Яку роль відіграють нині досягнення українських науковців у вітчизняному виробництві, в реформуванні житлово-комунального господарства, в житті соціуму? Чи належно підтримує держава, її владні органи в регіонах наукову сферу? Про це й інше розповідає директор науково-дослідного інституту нафтогазової енергетики і екології кандидат технічних наук ІФТУНГ Максим КАРПАШ, який недавно став єдиним з області лауреатом премії Кабінету Міністрів за особливі досягнення молоді в розбудові України:

— На формальному рівні представники влади сприймають захоплено здобутки і фундаментальної, і прикладної науки, вітають винаходи й т. д. Та здебільшого виходить так, що нас підтримують переважно на словах. Власне, й сама економічна ситуація у країні така, що ті менеджери, які стали до керма галузі, хочуть від наукових досягнень негайної віддачі. А якщо така не передбачена, то й увага до них слабне. На перспективу ж ніхто не квапиться працювати. Змінився й порядок виконання науково-дослідних, конструкторських робіт. Реалізацію таких проектів організовано через тендерну систему. Ні вчені-академіки, ні науковці вищих навчальних закладів не звикли до такого. Гальмує процес і складність оформлення документів для участі в тендерах, а їх іноді треба готувати дуже швидко. Стримує й фінансова залежність університетів. Ми ж можемо проводити всі розрахунки тільки через структури Держказначейства. Немає в нас системи електронних розрахунків, оскільки мати-вести таку бухгалтерію ВНЗ не дозволяють. Тож, самі розумієте, непросто, працюючи в таких умовах, виграти тендер. Ми ж не даємо так званих відкатів... Словом, стільки всіляких причин. Та попри все працюємо в Україні добре, наші вчені виграють тендери, втілюють у життя свої розробки і в промисловості, й на АЕС, в екології тощо. Хоч таких прикладів могло бути й більше.

- Але держава наразі фінансує наукову сферу?

— Обсяги того фінансування не сягають і 0,3 відсотка ВВП. За світовими стандартами, за такої мізерної підтримки ми мали б тільки вивчати досвід інших країн і впроваджувати його в нашій промисловості, а про власні фундаментальні і прикладні дослідження годі й думати. Але державна політика в нашій сфері така, що й того не можемо робити. Бюджетні кошти розпорошують. Суб’єктів державного фінансування науки по лінії Міністерства освіти, науки, молоді та спорту в Україні десь півтори сотні. Найбільше грошей «відтягує» на себе Академія наук, відтак забирають галузеві НДІ — хто скільки хоче. На наукову ж діяльність вищих навчальних закладів виділяють лише п’яту частину з тієї третини відсотка. Причому дають усім ВНЗ потроху, залежно від кількості студентів, викладачів та інших критеріїв, хоча це в корені неправильно.

- Якою ж мала б бути державна політика в науковій діяльності?

— В Україні немає навіть єдиного центру координації науково-дослідних робіт. Таке враження, ніби все пущено на самоплив. Якби, приміром, на владному Олімпі вирішили тимчасово скасувати у зв’язку з браком коштів фінансування фундаментальних досліджень, принаймні в технічних галузях, а зосередити всі фінанси на виконанні прикладних розробок, аби щось із них довести до промисловості, то це було б виправданим кроком у тій ситуації, що склалася в державі. Адже не так просто, скажімо, винайти нові види матеріалів і впровадити у виробництво. Практика засвідчує, що для цього потрібно й за ідеальних умов не менше десяти років. А про нинішні реалії годі й балакати.
Або ж якби держава патронувала нашу співпрацю з підприємствами державної форми власності, хоч їх нині й негусто, якби сприяла у безоплатному впровадженні у виробництво тих наукових робіт, які здійснено за бюджетні кошти. Але й такого немає. Нас навіть на заводи не пускають. Надсилаємо листи на ім’я керівництва, та нічого не допомагає. На підприємствах все одно роблять усе по-своєму, а нам кажуть, що не мають часу на нас, що в них, мовляв, інші виробничі потреби, відмінні від наших пропозицій, і на тому все. А як науковець може дійти зі своїм винаходом до виробництва, коли його навіть на поріг заводу не пускають? Колись було інакше: викладачі ВНЗ постійно стажувались, а студенти проходили практику на підприємствах та й самі виробничники відвідували наші лабораторії. Тепер же все не так: ми у своєму соку варимося, вони — у своєму.

Практично в країні втрачено зв’язки по лінії «наука — виробництво» профільних ВНЗ з підприємствами нафтогазового комплексу (НГК). Якщо колись вони виділяли нам на здійснення наукових розробок по два, три, п’ять мільйонів гривень на рік, то тепер майже припинили нас фінансувати. У кращому разі одержуємо 100—150 тис. грн. Усякі спроби налагодити партнерство, чи то пак відновити його, не приносять результату. Натомість в НГК створили три галузеві НДі, які мали виконувати наукові дослідження. Але нічого з того задуму не вийшло, а нам співпрацю перебили.

- Які наукові розробки вчених ІФНТУНГ потрібні, на ваш погляд, і державі, й народові, не вдається втілити в життя?   

— На жаль, таких прикладів удосталь. Скажімо, ми розробили технологію оцінки якості природного газу, тобто за кількістю теплоти, що виділяється внаслідок його згоряння. Ця методика дає змогу визначати реальну теплову віддачу цього енергоносія. інакше кажучи, дає можливість бачити, скільки мегават тепла отримуємо з кожного кубометра тієї чи іншої партії придбаного блакитного палива. Це вельми актуальна тема. Адже Україна, купуючи російський, туркменський, азербайджанський газ, платить за його кількість незалежно від його якості. Тим часом у Європі підходи до цих розрахунків цілковито інші. Там масово користуються приладами вимірювання якості палива. Їхні стандарти передбачають визначення ціни газу відповідно не тільки до його обсягу, а й за показником тепловіддачі. Тому для тамтешніх споживачів ціна його щомісяця змінюється.

Україна, кажуть, споживає аж надто багато газу. Але яка тепловіддача того палива? Ніхто цього не відає. В Україні немає власної методи такого оцінювання. Це роблять лише постачальники. Погодьтеся, що то хибна практика. Тому ми вирішили розробити таку систему, якою могли б користуватися промислові, комунальні, побутові споживачі. Ні для кого ж не секрет, що якість блакитного палива буває, надто ж узимку, такою, що викликає чимало нарікань і потік скарг до газових компаній.

Отож ми розробили пристрій, схожий на звичайний побутовий лічильник газу, і випробували його і у ВАТ «Івано-Франківськгаз», і в нашому центрі метрології та стандартизації. Результати експерименту були просто чудові. Дані зійшлися майже один в один з мінімальними похибками. Ми запатентували той винахід. Навіть на ТБ «ICTV» був сюжет з цього приводу. Навіть у російських та європейських наукових колах і в газорозподільних компаніях зацікавилися нашим ноу-хау. З’явилися й публікації в авторитетних міжнародних виданнях, які, образно кажучи, зафіксували чорним по білому інтерес у світі до нашої праці.
Ми тоді почали писати листи до вищих інстанцій у нашій державі з пропозицією впровадити цю наукову новинку в серійне виробництво. Адже, крім того, що в Україні є проблеми з якістю газу, Київ недавно ввійшов на законодавчому рівні до єдиного енергетичного простору Європи, де діє міжнародний стандарт щодо визначення цін на блакитне паливо, під який ми створили експериментальну установку. Зрештою, ринок газу передбачає визначення ціни блакитного палива на основі і його якості, а не лише кількості. В Європі ведуть ділові перемовини з Москвою щодо газу і в цьому ключі. і наш прилад міг би слугувати  для керівників українського уряду й держави вагомим аргументом у відповідних переговорах з Росією. Але в Україні актуальний для неї винахід не викликає зацікавлення. З усіх міністерств та інших столичних відомств, куди ми зверталися з проханням підтримати наш експеримент, надійшли стандартні відповіді — мовляв, добре, ми подумаємо, включимо у план і т. д. й т. п. Та й по всьому. Тож ми нині вирішуємо, кому продати нашу розробку — росіянам чи німцям. 

- Може, в державі наразі просто грошей бракує для налагодження випуску таких приладів?

— На те потрібні невеликі кошти. Пристрій, по суті, готовий. Треба виготовити спершу лише дослідну партію таких лічильників та необхідну документацію на них. Ми знаємо, як це зробити, але на рівні університету те неможливо здійснити через законодавчі й інші обмеження. Та могли б забезпечити авторський супровід цього процесу. Що ж до виробництва, то це за належного державницького підходу теж не становило би проблем: у нашій області вдосталь приладобудівних підприємств. Виготовили б, наприклад, 100 таких пристроїв і змонтували б їх на заводах або ж на комунальних централізованих котельнях. Гарантую, що таке оснащення відразу б дало їм змогу домогтися від постачальників газу зниження ціни на нього з огляду, скажімо, на низьку його тепловіддачу. Однак...

Або візьмімо іншу роботу. Ми розробили технологію інтенсифікації видобутку нафти і газу. Вона цікава, дешева, проста для виконання й має величезні конкурентні переваги перед іншими такими розробками. Полягає ж у тому, щоб налагодити додатковий потік енергоносіїв зі свердловин, які вже не експлуатують. Свого часу фахівці шведської енергокомпанії «Капітал-Ойл», з якою ми тоді співпрацювали і яка тепер чомусь пішла з українського ринку, випробували наш винахід на двох сотнях колишніх родовищ в Україні і всюди отримали позитивні результати. Добре зарекомендувала себе та методика і в Польщі, Китаї, Росії. Власне, її вже потроху запроваджують у цих та інших країнах. Лише в «Укрнафті» вже третій рік демонструють нам, що та технологія їх не цікавить. Тим часом у вітчизняному інформпросторі тільки й чути про необхідність підвищення власного газового й нафтового видобутку. Але чим шлях, який ми пропонуємо, не підходить цій компанії?! Та, навпаки, якби інтенсифікували використані свердловини, яких в Україні сотні, то з набагато меншими затратами, ніж ті, що необхідні для розробок нових родовищ, одержали б додаткові тонни й кубометри енергоносіїв. Це дешеві операції, котрі не вимагають якихось капіталовкладень і котрі дарують живі гроші.

- Чи маєте наукові проекти для здійснення на регіональному рівні? Як на Прикарпатті ставляться до пропозицій учених?

— Важко відповісти однозначно. Ми вже чотири роки просуваємо в області ідею про енергопланування, енергоаудит та енергоменеджмент. Точніше спершу реалізували відповідний освітній проект, який фінансувала названа шведська компанія. Ми навчили десь 150 осіб, які здобули кваліфікацію міжнародного зразка «магістр з енергоменеджменту й енергопланування». Погодьтеся, що це наразі доволі актуальна тема не лише для Прикарпаття, а й для всієї Західної України. В жодному з регіонів, принаймні донедавна, не було підприємств і спеціалістів, які б могли проводити енергоаудит і енергопланування, чітко визначати, скажімо, де, чому й наскільки забагато використовують енергоносіїв і що робити для зменшення тих втрат.

Словом, «удома» ідею нібито всі підтримали: університет та приватні інвестори вклали до півмільйона в цю справу, провели ряд семінарів в обласному центрі і в районах. Оскільки в іФНТУНГ діє атестована й ліцензована лабораторія з проведення енергоаудиту, то наші спеціалісти виїжджали до ряду райцентрів, популяризуючи її послуги та пропонуючи надати їх безкоштовно. З якими тільки фактами надмірних енерговитрат не стикалися вони! Приміром, у школі в с. ільменцях на Верховинщині два роки тому зробили реконструкцію опалення: поставили два електричні котли — і це в гірському селі, де ймовірні перебої в електропостачанні і де, з другого боку, довкола ростуть ліси, отже, там удосталь дешевих дров — енергоносіїв для  так званих альтернативних видів опалення навчального закладу...

Наші фахівці виявили там занадто великі перевитрати електроенергії. З такою самою картиною зіткнулися й у Вигоді на Долинщині. Отак їздили-їздили, а потім чуємо, що десь найняли для проведення енергоаудиту фірму з Харкова і її «специ» здійснили ту перевірку за допомогою... цифрового фотоапарата. В іФНТУНГ є ціла лабораторія, оснащена найсучаснішою апаратурою для цієї роботи, а запрошують невідь-кого і хтозна-звідки та ще й переплачують за сумнівної якості послуги.

- Пане Максиме, який вихід із такої ситуації вбачаєте?

— Очевидно, шлях для університетів тут один — через комерціалізацію наукових досліджень. І ми вже ним ідемо. Торік, зокрема, ввійшли до програми «Темпус» (транс’європейська програма мобільності для навчання в університетах). і нас тепер навчають того, як комерціалізовувати свої наукові розробки в нафтогазовій галузі — як створити нову компанію, як захистити власні інтелектуальні права на міжнародному рівні, як залучати інвестиції, бо з’ясовується, що то не так просто — на все є свої способи й різні методики роботи з інвесторами. Словом, навчають нових шляхів, якими американські та європейські ВНЗ починають нині продавати свої технології. Думаю, в цьому і наша перспектива.

Інша річ, що необхідно дещо змінити вітчизняне законодавство в тому, що стосується інноваційної сфери. Бо якщо, скажімо, в Росії інноваційне підприємство можна створити за два-три дні і його відразу звільняють на якийсь період від податків, то в Україні такого немає. Потрібно і в нас сформувати таке правове поле, щоби двоє-троє науковців-дослідників могли створити спільне підприємство власним коштом. Тим більше, що у світі це вже узвичаєна практика. Там існують широкі можливості для самих авторів винаходів і розробок просувати свої здобутки у виробництво чи то самотужки, чи за допомогою найнятих менеджерів. Бо хто ж, як не вони самі, найбільш зацікавлені в тому? існує вже чимало прикладів за кордоном, коли за такою схемою успішно працюють навіть автори якихось цілковито  банальних удосконалень, коли й примітивні раціоналізаторські пропозиції, навіть не наукові, а суто технологічні видумки дають просто неймовірний фінансовий результат. У Росії вже починають працювати за таким принципом.