За 11 місяців 2010 р. активи банківської системи України зросли тільки на 7%. Порівняно з докризовими показниками – це фактично нульовий рух. Приріст кредитного портфеля на 1,4% ставить під сумнів існування кредитування в державі як такого. Показник приросту резервів під кредитні ризики за аналогічний період 2010 р. становив майже 24% і твердо тримав  банківську систему у збитковому стані. Отже, можна констатувати факт, що сьогодні банківська система не виконує необхідних функцій для розвитку економіки в державі.   
Разом з тим,  ми спостерігаємо, як банки один за одним розпочинають кредитні програми споживчого напрямку: aвтокредити, готівкові кредити, кредитні картки, іпотечне кредитування. На жаль, говорити про довгострокове кредитування реального сектору економіки на сьогодні не доводиться, хоч усі й розуміють, що без розвитку бізнесу різного рівня не вдасться підняти  основні економічні показники в державі.
У чому полягають причини такої ситуації і що в середньостроковій перспективі потрібно робити? У першу чергу потрібно створити джерела довгострокових та дешевих ресурсів у національній валюті. За кордоном джерелами таких ресурсів виступають різного роду фонди (недержавні пенсійні, інвестиційні та ін.), які трансформують зібрані ресурси на довгий термін в активи аналогічних строків. В Україні така система фактично відсутня. Недержавне пенсійне забезпечення не є обов’язковим і знаходиться на зародковому рівні, приблизно та сама ситуація і з фондовим ринком. Безумовно, держава повинна проводити заходи мотивації до заощаджень вільних ресурсів у довгострокові інструменти (в т.ч. податково). Ці гроші у вигляді пасивів увійдуть до банківської системи і дозволять здійснити кредитування інфраструктурних, промислових та інших проектів, які не можуть повернути ресурси протягом трьох років та ще й під 18% річних. Для того, щоб за 10-20 років усе це стало реальністю вже сьогодні, владній команді потрібно приймати відповідне законодавство, регуляторні акти, починати мотивацію. На разі складається враження, що перспектива 10-20 років нікого не цікавить.
Щодо питання, як прожити цих 10 років, навіть якщо почати створення довгої та дешевої ресурсної бази уже сьогодні, існує декілька механізмів, які, нажаль, також не застосовуються.
По-перше – рефінансування кредитів, наданих іншими банківськими установами в реальний сектор економіки через механізм державних банків. Це щось аналогічне до програм Державної  іпотечної  установи, але по кредитах, виданих на первинні напрямки розвитку економіки.
По-друге – міжнародні ринки знову проявляють готовність надавати Україні ресурси, у т.ч через позики комерційним банкам. Звичайно, не для всіх лідерів, але готові. Тут маємо іншу проблему: вони – в іноземній валюті, кредитування в якій (і не безпідставно) дуже обмежене. Отже, маємо дешеву валюту, але не маємо механізму трансформації її в гривню з метою кредитування. Через курсові ризики продавати валюту ніхто не буде, а через боязнь інфляційних чинників НБУ не проводить операції СВОП. А боятися не треба, треба наживити економіку дешевими ресурсами. Так, буде вища інфляція, але це один з найефективніших сценаріїв виходу з кризи в різних країнах.  Займаючись популізмом щодо утримування показників інфляції та курсу національної валюти, ми робимо собі ведмежу послугу, яка не дає країні можливості вийти на нові ринки та здобути конкурентну перевагу на міжнародних ринках. Криза – це час, коли треба приймати сміливі рішення і вигравати!