24 роки тому, 14 грудня, через сім місяців після вибуху на Чорнобильській АЕС було завершено спорудження захисного саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком. Вже п’ятий рік поспіль 14-го грудня у нашій державі вшановують тих, хто ціною власного здоров’я та життя врятував людство від наслідків вибуху на Чорнобильській АЕС. Гіркий присмак чорнобильської біди відчули на собі й працівники пожежної служби Прикарпаття, котрі з честю та гідністю виконували покладені на них обов’язки по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Серед них і Віктор Васильович Соколюк – старший пожежний державної пожежної частини №4 по охороні ЗАТ ”Лукор”. Про те, що все своє майбутнє життя присвятить рятуванню людей, Віктор Соколюк, уродженець з Буковини, навіть і не здогадувався. Після закінчення місцевої восьмирічної школи юнак здобував фах слюсаря у Заставницькому професійно-технічному училищі №7 в Чернівецькій області. Вже згодом розпочав свою трудову діяльність слюсарем автопарку в місті Калуші. Минав час, але, як зізнається Віктор Васильович, робота за фахом не приносила задоволення. У 1987 році він вирішив піти на службу в державну пожежну частину №9 по охороні Калуського виробничого об’єднання  «Хлорвініл», і саме цій непростій і потрібній професії Віктор Соколюк присвятив 18 років свого життя. Ліквідація аварії на Чорнобильській АЕС стала справою честі всієї країни, тільки з Івано-Франківщини туди було направлено не одну сотню мужніх і відважних прикарпатців. Побував в небезпечній зоні  і Віктор Соколюк, котрий з листопада 1988 по квітень 1989 року виконував роботи з гасіння пожеж на Чорнобильській АЕС та в 30-кілометровій зоні. Віктор Васильович пригадує, що перші місяці в Чорнобилі минули досить спокійно, але з настанням весни виїздів побільшало... Незважаючи на десятиліття, що минули відтоді, чорнобильський період життя знову і знову постає в пам’яті ліквідатора, особливо, коли він розглядає старі світлини. І знову жахливим згарищем постає четвертий реактор, безлюдна і безгомінна Прип’ять,  бойові товариші, з якими гасив пожежі чи не у всіх населених пунктах 30-кілометрової зони. Сьогодні Віктор Соколюк вже на заслуженому відпочинку, але часто знаходить вільну хвилину, щоб побувати у рідному підрозділі, поспілкуватися із  колишніми колегами, а також навідати сина Василя, котрий, як і батько вибрав для себе нелегку, але таку потрібну професію пожежника-рятувальника. Віктор Васильович переконаний, що без історії, навіть трагічної, без минулого, навіть затьмареного присмерком атомної катастрофи, не може бути майбутнього. І сенс людського життя полягає в тому, щоб бути корисним своїй країні, щоб творити щасливе майбутнє для дітей та внуків, щоб більше ніколи на землі не повторилася така страшна катастрофа.