Перше знайомство нашого міста з авіацією відбулося 21 липня 1912 року. Тоді відбувся демонстративний політ молодого польського льотчика Міхала Скіпіо дель Кампо. Він керував аеропланом французького виробництва системи «Моран», на якому зробив три великих кола над парком і селом Загвіздя. Політ тривав лише 12 хвилин, проте викликав серед мешканців Станиславова великий фурор. Не можна сказати, що то був суто військовий літак. У ті часи ще не існувало чіткої градації, і у принципі можна було легко мілітаризувати будь-який цивільний аероплан, озброївши його кулеметом і давши пілоту пару гранат.
Уже незабаром у небі Станиславова з’явилися справжні бойові машини. Так, у спогадах мешканців є згадки про безперервний рев літаків над містом у часи Першої світової війни. Проте, чиї вони були – російські чи німецькі – зараз сказати важко.
Школа пілотів
У двадцятих роках у Польщі існувало громадське об’єднання L. O. P. P., або «Ліга протиповітряної оборони». Її осередок був і у Станиславові. У 1926 році виникла думка побудувати в місті аеродром, проте майже два роки точилися суперечки довкола місця його розташування. Пропонували два варіанти – на пустирі «Діброва» та в районі сучасного заводу «Позитрон». У 1928 році було прийнято остаточне рішення – «Діброва» – та почалось акумулювання коштів під будову.
Роботи розпочались у 1934 році, тривали два роки й коштували 400 000 злотих. Восени 1936 року аеродром було завершено. Він займав 30 га, на яких, крім ґрунтової злітно-посадкової смуги, були будинок аеропорту, ангар, склад пального, гараж і гуртожиток для пілотів. Із самого початку тут планували розмістити школу пілотів.
25 квітня 1937 року став знаковим днем в історії станиславівської авіації. Тоді місто отримало свої власні літаки. Це були спортивні 10 RWD-8 та 1 RWD-13, які люб’язно передало Сілезьке воєводство. Такі літаки ідеально підходили для навчання. Так виникла школа пілотів LOPP im. Gen. Tadeusza Kasprzyckiego, яка, за деякими даними, була другою у Польщі. Командиром навчального закладу був майор Долецький, під началом якого перебували чотири інструктори та 10 осіб обслуги. Першими набрали 20 випускників курсу планерної підготовки. А за роки існування школи тут пройшли вишкіл близько 200 пілотів.
Перед самою війною авіаційний парк оновили винищувачами серії PZL. На початку війни німецькі бомбардувальники нанесли масований удар по аеродрому, під час якого багато літаків було знищено. Проте ангари німцям зруйнувати не вдалось. 17 вересня у війну вступив Радянський Союз. Того ж дня три радянських літаки СБ-2 розбомбили залізничну станцію Тарнавицю-Лешно, що біля Станиславова. Коли вони поверталися на базу, їх атакував польський винищувач Р-11, що піднявся з аеродрому Скнилів. Йому вдалося підбити всі три радянські машини, які впали поблизу Отинії.
Наказ – захопити місто!
Восени 1939-го польська армія була здеморалізована й фактично не чинила опору. Із заходу активно просувались німці, і «совіти» побоювалися, що вони першими увійдуть у місто. Станиславівський аеродром був пошкоджений і не міг приймати бойові літаки. Тому вирішили на легкому тренувальному літаку УТ-2 відправити у місто досвідченого льотчика Никішина та комісара Іганова, які мали зв’язатися з комуністичним підпіллям і відновити злітно-посадову смугу. Цим двом вдалося роззброїти охорону Станиславівської в’язниці, звільнити та озброїти місцевих комсомольців, взяти під контроль пошту, телеграф, банки, залізничний вокзал та організувати роботи по засипанню воронок на аеродромі. Наступного вечора у Станиславові сіла ланка радянських винищувачів. Незабаром до них приєдналася решта ескадрильї. А ось радянські танки з’явились у місті лише наприкінці третього дня операції. Отже, можна стверджувати, що місто зайняли виключно військові льотчики.
Гаряче літо 41-го
У міжвоєнний період у Станиславові розташовувався 12 ИАП (російською – истребительный авиационный полк), що входив до складу 64 змішаної авіадивізії. На озброєнні полку стояли винищувачі И-153, які мали романтичну офіційну назву «Чайка». Було й декілька И-16, котрих називали приземленіше – ішаками. Ці машини добре зарекомендували себе у повітряних боях в Іспанії, проте станом на 1941 рік вже встигли застаріти. Командував частиною майор Павло Коробков, який також встиг повоювати в Іспанії.
Полк прикривав близько 400 км державного кордону, мав 48 пілотів та 66 винищувачів, з яких три були несправні. Старий польський аеродром не міг вмістити повнокровний полк, тому проводилася масштабна реконструкція. Через то літаки базувались на тимчасовому польовому аеродромі біля села Бовшів. А штаб, казарми і родини авіаторів розміщувалися на теперішній вулиці Чорновола, 119а, у приміщенні колишньої в’язниці «Діброва».
У перші часи війни німці завдали по аеродрому нищівного удару. Одразу було знищено 36 літаків (чотири з них згодом вдалося відновити). Проте, в повітряних боях 22 червня льотчики збили 11 німецьких літаків, самі втратили три.
За наступні два дні збили ще вісім німців, причому два з них – особисто командир полку майор Коробков. Проте й самі несли втрати. Так, станом на 29 липня у всій дивізії налічувалось лише 37 літаків. Тобто вже через місяць війни вся дивізія, в якій були чотири полки, мала менше бойових машин, ніж один 112 ИАП у довоєнний час.
Червона армія залишила Станіслав 2 липня. Полк, точніше його залишки, перелетів на схід і пізніше був перейменований у 486 ИАП. У 1942 році його льотчики відзначились у боях за Крим.
Месершміти та Юнкерси
Між тим, у місті отаборились німці. Вони продовжили розширення і модернізацію аеродрому. Сотні робітників працювали на цій болотистій місцевості, тисячі фір звозили сюди землю, гравій та пісок. Реконструкція летовища проводилась силами Баудністу – напіввійськової будівельної організації, куди німці активно залучали українську молодь. Від тих часів збереглися німецькі емальовані резервуари для пального, які дотепер придатні до використання.
Достеменно відомо, що на Станіславський аеродром регулярно прилітав поштовий Юнкерс-52, який свого часу планували захопити полонені голландські пілоти. Також здійснювались і пасажирські перевезення, зокрема, німецькі вояки літали у відпустку на батьківщину. З наближенням фронту виникло питання про розміщення на місцевому летовищі військових літаків. Так, 8 лютого 1944 року вийшов наказ окружного старости про посилення праці на аеродромі з метою підготовки його до прийому авіації Люфтваффе. Автору не відомо, яка саме частина незабаром розташувалася тут, але є численні згадки про бої радянських льотчиків із Юнкерсами та Месершмітами в околицях Станіслава. Так, 2 травня 1944 році у повітряному бою над містом було збито шість винищувачів Ме-109, а також спалені на стоянках сім винищувачів і 12 бомбардувальників. То була своєрідна помста за 1941 рік.
Паралельно німці створили систему протиповітряної оборони. Наприклад, у Станіславі був сформований батальйон ППО капітана Борка, який переважно складався з українців. Були там і зенітні гармати. Проте, німцям не вдалось втримати місто і 22 липня 1944 року німецькі сапери підірвали злітно-посадкову смугу та об’єкти інфраструктури.
Станіславський 208-й
Наприкінці липня 1944 року підрозділи Червоної армії здобули місто у запеклих боях. З повітря війська прикривали льотчики 166 гвардійського штурмового авіаполку майора Войтекайтеса та 208 штурмового авіаполку підполковника Марковцева. За героїзм, проявлений у повітряних боях, 208 полку було присвоєно почесне звання «Станіславський». Після війни військові авіатори повернулися, але то вже, як кажуть, інша історія.
