Днями відбулася екскурсія для місцевих журналістів та депутатів Івано-Франківської міськради  на ДПВО «Карпати» для ознайомлення з виробничим процесом і здобутками здавна відомого івано-франківського підприємства. Але відвідини заводу закцентували увагу присутніх не лише на досягненнях виробничників, а й на тій навколовиробничій суєті, яка путами пов’язує розвиток державного підприємства.

Підприємству вже понад 30 років, і в радянські часи воно працювало на оборонну промисловість, радіопродукцію завод постачав у всі нинішні країни СНД та частково за кордон, бо мав потужного замовника — Міноборони СРСР. Зрозуміло, що часи змінилися і завод також. Виробничники перестали надіятися на Міністерство оборони і почали самотужки шукати інвесторів. Бо й законний мільйон гривень ПДВ держава «Карпатам» не повернула...

— Зі своїм інвестором працюємо з 2007 року, починали з півмільйона гривень, — каже директор ВО «Карпати» Дмитро Втерковський. — А цього року вийдемо на 35 млн. Замовник хоче вчасної доставки і високоякісної продукції. і за чотири роки ми не маємо жодної претензії від інвесторів. До кінця року на нашому підприємстві працюватиме тисяча робітників. Хоч, звичайно, ми добре пам’ятаємо, що колись на радіозаводі було зайнято сім тисячѕ

— Але ж, на наш погляд, нинішню екскурсію, на якій, окрім представників ЗМІ, присутні і депутати міськради від ВО «Свобода», ви зорганізували не лише задля ознайомлення з виробництвом?

— Так, маємо деякі проблеми, які потребують невідкладного вирішення. Зокрема, з тим, як добираються робітники на підприємство через незручний часовий графік роботи міського автотранспорту — відсутність чергових рейсів. Бо ж працюємо у три зміни. До речі, до 300 жителів тільки з Івано-Франківська зайняті на виробництві. З Галицького району — 250, є люди з Калуша і Бурштина, з Рогатинського та Надвірнянського районів. Тож питання забезпечення транспортом для нас — номер один. Але ж не ми  мали б про це думати. Виробничник має укласти угоди і за ними працювати, а не відволікатися від своїх основних обов’язків.

По-друге, нині брати банківські кредити під такі відсотки — це самогубство. Банки ж не хочуть брати під заставу продукцію, а тільки нерухомість. Але ж не  обласні банкіри, а в центрі формують таку фінансову політику. Тож по півроку тратимо, щоб добитися через Мінпромполітики трохи легшого кредитування. А через надто довге міністерське «думання» ми вже свого часу втратили  інвесторів. Ось чому ми пропонували передати підприємство у підпорядкування облдержадміністрації — в області видніше, чим живе завод. І можна своєчасно та оперативно вирішувати чимало питань на місці, а не в Києві. Завод — державне підприємство — вже платить по 700 тис. грн. податків щомісяця і не може навіть думки допустити про заборгованість у зарплаті. За чотири роки ми вклали у заводську інфраструктуру вісім мільйонів гривень.

— А що робите для України? Бо джгутова продукція для автомобілів — це практично робота на європейського інвестора?

— На превеликий жаль, мушу сказати, що робимо дещицю. Десь приблизно на два мільйони щороку виробляємо продукції. Спитаєте: чому? Бо від Мінпромполітики ми як держпідприємство не маємо жодної підтримки — ніяких державних замовлень. А виживаємо самі. і не можемо своєю продукцією для України через високу собівартість бути конкурентоспроможними. і є ще одна проблема — тендери. Ми ж не платимо зароблене людям у конвертах і показуємо реальні зарплати, і, звичайно, програємо тендери. Та попри все ми шукаємо роботу і не цураємося її. Але організувати виробництво будь-якої продукції в Україні і дуже складно, і забирає багато часу. І ще наостанок. Є у нас Пенсійний фонд і Фонд інвалідів. Наприклад, на тисячу працюючих на заводі законодавчо має бути 40 інвалідів. І ми від цих людей не відмовляємося. Але я не розумію: чому підприємство має їх шукати? А все просто: якщо завод не матиме  відповідної кількості інвалідів, то наприкінці року змушений буде віддати Фондові інвалідів понад мільйон гривень. Переконаний: фонд має не тільки перевіряти, а й сам шукати інвалідів. А я як керівник — організовувати їм робочі місця. І таких питань чимало... Бо жити і господарювати на відсотках, без обігових коштів, то хіба нормально?..