На четверговій прес-конференції в Києві блаженніший Любомир (Гузар) повідомив про те, що 10 лютого Папа Венедикт XVI прийняв його зречення з уряду глави Української Греко-Католицької Церкви. Відповідне прохання до Папи глава УГКЦ подав ще 2008 року, коли йому виповнилося 75 років. «Сьогодні, коли я вже не маю достатньо сил, хочу передати уряд своєму наступникові, який ефективно продовжуватиме цю працю», — пояснив своє рішення блаженніший Любомир.
Ми попросили редактора газети «Нова Зоря» о. Ігоря Пелехатого розповісти про  прес-конференцію кардинала Гузара, в якій він брав участь.

— Перше, що мене вразило на прес-конференції блаженнішого Любомира Гузара,  — присутність великої кількості акредитованих закордонних та українських журналістів, — сказав І. Пелехатий. Панувала надзвичайно відкрита і щира атмосфера, що сьогодні досить рідко можна побачити в журналістському середовищі. Були цікаві і глибокозмістовні запитання на різні теми і під різним кутом зору. Блаженніший у своєму неперевершеному стилі доброзичливості, глибокого гумору і незмірного інтелекту відповідав на всі запитання. А найкращим виявом того, в якому дусі пройшла прес-конференція, був такий момент. Коли вже блаженніший встав і за своєю звичкою подякував усім присутнім словами «Сердечне вам спасибі», то вся журналістська братія стоячи аплодувала йому хвилин п’ять щонайменше, доки він не покинув зали. Овації журналістів стали виявом їх любові до постаті блаженнішого. і це насправді виглядало дуже зворушливо, хоч і незвично для такого заходу, як прес-конференція.

— Які головні акценти цієї прес-конференції ви виділили б?

— Головні мотиви прес-конференції виглядали таким чином: життя продовжується — духовний розвиток в Україні триває, він необоротний у напрямі зближення українських Церков. Блаженніший щасливий, що зміг багато і плідно попрацювати для українського народу, УГКЦ і християнства загалом. Найбільшим своїм здобутком він вважає те, що зумів підняти на високий рівень колегіальність єпископату УГКЦ, тобто сформувати й довести до завершеного виду інституцію синоду як керівного органу Церкви. Адже синод не тільки здійснює адміністрування, а й накреслює для Церкви напрями майбутнього розвитку на найближчі роки і  на дальшу перспективу.

— Ще два дні тому в Києві під час круглого столу з уст блаженнішого суспільство почуло блискучий аналіз ситуації відносин Церкви з владою. За словами блаженнішого, «держава бажає контролювати Церкву, тому що боїться її. Чому? Бо Церква навіть на соціальному рівні відстоює свободу людини, виховує зрілих, мислячих, відповідальних громадян, а це невигідно державній владі». Чи було продовження цієї теми на прес-конференції?

— Так, було. Блаженніший знову зауважив, що і Церква, і держава служать одному й тому самому народові, через те їх треба вважати партнерами. За таких партнерських відносин кожна сторона повинна поважати іншу і не втручатися в її діяльність. При сповідуванні таких принципів є дуже багато точок співпраці, але, на жаль, соціальні й політичні реалії в країні поки що не дозволяють віднайти той нормальний баланс, який би приніс пожиток народові. Причому блаженніший Любомир характеризував цю ситуацію без будь-яких звинувачень чи закидів і наголосив ще раз, що Церква — не політична інституція. Але коли Церква бачить, що політика зачіпає права людини, тоді відстоюватиме свободу і права громадян...

— УГКЦ в структурній площині має практично всі чинники, які необхідні для помісної Церкви. Чи порушували питання щодо помісності та  ролі самого блаженнішого, адже він ще в далекому 1977 році був рукоположений на єпископа кардиналом Йосифом Сліпим, відомим поборником українського патріархату?

— На запитання, як надалі триватиме змагання до патріархату, блаженніший зауважив, що це одне з головних завдань на посту Глави УГКЦ. Воно постало ще за Йосифа Сліпого, помічником якого був блаженніший Любомир. Він сказав, що дуже задоволений проведеною роботою: «Я дуже старався добре працювати в цьому напрямі і скажу собі особисто і вам, що досить успішно».

— А як щодо власного майбутнього? Чи й далі блаженніший займатиме активну громадську позицію?

— Блаженніший запевнив присутніх у цьому. Він готує чергову аудіо-книгу, на наступний тиждень запланував зустріч із студентами «Могилянки». Тобто він зовсім не має наміру відходити від активного релігійного, душпастирського і громадського життя. «Я робитиму те, що ще можна робити. Буду молитися за Церкву, переосмислювати минуле, стежити за тим,  щоб нічого з минулого нашої Церкви не затратилося. Хотів би проводити зустрічі з молоддю, а також з різними професійними групами», — так коротко означив бачення своєї майбутньої праці для свого народу блаженніший Любомир, безсумнівно, один із найбільших духовних і моральних авторитетів сучасної України.

Що залишає своєму наступникові блаженніший Любомир?

Блаженніший Любомир став першим предстоятелем Церкви, обраним спеціальним Синодом єпископів після виходу Церкви з підпілля та здобуття Україною незалежності. Залишаючи пост глави Церкви, блаженніший Любомир передає своєму наступникові одну з найпотужніших традиційних Церков Київської  традиції в Україні, яка на сьогодні об’єднує понад п’ять з половиною мільйонів вірних на території України. Крім того, греко-католиками визнають себе близько півтора мільйона осіб у країнах Європи, Північної і Південної Америки та в Австралії. Верховне архієпископство в Україні об’єднує 12 єпархій та екзархатів. Тобто сьогодні можна побачити, як по двадцяти роках виходу з підпілля УГКЦ не тільки швидко відновила свої позиції в духовній площині України, насильно в неї відібрані комуністичним режимом, а й практично закінчила структурне оформлення в помісну Церкву. Знаковим символом часу правління Церквою блаженнішим Любомиром є те, що престол глави УГКЦ було повернуто зі Львова до столиці України. У Києві підходить до завершення будівництво Патріаршого собору Воскресіння Христового та Патріаршого центру УГКЦ. Великою мірою означені віхи — це заслуга глави УГКЦ Любомира Гузара.