Бабу Олю і язик не повернеться назвати зневажливо волоцюгою, п’яницею, блудягою чи галайдою. Та й жебрачкою — також, бо хоч і приймає людську милостиню, але не зробила свій стан ремеслом для заробляння, бо має пенсію і не б’є торбами поміж люди...

На задвірках кінотеатру «Космос», біля парадного фасаду колишньої лазні, баба Оля облаштувала собі житло просто неба: понастягувала старого лахміття та начиння, з-за якого визирає своїм півтораметровим зростом. Люди з сусідніх вулиць бабу Олю не забувають — хтось перекусити принесе, хтось тепленького попити. Її тут пам’ятають уже не один десяток років. Але достеменно про цю жінку мало що знають. Та й ми хіба що з її слів дещо довідалися, розуміючи, що роки і на її здоров’ї відбиток залишили, тож не можна все сприймати як дійсне. А дійсне одне: стара жінка (а скільки таких, як вона!) у нашому європейському місті зримо прозябає на узбіччі державної уваги.

З короткої розмови з бабою Олею ми довідалися, що вона  1935 року народження — Ольга Петрівна Дмитрів. «Німці мені давали цукерки,  мадяри — ралки цукру... А від своїх дістала’м сяку вдячність?» — каже жінка і пояснює, що має доньку «десь на чехах», яка  запрошувала її до себе, але вона любить Україну і нікуди їхати не збирається. Мовляв, чекає на той гуртожиток, що їй пообіцяли. Бо не хоче  до пансіонату для людей похилого віку, а в одному з монастирів області не прижилася.

— А у дощі як даєте собі раду? — питаю, а сам з острахом думаю про осінньо-зимові холоди.

— Клійонков сі вкриваю і так сплю...

 У кишені своєї бунди жінка носить клаптик паперу, де написано, що звати її Олею і мешкає вона у лазні. Річ у тім, що баба Оля свого часу і справді роки відпрацювала у міській комунальній лазні позаду «Космосу». А після того, як помешкання десь у районі залізничного вокзалу згоріло, жінку прихистили в одній з комірчинок лазні. І жила там, і працювала. Та все минає. Нові господарі спочатку випхали бабу Олю до тимчасової будівельної будки, а відтак — і на вулицю викопали.

Баба Оля — не виняток. Наше місто аж кишить різнобарв’ям безхатченків. Не рахував, але, думаю, що й соціального чиновництва різних рангів та чинів вистачає. У кожного своя доля і свій шлях до збагачення та соціальної еліти або знищавіння й соціального дна.  Але блаженні убогі, бо вони помилувані будуть. А суспільство, яке вголос декларує християнські чесноти, а «пошепки» за ними живе — нездатне подбати про людей похилого віку чи соціально знедолених, приречене і плід кволий родити. І помилуване не буде.