Фінансово-економічну кризу 2008 року іванофранківець Віктор Мельниченко передбачив ще 11 років перед тим. Щоправда, у своїй статті «Найтяжчі 1996 і 1997 роки. На полегшення можна сподіватися з 1998-го, якщо синусоїда не підведе», опублікованій у четверговому випуску газети «Галичина» («Тижневик Галичини») за 7 грудня 1997 р., він, зрозуміло, основну увагу акцентував на тогочасних труднощах українців. І лише фрагментарно, але попри це достатньо точно змалював подальший розвиток подій, передбачивши спочатку поступовий підйом української економіки, а далі, про що попереджав ще тоді, її новий спад, найбільша глибина якого, згідно з математичними розрахунками, мала припасти на 2009 рік.
Сьогодні, коли і в США та в Європі, а також у Росії та інших країнах пострадянського простору жваво обговорюється ймовірність другої хвилі фінансово-економічної кризи, ми вирішили звернутися до автора попереднього надзвичайно точного прогнозу з проханням відповісти на запитання про те, що цього разу пророкує нам математичне моделювання ситуації. Втім стаття, яку ми пропонуємо вашій, шановні читачі, увазі, — це не стільки, власне, прогноз, як спроба глибокого аналізу українських реалій.

Є все... Та лишень — імпортне

Цього разу я б почав не зі складних розрахунків, а з прогулянки магазинами і ринками. Чи то в Івано-Франківську, чи то у Долині, Коломиї або ж Косові. Пройдімося мимо викладених товарів і проаналізуймо: дерев’яні стільці і столи — з Китаю і Таїланду. Дерев’яні вікна і двері, до речі, доброї якості, — з Білорусі. Електроінструменти — дрелі, праски, фени, садові міні-трактори і косарки — німецькі, польські, турецькі, китайські. Замки, завіси і меблева фурнітура, навіть такі нехитрі й прості у виробництві речі, як молотки чи гайкові ключі — також імпортного виробництва. Як і сантехніка, яку встановлюємо у наших кухнях і у ваннах, та керамічна плитка, якою їх облицьовуємоѕ Я не кажу вже про легкові автомобілі.

Ми дедалі частіше купуємо яблука, ввезені з Польщі. А цього року, схоже, аж з Китаю вимушені будемо імпортувати гречку. Водночас величезні площі українських земель або ж пустують, або рік у рік їх засівають такими монокультурами, як соняшник, кукурудза чи ріпак, що виснажують ррунти і на тривалий час істотно знижують їх родючість...

Що означає глобальне засилля імпорту, думаю, цілком зрозуміло. Мова про те, що держава, а можна сказати — і область втрачає свого виробника. Це справді лякає, але у нас, судячи з прилавків, вже немає фахівців-підприємців чи виробництв, які виготовляли б найпростіші, технічно нескладні товари. Такі, як викрутка або кухонний ніж...

Всюди видно строго однозначну закономірність: українські підприємства і підприємці виробляють дуже мало товарів для внутрішнього ринку. Чому? Начебто зрозуміло, що якби ми виробляли більше товарів, то, відповідно, було б з кого збирати податки і було б чим наповнювати бюджет. Але цього немає. Тому й напрошується логічний висновок про те, що проблеми виробників мають спільний корінь.

Який? На мій погляд, картина стане очевидною, якщо ми відповімо собі на запитання:  які ж сектори української економіки набули розвитку в останні два десятиліття? Передусім ті, що базуються на продажі за кордон природних ресурсів, добутих із надр нашої землі або ж на ній вирощених. Додам, з їх незначною переробкою. Ці ресурси монополізувала і, по суті, зробила своєю власністю невелика група людей — представників владної верхівки і тих, хто до неї наближений. Водночас заборонивши доступ до цих ресурсів усім іншим державними законами, які вони самі ж і написали...

Ми фактично поставляємо на міжнародний ринок низькоякісний дешевий метал, електроенергію, хімічні добрива, деревину з незначним ступенем її обробки, зерно. А ще у великій кількості — малокваліфіковану робочу силу. Понад три млн. наших співвітчизників працюють нині за кордоном. і не лише у Західній Європі, а й у Білорусі та Росії, бо і там заробітки вищі, ніж в Україні. Пишно розквітло і у багатьох випадках монополізувалося різноманітне посередництво — те, що колись називалося простим словом «спекуляція». Водночас значно зросла і продовжує зростати армія державних чиновників — за 20 років їх кількість збільшилася майже вдвоє. А заодно — і величина грошових витрат на їх утримання.

Українська специфіка кризи

Зростання економіки будь-якої держави неможливе без нарощування обсягів виробництва товарів і послуг. Бо без цього, у кращому разі, відбувається топтання на місці, у гіршому — спад життєвого рівня її громадян. Це аксіома.
Однак необхідні умови, щоб людині вигідно було займатися саме виробництвом чи наданням послуг. А також умови для того, щоб вільні надлишкові гроші населення і самої держави вкладалися якраз у розвиток сфери виробництва і послуг. На жаль, в Україні можливості і для першого, і для другого не такі вже й великі. Бо більшість ніш, де підприємець міг би розпочати свою справу, або вже зайняті, або ж, що насправді є найголовнішою перешкодою, штучно монополізовані чи зарегламентовані так, що будь-яка потуга явно приречена на крах.

Попри глобальні передумови криза має і суто українську специфіку. Головна наша біда — непомірне, лавиноподібне зростання кількості людей, яких умовно я називаю «паразитами». Тобто тих, які не працюють, а живуть за рахунок, образно кажучи, «господарів». Під «господарями» маю на увазі тих людей, які виготовляють споживчі товари чи насичують ринок послугами, на які є, підкреслю, природний, а не штучно створений на бюрократичному рівні, попит.
«Паразитів»  можна розділити на три основні  групи. Перша — це ті, хто забирає гроші у «господарів» силою або ж обманом, всупереч законам держави: злодії, рекетири, шахраї, мафіозні групи, велика частина жебраків та інші. Друга — це  «паразити» з дозволу держави. До них, на мій погляд, слід зарахувати якусь частину працівників банків, енергетичних і страхових компаній, бірж, навчальних закладів та різного роду посередників. І, нарешті, є ще третя форма паразитизму — державна. Точніше, певна частина державних закладів та інституцій типу тендерних палат, митних органів, працівників судових і правоохоронних органів, апаратних чиновників, різноманітних інспекцій та комітетів. Вони від імені держави забирають гроші у «господарів» у вигляді різноманітних зборів і штрафів, плати за послуги, що їх надають фахівці державних установ, тобто ті, хто і так утримується за бюджетний кошт. Сюди ж, до речі, належить і значна частина наших політиків.

Звичайно ж, не все зі сказаного слід розуміти буквально. Бо насправді чимала частина наших співвітчизників працездатного віку, з серйозними знаннями, досвідом і потенціалом до творення, стали «паразитами» мимоволі. Внаслідок політичних, економічних чи соціальних обставин. Дуже прикро, та правда полягає в тому, що у нашій державі «паразитом» бути вигідно. Тому й не дивно, що в короткий період піднесення української економіки кількість «паразитів» зростала в геометричній прогресії. І, на диво, продовжує збільшуватися й нині, хоча вже не такими темпами. Це також легко пояснюється. Передусім тим, що виплати — зарплати і пенсії у «паразитичному» сегменті дуже часто вищі за заробітки тих, хто працює в реальному секторі економіки. А особливо — безпосередньо на виробництві —  у полі, на фермі чи за верстатом. Саме з цієї причини збільшується армія чиновників надзвичайно низької кваліфікації. Що також є загальнодержавною проблемою. Бо ще Бісмарк свого часу наголошував:  «З недосконалими законами і добрими чиновниками країною можна керувати досить непогано. Але якщо чиновники нечесні, не допоможуть і найкращі закони».

Та в Україні й далі продовжують з’являтися напівдержавні фірми, головне призначення яких, якщо говорити правду, — отримання  «відкатів» і хабарів, лобіювання чиїхось інтересів начебто для загального блага. У нас і далі створюються державні органи для видачі різноманітних дозволів і ліцензій, проведення тендерів і перевірок. Наприклад, лише при Міністерстві аграрної політики України функціонує 15 різноманітних інспекцій. А загалом у країні діють 85 контрольних органів, що є найвищим показником у країнах колишнього СРСР та Східної Європи. Їх діяльність гальмує реальну економіку при тому, що видатки на створення й утримання таких інституцій часто перевищують, причому у багато разів, ту користь, яку вони приносять у вигляді фінансових надходжень до державної казни. Водночас результатом цієї політики є те, що працюючий  «господар» — український підприємець витрачає на написання і здачу різних обов’язкових звітів до державних і недержавних органів понад 90 днів на рік. Тоді як західноєвропейський підприємець — вп’ятеро менше.  Кількість обов’язкових платних адміністративних послуг перевищує дві тисячі, й величезна кількість людей витрачає час та енергію на видання дозвільних паперів. Якщо ж врахувати, що у багатьох випадках за дозволи і ліцензії  «паразитам» необхідно платити ще й хабарі та  «відкати», то можемо лише уявити собі, яким непомірним тягарем все це лягає на плечі  «господарів».

В науці управління існує правило, яке визначає, що при збільшенні кількості працівників понад якусь певну оптимальну межу функціональна ефективність як окремої організації чи підприємства, так і держави загалом погіршується. В цьому випадку появляється дублювання функцій та виникають проблеми у відносинах, зокрема взаємна недовіра і неприязнь.
існує закономірність, про яку ще наприкінці ХIХ століття писав відомий економіст Туган-Барановський: за всяким посиленням спекуляції, де є значне перевищення спекулятивних цін над реальною ціною ажіотажного товару, настає фінансова криза. Перед початком кризи 2008—2009 років також відбувалися масштабні спекуляції з земельними ділянками, нафтою, металом, нерухомістю та банківськими кредитами. 

Друга хвиля вже прийшла і «працює»

Відносно незначне зростання виробництва, яке спостерігається в останні місяці у реальному секторі економіки, на жаль, нездатне в повному обсязі забезпечити необхідні бюджетні надходження, витратна частина яких непропорційно  «роздута», і до того ж кошти у дуже багатьох випадках витрачаються вкрай нераціонально. А це величезне непродуктивне навантаження на виробництво і бізнес. Баласт, який відтягує значні ресурси від реального сектору економіки. За цих умов прихід грошей у державній бухгалтерії не  «доганяє» швидкості їх розходу. Що неминуче веде до втрати темпів динаміки економічного підйому і скочування на периферію цивілізаційного розвитку.

Ось тут ми можемо повернутися до мого прогнозу і, зокрема, синусоїди, опублікованої в «Галичині» у грудні 2007 року. Вона була змодельована на базі відкритих статистичних даних і свідчила, що, минувши «дно» кризи в 2009 році, Україна вже з нинішнього року мала б почати поступово відновлюватись. Мій прогноз справдився. Але тільки стосовно економіки — справді, ті підприємці й підприємства, які зуміли пережити кризу, адаптувалися і тепер почуваються значно впевненіше. А окремі — навіть почали обережно розвивати свій бізнес.
Але тут мусимо взяти до уваги кроки влади. Як відомо, 2009—2010 роки стали часом найбільших запозичень, які уряд зробив у Міжнародного валютного фонду (МВФ). Частково ці гроші було витрачено на покриття бюджетного дефіциту, зокрема на виплати пенсій та зарплат учителям, лікарям, держслужбовцям. і в цьому нічого страшного не було б, якби на сьогоднішній момент, коли реальний сектор економіки почав демонструвати деякий приріст виробництва, Україна мала реформовану і приведену до реальних можливостей «господарів» заробляти гроші і платити податки витратну частину Державного бюджету. Але цього зроблено не було.

Тепер, власне, про другу хвилю кризи. Вона вже прийшла і  «працює». Це виражається у зменшенні зарплат для певних категорій працівників, значному збільшенні заборгованості багатьох фондів, зокрема пенсійного, піднятті цін на продукти харчування, окремі з яких за останні місяці подорожчали на 40 і більше відсотків, у згортанні урядових програм, недофінансуванні запланованих проектів  та ін. Позичені в МВФ гроші дещо згладили пік негативів другої хвилі і до певної міри затримали її та розтягнули в часі. Адже якщо ввести дані про урядові запозичення і заново змоделювати ситуацію, то отримаємо вже не одну, а дві синусоїди — економічну, що демонструє зростання, і загальнодержавну, чи точніше бюджетну, в якої «дно» кризи тільки-но появиться у найближчі місяці. Тобто неминучі біди, пов’язані з кризою, перенеслися трохи далі в майбутнє. Але вони не зникли і залишаються. Нам не уникнути девальвації гривні, подальших інфляційних процесів, збільшення безробіття. Не хочеться бути песимістом, та поки що все йде за песимістичним сценарієм.

Економіка «господарів» має свої закони

Водночас варто зазначити, що економіка  «господарів» також має свої закони. Як не парадоксально, але й великі податки, і надмірне регулювання бізнесу, що є продовженням державного контролю, зрештою приводять, як би це не видалося парадоксальним, до обмеження влади держави. Бо підприємницька діяльність  «господарів» починає здійснюватися в обхід закону, перетікати в неофіційний, або ж  «тіньовий» сектор. Заробітна плата вже не оподатковується, а видається в конвертах. Як би не засуджували цей процес представники влади і податківці, проте це, фактично, є  відповіддю бізнесу на занадто сильний тиск з боку  «паразитів». Люди не бажають працювати задарма  і виїжджають на заробітки за кордон або ж переводять виробництво в «тінь». Обсяги «тіньової» економіки за останній час знову значно зросли і, за деякими даними, перевищують 50 відсотків. До речі, у країнах, де існує економічна свобода, на «тіньовий» сектор економіки в середньому припадає не більше 14 відсотків ВВП,  а в африканських країнах він становить, як і у нас, понад 50 відсотків.

Але настав час, коли «паразити» частково втрачають джерела свого існування. Зокрема, зменшуються і навіть затримуються виплати заробітної плати. А «господарям», які все ще не оговталися від кризи, наразі проблемно знаходити гроші на «відкати» й оплату тих чи інших неофіційних послуг. Подальше посилення податкового тиску й підвищення цін також вже стає неможливим. Хоча, безумовно, такі спроби будуть. Але вони кардинальним чином не вирішать проблеми наповнення бюджету з його непомірно «роздутою» витратною частиною.

Тож тепер унаслідок обставин, що склалися, представники влади починають нарешті працювати над законами, спрямованими на зменшення податкового навантаження на бізнес, а також корупції та неефективних державних витрат і просто розбазарювання коштів. Проте ніякі закони, розпорядження, інструкції та правила, попри їхнє велике значення як регуляторів відносин у суспільстві,  не можуть повністю регламентувати поведінку і діяльність людей, мотивувати їх і застосовуватися до всіх особливостей і складових державного управління. По-справжньому об’єднати людей, на моє переконання, можуть біда або ж можливість розбагатіти. Та в обох випадках потрібна поява критичної маси — незадоволених або ж тих, хто прагне жити краще. Втім, наразі життя ще не погіршилося до критичної межі. А можливість розбагатіти для більшості наших співвітчизників просто незрозуміла.

Але біда, як і прагнення розбагатіти, можуть лише дати початковий імпульс до змін. А вже справді змінити ситуацію на краще здатні лише професіоналізм, компетентність, взаємна довіра, людська повага, дотримання слова й обов’язковість.  Елементарну людську порядність у стосунках неможливо нічим замінити. Не випадково у тій же Англії існує неписаний закон — слово джентльмена. У Європі в середні  віки  велику силу мало слово дворянина. У польської шляхти — слово гонору.  У військових — слово офіцера. Такі речі структурують суспільство і роблять його єдиним цілим. Вони також виконують функцію імунної системи, що не дозволяє проникати в державний механізм таким хворобам, як безвідповідальність і зловживання владою та розкрадання суспільного майна. Коли цього немає, свобода перетворюється у хаос вседозволеності, невиконаних обіцянок і обманів.

Отож, на мій погляд, економіка Україні потерпала і, на жаль, досі потерпає від системної проблеми, суть якої криється у широкому проникненні кумівства у взаємини між урядовцями, банкірами і бізнесменами, у спотвореному фінансовому регулюванні й широкому поширенні корупції. Саме тому  Україна і стала, по суті, сировинним та напівфабрикатним придатком Європи.