Втім, коли ще, якщо не у переддень Соборності, де, як не на Галичині, на одній площі під пам’ятником борцям за Українську незалежність спільно покладатимуть квіти та виголошуватимуть палкі промови представники здавалось взаємовиключених в умовах сучасної кон’юктури політичних сил… Більше того, хто б міг уявити, що так звані національно усвідомлені, які ще вчора звинувачували своїх безпосередніх опонентів у тотальному наступі на все українське, прислужництві Кремлю та прагненні відродити сталінізм в країні, з нагоди «злуки» уступлять перші ряди й «керівну та спрямовуючу роль» у пішій ході віддадуть своєму головному супротивнику…

     Дані  тези потребують певного уточнення. Звичайно, національна пам'ять, як і виняткове право на пошанування цієї пам'яті, не може бути приватизоване жодною політичною силою, владою чи опозицією. Вона є колективним надбанням української нації і право на неї в однаковій мірі мають всі громадяни… Як і можливість пошановувати її у відповідності до свої переконань та ціннісних орієнтацій. І з цієї точки зору така спільна хода, знаходження на національному грунті точок взаємопорозуміння між затятими опонентами можна і слід лише вітати.

     Водночас, як зауважив один із високоповажних чиновників: «Необхідно бути послідовним у своїх вчинках. Особливо коли це стосується усього українського». Дані слова в однаковій мірі можна віднести до як до влади, яка є водночас і опозицією, так і до опозиції, яка в той же час є і владою.

     Акт Злуки, який здійснювався нашими предками в складних історичних умовах і з метою досягнення визначених політичних цілей, рятівною паличкою не став, однак набув глибоко символічного змісту й став уособленням єдності українців по обидва боки Дніпра. В той же час, провідники та пересічні учасники тих подій навряд чи могли собі уявити, що в країні про яку вони мріяли і за яку віддали власне життя, проблема соборності буде ще більш актуальною й через 20 років після здобуття такої бажаної незалежності. Як і уявити те, що вівтар національної пам'яті перетвориться на арену театралізованого  дійства та чергового з’ясування стосунків вже між самими українцями.

     Однак, сказати чого було більше у п’ятницю – патріотизму чи «показухі», даниною  пам'яті та засобом засвідчення  власної ідентичності чи всього лише сліпим виконанням указів й розпоряджень вище стоячих інстанцій – досить важко.

     Зате  можна впевнено сказати, що найбільші  дивіденти від урочистостей, які перетворилися на добровільно-примусову масовку місцевих чиновників, отримала аж ніяк не опозиція. Так, представники опозиції в черговий раз «склонили голови», поставили вінки, виголосили палкі задушевні промови й продемонстрували свою конструктивну позицію, готовність до співпраці заради держави. В той же час, опоненти, яким ще вчора закидали у загрозі вже нової революції під прапорами Бандери, засвідчили, що їхня любов до батьківщини аж ніяк не менша. Однак вони, на відміну від політичних супротивників, свою патріотичність намагаються доводити виключно на питаннях, які більше об’єднують країну, аніж ведуть до її розрухи. Більше того, не менш символічно виглядало те, що саме вони виступили своєрідними провідниками опозиції до Грюндвальдської площі. І ще один фактор, акцентувати в черговий раз увагу на якому не надто й хотілося, однак в силу того, що дехто, схоже, почав дослуховуватися, є вартим уваги: судячи по кількості національних стягів, які тримали політичні сили, можна було зробити висновок, що на вшанування Дня Соборності прийшла лише одна політична сила, всі інші – на партійне віче…

 День Соборності крізь призму століття: за що боремося, браття???

Хоча, в будь-якому випадку важливим є не скільки зовнішній фасад, скільки стан душі та любов у серці. Й надзвичайно прикро, коли починаєш усвідомлювати, що там може виявитися нічого, окрім цього фасаду…

     «Радянський менталітет вичерпується і до влади приходять нові люди з новим баченням і новим мисленням», – зауважив Михайло Вишиванюк. Однак, що несуть в собі ці нові люди??? І знову ж таки тисячу раз правий губернатор, коли зауважує наступне: «Ми молимося не Богу, а долару, і з цього починаються наші біди».

       А тим часом слава про Івано-Франківськ шириться далеко за його межі… Не встиг міський голова роздати комунальникам «медалі» за «підсніжники», як не помітив, що набагато більша «медаль» дісталася йому особисто, а з нею й «грамота подяки» усій країні. Галицький П’ємонт в новинах центрального російського телеканалу подія вже сама по собі неординарна. Розлогий ж сюжет тривалістю в 4 хвилини – це взагалі щось нереальне. Так, 20 січня, телеканал ОРТ у новинах показав сюжет, що в Україні ветеранам Великої вітчизняної війни довелось стати на захист музею бойової слави. «В Україні під загрозою знищення опинився єдиний на заході країни Музей бойової слави героїв Великої Вітчизняної війни. Причому знести всі будови можуть з вини влади міста Івано-Франківська». У відповідь міський голова публічно заявив російським журналіста, що «не потрібно вчити нас жити».

     Ніхто вчити жити міського голову не збирався. Російським журналістам взагалі  за великим рахунком все одно, що твориться в Західній Україні. Однак, сюжет, що опинився на російських телеканалах, має яскраво виражений пропагандистський характер й завдає удару не скільки по місцевій владі, скільки є ляпасом для цілої України і в першу чергу, влади, яка цю країну репрезентує й зобов’язується стояти на захисті її інтересів. Конфлікт навколо музею «Герої Дніпра» розгорнувся далеко не сьогодні, однак заговорили про нього наші сусіди лише після ліквідації української бібліотеки в Москві.

     В той час, коли українська сторона  обмежилася тихими відговірками, мовляв бібліотека не є власністю України, а основний масив критики йшов з боку національно-демократичних сил, наші сусіди оперативно продемонстрували усьому світові, що українці у відношенні до плекання культурно-історичних пам’яток є аніскільки не кращими. «Позиція місцевих чиновників, які фактично підтримують націоналістів і вважають, що радянська влада є окупаційною, призвела до того, що історична пам'ять тут поступово стирається». І далі пішли слова про боротьбу з радянським минулим, пошанування героїв, які боролися супроти тих, хто переміг фашизм…   

     Традиційна  в цілому позиція офіційної Росії  по відношенню до всього українського. І, на жаль, уже звична реакція української сторони. Щоправда, якщо Путін привселюдно стверджує, що перемога в 2 світовій війні є чи не виключною заслугою Росії, то, можливо, й музею нам не потрібно???