16 січня працівники роти міліції особливого призначення «Беркут» при УМВС України в Івано-Франківській області удев’ятнадцяте відзначили своє професійне свято. Ці хлопці забезпечують громадський порядок на всіх масових заходах, беруть участь у затриманні небезпечних злочинців. З часу створення спец підрозділу минуло два десятиріччя, змінилися покоління міліціонерів, але незмінним залишився особливий дух і атмосфера служби в «Беркуті». Співробітники цього підрозділу – своєрідна візитівка міліціонера, який має найкращу спеціальну підготовку і готовий до виконання найскладніших завдань. 

На урочистих зборах з нагоди відзначення професійного свята «беркутівців» заступник начальника УМВС в області Василь Фелик від імені керівництва прикарпатської міліції подякував особовому складу спец підрозділу «Беркут» за зразкову службу. Великій кількості співробітників спец підрозділу були вручені премії у зв’язку з виконанням ними відповідальних завдань з охорони правопорядку під час новорічних та різдвяних свят. Як зауважив полковник міліції Василь Фелик, керівництво УМВС в області й надалі дбатиме про вирішення матеріально-технічних питань підрозділу, створення співробітникам «Беркута» належних умов для служби.

За словами командира роти майора міліції Володимира Угринчука, одне з останніх важливих завдань, яке вони виконували, – охорона першої особи держави під час Новорічних та Різдвяних свят.

– Це була своєрідна школа виживання, адже ми знаходилися не в приміщенні і навіть не в наметах, а фактично надворі, під відкритим небом, причому цілодобово, – розповідає Володимир Васильович і додає, що в такій ситуації був і свій «плюс»: – За останніх півтора року особовий склад оновився більш як на третину, тож молоді працівники змогли пройти, так би мовити, бойове хрещення – вчилися виготовляти шалаші з ялинки, готувати їжу в казанку на вогні. Ми перебували там два тижні, і лише двоє з нас за цей час підхопили нежить. Не хворіємо, бо наша постійна їжа – сало, часник і цибуля.

«Беркут» обов’язково присутній при великих скупченнях людей – на мітингах, вічах, урочистостях, масових святкуваннях. А ще хлопців залучають до несення служби з охорони громадського порядку під час колишніх радянських свят, якщо є інформація про можливі провокації. Тож беркутівці пильнують, аби не виникло якихось сутичок: затримують провокаторів, розосереджують натовп. Нерідко стають між двома сторонами живим коридором.

Увійти до цього елітного підрозділу, в якому нині налічується 45 осіб, може далеко не кожен. Обов’язкові умови: відслужити в армії, мати вік до 28 років, кремезну статуру, зріст не нижче 180 см, виконати нормативи, а саме підтягнутися на перекладині не менше 16 разів, пробігти 3 км не більше ніж за 13 хвилин, підняти гирю вагою 32 кг кожною рукою не менше 10 разів, вміти технічно працювати з боксерською грушею і вистояти у спарингу з будь-ким із підрозділу. Бажано мати розряд із силових чи бойових видів спорту, ще краще – бути кандидатом у майстри спорту.

Беркутівці пишаються тим, що дванадцятеро з них свого часу були миротворцями. Нині більшість уже на пенсії, службу несуть лише четверо: двоє Андріїв – Веляник і Кожушок, а також Петро Безпалько та Богдан Рокетський. Четверо недавно подали документи у миротворчу місію ООН на Гаїті і чекають виклику в Київ на збори.

– Правда, пригод нам вистачало і тут, – каже командир роти у 2000-2005 роках майор міліції у відставці Олександр Нідзельський і пригадує зиму 1999 року. – У селі неподалік Долини два брати пішли в клуб, і один, побачивши свою дівчину в компанії іншого хлопця, почав стріляти з рушниці. Дівчина залишилася інвалідом, ще один чоловік отримав тяжке поранення в живіт. Нас викликали на затримання. Ми оточили будинок. Знали, що в ньому п’ятеро чоловік, один з яких – оперативний працівник. Начальник райвідділу міліції попередив: «Хлопці, ви тільки мого не покалічте». А то ж темрява, спробуй розбери, хто – свій, а хто – чужий. Вирішили затримувати всіх. І от цікавий момент: виходить на ґанок молодик, починає справляти природну потребу й одночасно дістає сигарету. А тут один із наших працівників підставляє йому запальничку. Уявіть картину: брюки розстібнуті, сигарета в зубах, а тут ще й запальничка запопадливо піднесена. Словом, ми їх усіх затримали, привезли в райвідділ. Сидять вони всі попід стінкою в наручниках. Начальник райвідділу заходить – і до свого підлеглого, у якого вже починало запливати око: «Ой, Петре, тебе теж затримали!». Ми почали перед тим Петром вибачатися, а він нам: «Нічого, нічого, буває й гірше».

Інший випадок, який пригадує Олександр Михайлович, пов’язаний із затриманням кілера, який свого часу вбив відомого в місті кримінального авторитета Сюсю: «Це було, здається, у 2004 році. До нас надійшла інформація, що він з товаришами їде в Івано-Франківськ. Їхали з боку Тисмениці, переїхали залізничний міст і зупинилися на світлофорі. Тут їх треба було брати, оскільки затримувати в центрі міста було досить небезпечно. Прийняли рішення затримувати просто на світлофорі. А в цей час телевізійники зовсім випадково знімали на камеру розміщені поряд дорожні знаки. І ось починається операція затримання, й оператори все це знімають. Наступного дня мені телефонує генерал: «Хто дозволив мас-медіа знімати затримання?». Довелося вилучати касету і домовлятися з телевізійниками про спростування інформації, оскільки вона того ж дня ввечері пішла в ефір».

– Приємно, що люди ставляться до нас із розумінням – продовжує Олександр Нідзельський. – Якось нам (я був тоді заступником командира роти) дали завдання чергувати на перехресті за Косовом, як їхати на Верховину. Тоді цигани вбили одного з місцевого угруповання, і нам треба було не допустити заїзду місцевих на розбірки у Верховину. Мороз був такий, що коли я сидів в УАЗику і притулився шапкою до скла, вона примерзла. О четвертій годині ночі бачу, що хлопці вже реально замерзають. Що робити? Починаємо грати у футбол кедом, який знайшли у машині. Грали десь до сьомої ранку. Надходить бабуся: «Хлопчики, ви голодні? Ходіть зі мною». Пішов старшина, приносить шмат сала, буханець хліба і настойку звіробою – до чаю. Випили чаю – віджили.

Близько півтора десятка беркутівців займаються моржуванням під орудою старшого лейтенанта міліції Миколи Іваняка. «Який би грип не лютував, до мене він ніколи не чіпляється», – каже чоловік.

Поки служать, беркутівці не знають, що таке свята чи вихідні. Скаржитися тут не прийнято, адже всі добре знають, на що йшли. Дружини починають щодня бачити своїх чоловіків, лише коли ті виходять на пенсію. Та є у хлопців традиція: 16 січня вони обов’язково збираються сім’ями, щоб відзначити своє свято.

Наприкінці нашої розмови Олександр Нідзельський вітає з 19-ю річницею «Беркута» і тих, хто служить нині, і тих, хто звільнений в запас: «Хочу побажати, щоб кількість виїздів дорівнювала кількості повернень додому. Бажаємо усім щастя, здоров’я, удачі, а жінкам, крім того, ще й терпіння».