З одного боку, 349-а річниця Івано-Франківська. День міста вже давно перетворився на дещо більше, ніж просто свято. Та й що-що, а святкувати міська влада вміє. Щоправда, є ще й будні, однак зараз не до них… Програма святкувань передбачала проведення 66 різноманітних заходів. Як кажуть, «роботи вистачило на всіх». Практично кожен мешканець міста, як і гості, що завітали, мали можливість не лише приємно провести час, але й задовольнити свої естетичні смаки. Втім, бочка меду без ложки дьогтю не буває.  Не надто сприятливі погодні умови дещо вплинули на святковий настрій.

      До  Дня міста влада готувалася. Річниця дивним чином збіглася із таким приємним, однак не менш дивним, визнанням Івано-Франківська найкращим за рівнем благоустрою містом в Україні. Відповідно, статус потрібно було підтверджувати. І хоча Віктор Анушкевичус ще напередодні оголосив, що роботою комунальників загалом залишився задоволений, втім «марку» необхідно тримати й розслаблятися було не варто. На вихідних міський голова організував додаткову толоку, а вже посеред тижня в корках можна було спостерігати, яким же чином проводяться дорожньо-ремонтні роботи в нашому місті. І хоча роботи були здійснені досить таки об’ємні, довести до більш-менш нормального стану дорожнє полотно не вдалося. Що й казати, якщо лише на одній зупинці на Пасічній (район Радіозаводу) можна нарахувати 274 (!) ями різної величини. Мабуть, там день міста не святкують… Не краща ситуація й на інших окраїнах. Щоправда, заради справедливості варто зауважити, що в центральній частині міста косметичний ремонт таки було проведено.

      Окрасою свята ж став вже традиційний фестиваль ковалів. Цьогоріч ковалі долучилися до виготовлення декоративної композиції під назвою «Арка на честь 350-річчя міста Івано-Франківськ». Таким чином, вже незабаром в обласному центрі з’явиться своя арка. Й, судячи з дизайну, не менш тріумфальна...  

      З іншого боку, на громаду 9 травня очікувало  інше свято – День Перемоги. Власне, святом 9 травня стало не так давно. На початках його не відзначали навіть за «совєтів». Лише в 1965 році, на двадцяту річницю після завершення війни, 9 травня стало офіційним вихідним днем й почало відзначатися на державному рівні.

      А вже 66 річниця (знову 66) від дня перемоги над нацизмом та свята пошанування ветеранів перетворилася на чисто політтехнологічний проект. Ідеологічним проектом День Перемоги був і в минулому, однак тепер – це звичайнісінька іграшка й розмінна монета в руках політичних партій, зокрема влади.

      Це, власне, й підтвердив Віктор Янукович, так і не підписавши сумнозвісний закон «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років». Мабуть, десь застряг в канцелярії…

      Варто зауважити й те, що у своєму вітанні з нагоди Дня Перемоги Віктор Янукович зауважив наступне: «З перших днів війни пліч-о-пліч із бойовими побратимами інших національностей українські воїни, партизани та підпільники боролися з ненависним ворогом».

      На більш, аніж суперечливий, якщо не відверто антиконституційний крок Президент  разом із Сергієм Льовочкіним так і не наважились. І цим самим «підсунули качку» Володимиру Литвину… Щодо червоних прапорів, то незважаючи на нечинність закону, під час урочистої ходи Хрещатиком прапор Перемоги не те що майорів – його несли попереду державного, синьо-жовтого стяга.

      Водночас, свою основну місію закон виконав на відмінно. Запустивши в інформаційний простір тему червоних радянських прапорів, владі таки вдалося відволікти суспільство від вирішення нагальних соціально-економічних питань.

      «Червона» небезпека із всіма потенційними наслідками прогнозовано й практично моментально була підхоплена усіма національно-демократичними силами. Загроза вивішування червоних радянських прапорів на адміністративних установах спричинила особливо на Заході тотальне несприйняття «червоного» взагалі й у будь-яких формах.

      В результаті, 9 травня із Дня пам'яті/Дня Перемоги перетворився на день ганебних провокацій, конфліктів та сутичок, ще більше поглибивши розкол в суспільстві. 

      Не обійшлося без конфліктів й на Прикарпатті. І хоча до Львова Івано-Франківськ на щастя не дотягнув, свій «Пагорб слави» в нас таки знайшовся. Точкою кипіння стала вулиця Лепкого, де й відбувалися основні урочистості.

      Паралельно  з панахидою та мітингом-реквіємом біля «вічного вогню» свою акцію протесту організувала «Свобода». Тримаючи банери «Геть криваву символіку!», «Геть червоні ганчірки!» та скандуючи «Серп і молот – смерть і голод!», «Комуняку – на гілляку!», «Слава нації – смерть ворогам!», свободівці намагалися перешкодити використанню червоних прапорів під час урочистостей. Втім, «Свободу» спинила міліція разом із спецпідрозділами «Беркуту» та «Грифону».

      Як наслідок, розділена правоохоронцями вулиця Лепкого, представляла собою своєрідний симбіоз, коли по один бік барикад одна влада разом із нечисленними ветеранами урочисто поминала загиблих в другій світовій війні, а по інший бік – уже інша влада виражала свій антикомуністичний протест.

      З того, що відбулося 9 травня, можна зробити декілька цікавих висновків.

      По-перше, події, які розгорнулися на вулиці Лепкого, слід оцінювати виключно з точки зору театральності.

      Кожен із суб’єктів тією чи іншою мірою досягнув поставленої мети.

      Адміністрація на чолі з Михайлом Вишиванюком провела урочистості й не допустила їх зриву, за що б довелося відповідати нагорі. Варто зауважити, що саме Михайло Вишиванюк виявився єдиним, хто виголосив промову під час офіційних урочистостей. Тим не менше, такий доволі символічний крок супроводжувався в цілому не властивим Михайлу Васильовичу текстом.

      Правоохоронці, стримавши натиск «Свободи», не допустили можливих сутичок з «червоними». І хоча представники правопорядку поводили себе в основному досить стримано, окремі все ж таки дозволяли собі занадто багато вольностей. Інша частина «силовиків» встигла пройти ще й урочистим маршем.

      Комуністи, незважаючи на всі заборони, таки замайоріли червоними прапорами.

      Активну участь в урочистостях взяла й Партія Регіонів на чолі з Богданом Федьківим та Ігорем Дуткою, які вели колону. Втім, регіонали обмежилися виключно національними та партійними стягами.

      Незважаючи на виставлені барикади, задоволеною мала б залишитися також і «Свобода». Скоріш за все Роман Онуфріїв, Руслан Марцінків та низка обласних депутатів від цієї політичної сили прекрасно усвідомлювали, що їх акції протесту намагатимуться перешкоджати й навряд чи вдасться подолати ешалони представників органів правопорядку. «Свобода» вкотре виступила в ролі захисника українськості й поборника комунізму. Більше того, «Свободі» вдалося привернути до себе значну увагу журналістів. Як наслідок, належне висвітлення у медіа партії гарантоване. Окрім того, «Свобода» опинилася в ролі постраждалого, що також на руку цій політичній силі. Відповідно, події 9 травня ще пригадаються в майбутньому.

      По-друге, 9 травня дало можливість окремим персоналіям постати у вже звичному, однак у зв’язку з новими реаліями дещо призабутому образі. Більшою мірою це стосується так званих «польових командирів», на обличчях і в риториці яких неможливо було не помітити певної ностальгії.

      Повертаючись до «Свободи», варто зауважити, що організаторами акції поряд із її значущістю було допущено цілу низку доволі відвертих помилок. Це, зокрема, і певна дезорганізованість учасників акції протесту. Найбільшою мірою вона проявилася, коли «свободівці» вперше прорвали ешалон працівників органів правопорядку. На обличчях тих, хто таки прорвався, було помітно певну розгубленість щодо того, що робити далі – йти до «вічного вогню» чи «проситися» назад. Окрім того, не можна було не зауважити певне зневажливе ставлення до опонентів, беззастережно до наявності чи відсутності червоних прапорів в їхній амуніції. Ну і звичайно, увагу всіх привернув напрочуд невдало підібраний светр Романа Онуфріїва.

      По-третє, на жаль, комунізм сьогодні в Україні не заборонений. Відповідно, як би ми негативно не відносились до всього, що асоціювалось б із так званою «тюрмою народів», використання прапорів чи будь-якої іншої символіки «совєтів» чи іншої країни не є забороненим. На жаль, це так. І з цим слід боротися. Інша справа, вивішування червоних прапорів на адміністративних установах нарівні із державним. І це необхідно розрізняти. Тому використання чи невикористання стягу чи будь-чого іншого є особистою справою кожного й відноситься скоріше до сфери моралі.

      Водночас, беззаперечним є той факт, що абсолютна більшість червоних прапорів використовувалися не так із свідомих, як із виключно політичних міркувань. Особливо це було помітно на прикладі юнака із портретом Хрущова та ряду інших випадків. Втім, чим, як не вершиною зневаги, вважати запуск у небо червоного прапора увінчаного червоними кульками під час звучання гімну України.

       По-четверте, неможливо не відзначити різку популяризацію на Прикарпатті так званих георгіївських стрічок. Вочевидь, мало хто знає, що її походження, як і причетність до перемог радянської армії в часи другої світової війни, є більш, аніж суперечливою. Однак, чому не почепити? Як наслідок, знову ж таки конфлікти. Один з них завершився для доволі впливового чиновника достатньо неприємно й практично плачевно.

      По-п’яте, і що найважливіше, «танці на кістках» є неприпустимими в будь-якому випадку. 9 травня перетворилося саме на це. При чому, як з одного, так і з іншого боку. Прикро. Адже, кому як не нам, українцям, цього не знати.