У вівторок, 19 квітня, Верховна Рада прогнозовано ухвалила зміни до Закону України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років». Оцінка законопроекту та спроби не допустити внесення змін до нього місцевими радами Західної України жодним чином не вплинули на наміри більшості. Законопроект підтримало 250 народних депутатів. Точніше – 250 карток. Реалії, в яких вже тривалий час функціонує вітчизняний парламентаризм, перетворили норму особистого голосування народним депутатом на пустопорожню декларацію. Головним є результат на електронному моніторі. Методи ж, якими його здобуто, як і кількість народних депутатів, вже давно нікого не цікавлять. Як і не цікавить думка та оцінка законопроекту місцевими радами, істориками та експертами. Відтак, залишилося лише дочекатися підписання закону Президентом України. А далі закон існує для того, щоб його виконувати. Крапка…

     Сумлінно  виконали волю партійного керівництва  й народні депутати від Партії Регіонів, що представляють у парламенті Прикарпаття. Василь Чуднов, Ігор Зварич, Володимир Личук, Валерій Келестин в унісон проголосували «за». Микола Круць, який також входить до більшості, хоч і пройшов процедуру письмової реєстрації, значився як «відсутній». В рідній для нього Ямниці голосування за червоний прапор не пробачили б. Такий козир однозначно був б використаний політичними опонентами Круця в майбутньому. А тому краще, мабуть, так… «Не голосували» Зіновій Шкутяк та Лілія Григорович. В результаті, «проти» проголосували лише Роман Ткач, Дмитро Шлемко та Володимир Мойсик.

     Дещо  змінилася картина голосування  при розгляді наступного питання. Дмитро Шлемко став одним з ініціаторів  винесення на розгляд сесії Верховної  Ради Постанови про відзначення 120-річчя з дня народження Євгена Коновальця. Цього разу жоден з прикарпатських нардепів не проголосував «проти». Водночас, поряд з Дмитром Шлемком «за» проголосував лише Роман Ткач. Варто зауважити, що підтримали таку ініціативу й «регіонали» Василь Чуднов та Ігор Зварич.

     Однак, фракція Партії Регіонів, як і абсолютна більшість депутатів в цілому, висловилися «проти». Вочевидь, нардепам не сподобалося формулювання тексту Постанови, в якій про Євгена Коновальця йшлося, як про «видатного борця за незалежність України, політичного діяча, організатора і лідера українського націоналістичного руху, полковника Армії УНР, команданта Української Військової організації, голови Проводу Організації Українських Націоналістів». В результаті, Постанова навіть не увійшла до порядку денного сесії…

     Натомість Рада успішно проголосувала Постанову  про відзначення 70-річчя партизанського руху в Україні, згідно якої передбачається вшанування червоних партизанів.

     Таким чином, влада, декларативно взиваючи до необхідності історичного примирення, терпимості, в черговий раз дозволила переконатися, в яких «богів» вона вірить й перед якими героями схиляє голову. В той же час, справжні українські герої, для яких абсолютною цінністю була Україна, в кращому випадку просто ігноруються, а в гіршому – прирівнюються до злочинців чи взагалі піддаються анафемі. Нація ж без власних героїв, без власної історії, неповторної національної культури перетворюється не на самодостатнього Суб’єкта, а на засліпленого власним плазуванням раба, «п’яту колону»…

     Тим не менше, червоні радянські прапори у певній мірі таки відволікли суспільну увагу від буденщини, численних соціально-економічних негараздів. «Покращення життя вже сьогодні» в пересічного громадянина вже давно не викликає навіть іронічного сміху. І коли чиновники обнадіюють гіпотетичним покращенням вже в наступному 2012 році, стає зрозумілим, що спроби маніпулювання суспільною свідомістю одними прапорами не обмежаться. В майбутньому можна очікувати нових спекуляцій навколо мови, історії, національної пам'яті. Найближча перспектива – поновлення судового розгляду навколо позбавлення почесного статусу Героя України Степана Бандери, а також судові перипетії навколо Романа Шухевича.

     Як  би там не було, однак 9 травня громаду очікує доволі цікава ситуація. У відповідності до попередньо озвучених заяв, червоні прапори в області, незважаючи на прийнятий закон, вивішувати не будуть. Ще напередодні депутатський склад обласної ради ухвалив ініційоване «Свободою» звернення, у якому дав оцінку означеному законопроекту, а також заборонив вивішувати червоні радянські прапори на адміністративних будівлях на території області. Це підтвердив й губернатор. Михайло Вишиванюк під час останньої сесії запевнив, що червоних прапорів 9 травня в області ніхто не побачить. Водночас, місцеві комуністи ще напередодні заявили, що жодних звернень виконувати не збираються й обласна рада для них не указ. Як наслідок, закон дозволяє, обласна рада забороняє, а комуністи вже перуть прапори й готуються до «кориди». 

     Однак, найбільшою несподіванкою тижня  стало все таки призначення Ігоря Прокопіва керівником КП «Водоекотехпром». Віктор Анушкевичус, представляючи лідера міських «фронтовиків», зауважив, що в майбутньому докладе всіх зусиль, щоб забезпечити роботою кожного депутата міської ради. Мовляв, таким чином і досягається спільна відповідальність.

       Для Ігоря Прокопіва керівна посада на комунальному підприємстві не є новизною. Не так давно він очолював «Теплокомуненерго», зарекомендувавши себе в результаті доволі успішним антикризовим менеджером. Саме на цій якості Прокопіва й наголосив Віктор Анушкевичус на виконкомі. Саме експлуатуючи імідж успішного антикризового менеджера, що вдало поєднувався з іміджем ретельного господарника на тлі суцільної розрухи в Івано-Франківську, Ігор Прокопів в якості альтернативи Анушкевичусу та Солов’ю й постав перед громадою на останніх виборах. І хоча на початках дехто й розцінював Прокопіва як технічного кандидата, результати виборів засвідчили значні претензії політика на мерівське крісло вже у наступній каденції.

     Водночас, призначення Прокопіва вже менш, аніж за рік після виборів, виглядає досить дивним. В одному з інтерв’ю Ігор Прокопів заявив, що звільнення його з посади керівника «Теплокомуненерго» є наслідком виборчої кампанії й свого роду реакцією міського голови на критику з його боку. Знаючи специфічність характеру міського голови, сумнівно, що Віктор Андрюсович так легко й невимушено пішов на таке призначення.

     Що  ж ми маємо у міській раді? З одного боку, «Фронт Змін», що володіє другою за чисельністю фракцією. І хоча назва фракції «За зміни в Івано-Франківську» є більш, аніж красномовною, це далеко не означає, що генераторами змін й безпосередніми виконавцями не можуть стати самі «фронтовики». Відповідно, кілька керівних посад зайвими не будуть.

     Не  варто забувати й про домінантну на сьогоднішній день в міській раді політичну силу – «Свободу». Навряд чи партія, фракція якої так наполегливо  домагалася звільнення Шестопалова, з  такою легкістю погодилася б відмовитися  від власних претензій чи домагання преференцій. 

     Далеко  не найкраща ситуація й у самого міського голови. На відміну від попереднього скликання, де у Віктора Андрюсовича ще була власна фракція й частина лояльних депутатів, цього разу все значно складніше. Загроза висловлення недовіри витає над головою Віктора Анушкевичуса практично з перших місяців каденції. На одній ж із найближчих сесій міський голова має звітувати перед радою щодо успішності виконання своєї попередньої передвиборчої програми. Відповідно, Віктор Анушкевичус, будучи більш, аніж залежним від політичної кон’юктури, волею-неволею змушений шукати тимчасових союзників й гарантій подальшого перебування на посаді.

     За  таких обставин призначення Прокопіва  може носити доволі компромісний характер. Віктор Анушкевичус отримує гарантії не відправлення у швидку відставку, а тим паче напередодні дня міста. Ігор Прокопів – посаду керівника одного з найпотужніших комунальних підприємств міста, що в незалежності від політичної ситуації дає можливість постійно залишатися на слуху. Якщо ж Прокопів, як і у випадку з «Теплокомуненерго», зарекомендує себе в якості успішного менеджера, що зумів подолати кризу й вивести підприємство на новий рівень розвитку, то «Водоекотехпром» має всі шанси перетворитися на стартовий майданчик для успішної виборчої кампанії Ігоря Прокопіва вже на наступних виборах. «Фронт Змін» окрім керівної посади для свого лідера отримує ще й численні преференції, сприяння і тому подібне. Однак, втрачає іміджево. Окрім того, меншає й націленість усієї фракції на огульну критику на адресу міського голови. Призначення Ігоря Прокопіва певною мірою на руку й «Свободі». Хочемо ми цього чи ні, однак «Свобода» на сьогоднішній день відчуває певну кадрову обмеженість. Людей, здатних очолити структуру схожу до «Водоекотехпрому», та ще й у відверто кризові часи, в середовищі партії одиниці. Ті ж, хто реально здатні це зробити, вирішують на даний момент часу значно нагальніші питання. Відповідно, навіть мовчазна згода на таке призначення здатна лише додати партії як іміджево, так і стратегічно з огляду на близькі вибори.

     Звичайно, критика Анушкевичуса нікуди не зникне. Однак, характер її буде дещо інший. А  висловлення недовіри міському голові лише відкладеться у шухлядку. До найближчих перетурбацій, конфлікту інтересів  й політичних інтриг.

     Хоча, можливим є й інший варіант. Із відставкою… Однак, його вірогідність є набагато меншою й багатьом суб’єктам  наразі просто невигідною. В будь-якому випадку призначення Ігоря Прокопіва є нічим іншим, як черговим етапом політичної гри на місцевому політичному полі. Важливо, що ця гра здатна завершитися доволі несподіваними результатами для кожного із учасників.