Те, що з квітня 2011 року природний газ для населення подорожчає ще на 50 відсотків, повідомлялося ще декілька місяців тому. Але, як тепер з’ясовується, тоді нам сказали, по суті, лише половину правди. «Забувши» зокрема додати, що і це друге, після серпневого, підвищення ціни на блакитне паливо є далеко не останнім.

Днями глава місії Міжнародного валютного фонду Танос Арванітіс заявив у Києві, що МВФ очікує, що на початку грудня Верховна Рада дасть старт пенсійній реформі, прийме закон про нарахування населенню пені за несвоєчасну сплату житлово-комунальних послуг та законодавчо підтвердить намір дотримуватися зобов’язань щодо підвищення ціни на газ. Як пише газета «Комерсант-Україна», Арванітіс наголосив, що йдеться про зобов’язання Кабінету Міністрів України, починаючи з квітня 2011 року, переглядати ціну на блакитне паливо для українців кожні півроку. Аж поки її не буде доведено до рівня його собівартості. Заява глави місії МВФ та жорстка позиція МВФ — без реалізації цих домовленостей уряд не отримає в грудні чергову позику в розмірі 1,6 млрд. доларів США — породжує ряд запитань. І насамперед про те, до собівартості якого саме газу — українського чи російського — уряд «дотягуватиме» ціни на газ для населення. Бо, як кажуть у нас в Одесі, це дві великі різниці.

— За газ, який добувають, наприклад, на Полтавщині, нафтогазодобувникам платять 199 гривень за тисячу кубометрів. А за той, який отримуємо по імпорту, як ви знаєте, — 250 доларів США, — зазначив, перебуваючи в жовтні в Івано-Франківську, в інтерв’ю кореспондентові «Галичини» Богдан Соколовський — один із найавторитетніших українських експертів у галузі державної енергетичної безпеки, Уповноважений президента України з міжнародних питань і енергетичної безпеки в адміністрації В. Ющенка.

Маючи ці цифри та знаючи вартість, за якою ВАТ «Івано-Франківськгаз» постачає газ до осель прикарпатців, неважко підрахувати і пересвідчитися в тому, що уряд має на увазі собівартість не українського блакитного палива. Адже якщо взяти найнижчу нині ціну — 0,7254 грн. за куб. м, то побачимо, що вже сьогодні люди платять за газ у 3,6 раза більше, ніж держава платить своїм нафтогазодобувникам. І, думається, 725,4 гривні за тисячу кубометрів цілком покривають витрати на його видобуток, зберігання у підземних сховищах і транспортування магістральними і розподільними газопроводами.

Очевидно, що за орієнтир Кабінет Міністрів бере інший, мабуть, російський газ. А якщо так, то ситуація вимальовується ось яка (див. таблицю).

Втім, дані, наведені у таблиці, відображають лише ціну газу на українсько-російському кордоні. А до неї, як відомо, необхідно додати ще витрати на транспортування блакитного палива через всю Україну до івано-Франківська та до кожного конкретного споживача в межах області. Причому ситуація тут виглядає таким чином: якщо в 2000 році з кожних 100 гривень, умовно кажучи, 76 грн. ми витрачали на оплату власне газу, а 24 — послуг з його зберігання і транспортування, то в січні—лютому 2006 року — на жаль, більш свіжих даних знайти не вдалося — послуги з транспортування і постачання блакитного палива «з’їдали» вже аж 42 гривні з кожної сотні. Тобто самого газу за ті ж гроші ми могли купити вже на 23,6 відсотка менше.

А до виробничих видатків слід ще додати податки — насамперед 20 відсотків ПДВ до ціни газу й інші збори до державної казни. До речі, в ході консультацій представників Федерації профспілок України (ФПУ) та центральних органів виконавчої влади 3 листопада ц. р. з’ясувалося, що одних лише податків у ціні на газ для населення «сидить» 36 (!) відсотків. Крім того, уряд встановив, що споживачі сплачують ще й цільову надбавку до ціни видобутку блакитного палива — населення в розмірі чотири відсотки, а всі інші — два відсотки. Встановив її, зауважимо, навіть не визначивши цілей, на які буде витрачено кошти — у річному розрахунку їх сума становитиме майже 1,6 млрд. грн.
Тому, власне, наразі важко збагнути, як довго — скільки півріч — триватиме поетапне підвищення ціни на газ в Україні та, зрештою, якою виявиться його остаточна «обррунтована собівартість».

З невідворотністю значного подорожчання газу можна було б і тихо змиритися, якби не ряд «але». По-перше, якби ми бачили, що уряд встановлює прозору і, відповідно, справедливу ціну на газ з урахуванням того, що Україна, добуваючи за рік до 20 млрд. кубометрів власного блакитного палива, практично повністю забезпечує потреби в ньому населення, а також житлово-комунального сектору. А по-друге, якщо б ми були твердо переконані, що додатково зібрані за газ кошти спрямовують на розвідку та освоєння нових газових родовищ на Івано-Франківщині, Полтавщині чи Сумщині або ж на шельфі Чорного моря. Однак такої певності немає.

— Із серпня ціну на газ підвищили на 50 відсотків. А скільки ще вона зростатиме по 50 відсотків? і чому саме на 50, а не на 20 чи на 100 відсотків? Куди йдуть ці додаткові кошти? На сплату поточних платежів «Газпрому» і на обслуговування кредитів. Немає державної програми, яка б жорстко регламентувала, що цю частину фінансових ресурсів повинні спрямовувати виключно на розвиток вітчизняного паливно-енергетичного комплексу. Оце і є проблема. Треба піднімати до економічно обррунтованої ціну на газ власного видобутку. Зрозуміло, це зробить його дещо дорожчим для нас з вами. Але з цього приводу необхідно вступити у діалог із суспільством. Пояснити, куди підуть кошти, додатково виручені від продажу газу, — переконаний
Б. Соколовський.  — Жодне українське підприємство не буде зацікавлене розвивати і нарощувати нафтогазодобування, якщо держава й далі платитиме за власний газ 199 гривень, а за імпортний — у сім-вісім разів дорожче...
Те, що авторитетний експерт має рацію, наочно підтверджує останній звіт Мінпаливенерго України, в якому констатується, що за десять місяців підприємства НАК «Нафтогаз України» добули тільки 15 286,2 млрд. кубометрів газу — на 874,7 мільйона менше, ніж за аналогічний період минулого року. А обсяги видобутку нафти за цей же час впали на 10,8 відсотка. До речі, Б. Соколовський нагадує, що ще в 2007 році уряд, який тоді очолював нинішній Президент України В. Янукович, затвердив програму розвитку вітчизняного енергетичного комплексу. Презентував її тоді нинішній міністр палива та енергетики України Ю. Бойко. і відповідно до тієї програми Україна в 2010 році вже мала видобути 27-28 млрд. кубометрів власного газу. Втім, вона так і залишилася лише нереалізованими намірами.

Тут, власне, ми логічно підходимо до третього «але». Ситуація виглядає так, що Україна, з одного боку, недоплачує своїм нафтогазодобувним підприємствам — за інформацією урядовців реальна собівартість газу власного видобутку коливається в межах 400-450 грн. А з другого — переплачує за блакитне паливо «Газпрому». Тобто, по суті, потужно дотує російського газового монополіста.
Вжити визначення «дотує» в цьому разі нам дозволяють озвучені у ЗМі висновки багатьох експертів, в тому числі й глави ОПЕК — міжнародної організації країн — експортерів нафти, про те, що так звана формульна ціна російського газу для України є політичною, а не ринковою чи, тим паче, економічно обррунтованою. Угоди, які підписала екс-прем’єр-міністр України Ю. Тимошенко, на думку Б. Соколовського, є дискримінаційними. «Нинішній уряд це визнав і у нього є правові підстави відстоювати інтереси нашої держави, — вважає він. — Це передусім базова угода про стратегічне партнерство України і Російської Федерації, яка окремою статтею закріплює недопустимість дискримінації у міждержавних відносинах».

Тим часом Україні, наголошує він, справді вкрай необхідні радикальні реформи в газовому секторі. Виступаючи перед викладачами й аспірантами Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу, Б. Соколовський навів, по суті, вбивче порівняння: «Наша сусіда — Польща дуже близька до України за кількістю населення — там 40 мільйонів людей, у нас — 46 мільйонів. При цьому Польща споживає за рік 14—26 млрд. кубометрів газу, а Україна — орієнтовно 70 мільярдів. Тобто, найважливіше питання — це скорочення обсягів споживання блакитного палива».

Аналіз структури споживання блакитного палива дозволяє фахівцям порівняно легко скласти «дорожню карту» реформ. Левову частку газу у вигляді сировини споживають українські хімічні та нафтохімічні підприємства, а також металургійні комбінати. Приватні компанії, чиї активи вже консолідували, або ж енергійно консолідують найбагатші люди — Дмитро Фірташ, Ринат Ахметов та інші. До речі, в період економічного піднесення, що передував фінансовій кризі, зокрема надзвичайно вигідних цін на український метал на світових ринках, експерти настійливо радили власникам металургійних підприємств не забирати зароблені прибутки у колективів, а вкладати їх у модернізацію застарілих, ще радянських виробництв та впровадження енергоощадливих технологій. Але практично жодний з них до цих порад не дослухався. Всі поспішали спрямовувати вільні кошти на скуповування нових активів та інвестувати їх у розвиток нових напрямів бізнесу.

Водночас достатньо великими споживачами природного газу є й населення та житлово-комунальне господарство і об’єкти соціальної інфраструктури — загальноосвітні і вищі навчальні заклади, дитсадки, лікарні, а також адміністративні установи. Експерти, які консультували очолювану заступником голови ФПУ С. Українцем робочу групу на переговорах з урядовцями, наводять зокрема такі дані: в країні понад мільйон споживачів користуються печами, які збудовані 50 і більше років тому, та опалювальними котлами, яким понад 10 років. Лише заміна застарілих газових приладів у цьому секторі дозволила б щороку заощаджувати 3,5 млрд. кубометрів газу.

Якщо «опуститися» від національного масштабу до рівня області, то насамперед варто зауважити, що природа щедро наділила Івано-Франківщину власними паливно-енергетичними ресурсами. і це не лише нафта і газ, які підприємства краю для потреб суто місцевого населення практично не добувають, а й такий ресурс, як дрова. На жаль, ситуація з його постачанням на ринок дуже нагадує ситуацію з організацією обслуговуючих і торгово-закупівельних кооперативів в агропромисловому комплексі Прикарпаття. Парадокс у тому, що елітну — для каміну чи приготування шашликів — в’язанку дров нині можна купити на будь-якій АЗС. Але в селах, де вони власне найбільше потрібні, торгівля дровами, як повелося ще з радянських часів, — це виключна ініціатива, гроші та підприємливість самих селян. Тож якщо подекуди і можна виписати дрова у лісництві чи в національних природних парках, то їх, як правило, потрібно самотужки зрубати, заготувати і знайти транспорт, щоб вивезти. При цьому, ймовірно, такі дрова обійдуться дорожче за російський газ.

Але цю ситуацію, на відміну від ціни на бликитне паливо, місцевій владі змінити під силу.