Останнім часом схиляюсь до думки, що визначальною сферою політичної системи є політична культура. Нехай зі мною не погодяться політологи-професіонали, але для українського суспільно-політичного середовища воно таки так.
Відкинувши науково-політологічний підхід і в формі твору-роздуму (як у школі), проведу певні лінії: послідовно-не послідовно, аргументовано чи ні, це ж не наукове дослідження, але акценти злегка спробую розставити. З власної точки зору, безперечно.
Всім давно відомо, що вибори – це такий собі лакмусовий папірець, коли все таємне стає явним. А чого і зроду-віку не було, то безумовно з’явиться, якщо на те воля кандидата в Президенти чи в нардепи буде. А якщо кандидат ще й є високопосадовою особою в реальному часі, то можливості відкриваються безмежні. Не забуваймо, що мова йде про українське суспільство. А воно ж не піддається жодним законам політології.
Взагалі, будучи на першому-другому-третьому курсах «чудо-спеціальності» «Політологія» ледь не щоденно задавала собі питання: а що за маячню, зрештою, викладають у вузі? Воно ж не вписується в жодні рамки нормального суспільства і політичної системи. Звісно, за нормальне тоді бралась саме українська інсценізація політичних реалій. Визнаю свою щиру наївність. Хоча розуміння таке тоді брало за відправну точку те, що зі знаннями, отриманими у ВНЗ, нереально знайти достойне місце роботи, якщо за сферу діяльності хотілось обрати політичну. Воно й так. Наївна дитяча психологія не приймає брудних прийомів політичних технологій, що стали звичним явищем в українському політикумі. В нас взагалі як? Якщо Ви хочете виграти вибори, то Ви повинні не те що вивчити всі існуючі і придумані технології. Ви мусите створити таку технологію, яка наповал «вб’є» Ваших супротивників. Нехай Вас потім назвуть генієм. Та й назвуть. Ви власним розумом заробите мільйони, тисячі – залежно від рівня роботи. Політики замовляють музику, а політтехнологи працюють. І всім добре. Начебто. В принципі, усім, крім мільйонів політично безкультурних українців. Так, не до слова, а згадалась просто політична реклама одного з нинішніх кандидатів в Президенти, в якій він обіцяє 50 мільйонів українців. І як це він їх збирається зробити… Та й закономірне виникає питання: а що головне, зрештою, кількість чи якість? На ґрунті оцього безкультур’я ми збираємось народжувати і виховувати наших майбутніх дітей?
Згідно такого собі загального визначення політична культура становить систему знань, уявлень, цінностей і відносин, що функціонують у суспільстві і відтворюються в процесі зміни поколінь. По-моєму, зрозуміло. Але як в нас історично формувались засади політичної культури? Грубо висловлюсь, але нас навчили бути рабами. В усі епохи. Та й це всім відомо. Я не історик, тому приклади з історії приводити не буду, але хіба таке становище не закладено в нашій свідомості, психології і світовідчутті? Та тут ще й пів біди, якби просто раби. Рабам притаманно хоч іноді усвідомлювати, що вони також люди. Рано чи пізно вони не витримають і піднімуть повстання. Ні-ні, я не натякаю на необхідності революції, хоч було би й непогано, бо ми вміємо мирно вирішувати конфлікти, без крові. Прикрість в тому, що поряд з рабською свідомістю українцю притаманна ще й нахабність. Рядовий українець ніколи ні в чому не винен. Винна влада. Але тут і суперечність – влада, яку він сам обирав. Це ж українець мерзне на Майдані, вселяючи надію, що рабу нарешті обридло бути рабом. І це той же українець через п’ять років готовий іншому українцю горло перегризти за колишню відданість цінностям Майдану. Так, звісно, скажіть мені, закиньте, що цінності були нівельовані. А ким нівельовані? Політиками? А Ви стояли там за політиків? Чи за цінність, ідею, ідеал? Як завжди, мільйони людей відкидаються. Вони в цей час, затамувавши подих, слідкують за діями мізерного відсотка населення України, котре називається владою. Владою, яку мільйони самі собі обрали, а тепер ділять її на хорошу і погану. Але ділять не критично мислячи, а так, як подано на блюдечку. Раби, яким подобається їх становище. Просто в українця і ментальність така.
Українці люблять насправді, коли їм погано. Вони люблять, коли їм брешуть, люблять негатив, люблять, коли в сусіда здихає свиня. Може не всі. Нація потрохи прокидається. Але в переважній більшості українці смакують негатив. Вони стривожено передають один одному звістку про смерть від свинячого грипу в сусідньому дворі, розжовуючи всі деталі події. Хоч, можливо, то була насправді літня пенсіонерка з серцевою недостатністю. Але ж статистика!
А ще існує статистика хворих на СНІД, туберкульоз, серцево-судинні захворювання. Багато є різних статистик. Про знедолених дітей, про аборти, про розлучення і неблагополучні сім'ї. Ну гаразд, це вже відхід від політичної культури. Але наша рабська культура змушує тремтіти від грипозної статистики, яку в очі бачила лише частина з тих мільйонів. Бо цікавиться. А всі решта сліпо бояться. Щастя українця ще в тому, що його довго страхати не виходить, бо він через недовгий час починає зі своєї біди насміхатись. Благодать українця в почутті гумору.
Але ж попри все українець піде на вибори і знов проголосує за особистість, а не за цінності. І знов проспить 5 років в очікуванні дива від влади. А влада, іноді здається, має якийсь інший тип культури. Чи то просто «Не дай Боже з драба пана», як каже народна мудрість.
Коли ж той самий українець навчиться поважати себе? Та й зараз українець каже, що влада йому нічим не допомагає, лиш обкрадає, а якщо сам собі не допоможеш, то ніхто не допоможе. Здається мені такий стан речей ненормальним. Та й соромиться українець того, що він українець. А дарма. Раби теж люди. А українці не раби. Українці – національна спільнота, що має потужний духовний стержень, якого й сама не усвідомлює. От в цьому і біда. Свідомість спить, а потенціал то неабиякий, бо інакше чому ж українці як етнос досі є, та ще й зі своєю власною державою? Інерція чи закономірність?