеченням постійної експозиції, але і над проведенням розкопок у пошуках підземного тунелю, який, можливо, з’єднує одразу кілька приміщень, та інших камер.
Як зазначив Богдан Яневич, над ідеєю створення музею почали працювати восени минулого року. Зокрема, у приміщенні Калуської міськрайонної організації Всеукраїнського об’єднання ветеранів (вул. Грушевського, 63) було відкрито виставкову залу, де з грудня 2009 відбулися презентації виставок про УПА та провідних діячів національно-визвольного руху. Ці виставки відвідали близько 1300 учнів, студентів та членів громадсько-політичних організацій. Тоді ж до обласної комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій товариством “Меморіал” подано пропозиції щодо фінансування пошуку і впорядкування поховань жертв окупаційних режимів у Калуському районі, а також перелік поховань, що потребують додаткових досліджень. Міській та районній владі, депутатським комісіям місцевих рад подані клопотання з проханням розглянути питання про фінансування в наступному році з місцевих бюджетів діяльності новостворюваного громадського музею.
Наразі міська влада конкретних обіцянок не дає. Між тим, як повідомив у коментарі “Вікнам” директор Центру науково-технічної творчості учнівської молоді Василь Глиняйлюк, на початкові роботи потрібно приблизно 20-30 тис. гривень, за які можна буде, принаймні, привести до ладу підвальні приміщення, які ще зберігають пам’ять про своїх в’язнів.