Пізньої осені 1986 року з товаришем завітали на центральний стадіон. Сезон вже завершився, але для нас, школярів, безмежно закоханих у футбол, арена була місцем своєрідного паломництва, куди ми навідувалися і в дні проведення матчів, і просто так. Несподівано там, де ще недавно збиралася найгаласливіша публіка і росли високі тополі, нам відкрилося стометрове провалля. Невідомо куди поділася трибуна! Так стартувала реконструкція міського стадіону.

Втім, чверть століття тому ця споруда ще не належала містові. Нею опікувався завод «Позитрон», а стадіон мав назву «Кристал» (за іменем заводського спортклубу). Арена і футбольна команда перейшли до підприємства у 1981 році від товариства «Спартак», бюджет якого не витримував навантаження: «червоно-білі» у рамках першолігової першості СРСР борознили неосяжні простори «від Москви і до окраїн».

Про реконструкцію комплексу заговорили одразу, – стверджує багатолітній керівник спортклубу «Кристал» Іван Гергелюк. – Мовляв, культурний осередок у місті вже є (тоді відкрили новий драмтеатр), час братися за спортивний. У підприємства було достатньо ресурсів, щоб впоратися із завданням самотужки (востаннє арена перебудовувалася у 1956-57 рр. – прим. авт.).

За досвідом франківці вирушили у Тернопіль, де в 1984-му відкрили цілковито оновлену арену на 17 000 місць. Споруду звели в рекордні строки за т.зв. типовим проектом – чаша стадіону та адмінкорпус під однією з трибун. Деталі такої конструкції з легкістю виготовляв будь-який домобудівний комбінат, однак прикарпатцям вона здалася «неоригінальною».

Місцеві зодчі розробили власний проект, за яким передбачалося наростити місткість трибун удвічі – з 12-ти до 25 тисяч. Оскільки будова велася на тій самій площі, вирішили зводити другий ярус. На весь Союз було лише кілька подібних арен! Однак і втілювати задумане у життя ставало набагато складніше, оскільки справа вимагала «ексклюзивних» деталей.

Хоч стадіон й перебував на балансі промислового підприємства, будь-яке масштабне будівництво було неможливим без дозволу радянських та партійних органів. Звістка про те, що за чиїмось наказом знесли частину стадіону, місцевих керівників, м’яко кажучи, не втішила. В обласному центрі й так вистачало довгобудів - відкладалося відкриття школи на вулиці Мазепи, в центрі міста мозолила очі незавершена споруда ринку… Проте винних так і не знайшли. 

Першу палю у фундамент майбутньої арени будівельники забили 4 червня 1987 року. У цей день франківці в матчі за лідируючу позицію зійшлися з сімферопольскою «Таврією». Спрагла до видовища публіка брала напівзакритий стадіон штурмом. Щоб хоч якось стримати людей, по периметру арени розставили міліціонерів з собаками. Проте усього не передбачиш. Господарі відкрили рахунок вже на перших секундах гри! Реагуючи на вибух пристрастей на трибунах, ті, хто намагався потрапити на гру – з квитком чи без нього, просто змели охорону…   

Попри реконструкцію футбольні матчі тут проводилися й надалі. Лише у 1989 році «Прикарпаття» перебралося на стадіон «Електрон» (нині – «Наука»). Стару ж арену розібрали до останньої цеглинки. Кудись подівся височенний мур довкола стадіону, довжина якого перевищувала кілометр! Розтягли знятий з футбольного газону чорнозем… Реконструкція арени то набирала обертів, то знову затухала. До кінця 1990-х ввели в дію три трибуни. Четверту будують досі. Футболісти ж повернулися на стадіон у вересні 1996-го.

Арена стала комунальною власністю і змінила назву. Реконструкцію «Руху» намагалися включити у різноманітні державні програми, тут побувало кілька Прем’єр-міністрів України, та віз і нині там… В останню каденцію головування Зіновія Шкутяка місто виділяло на реконструкцію арени понад мільйон грн. щорічно. Ніби й не мало. Однак самі чиновники говорили, що такими темпами добудовуватимуть «Рух» ще добрий десяток років.

Нова мерська команда, яку очолив Віктор Анушкевичус, підійшла до розв’язання болючої проблеми більш масштабно. Був розроблений проект розбудови спортивного ядра, який включив у себе готельний комплекс, спортзали, критий манеж та ін. Розпочався пошук інвесторів. Наприкінці 2006 року було досягнуто домовленості з преставниками бізнес-групи «Приват», а конкретно – з «Нафтохіміком Прикарпаття». Та в останній момент щось не склалося…

Минулого року знову вийшли на «приватівців», яких тепер представляє «Скорзонера». Створено структуру, яка мала б не тільки будувати, але й утримувати футбольну команду. Правда, будівельної техніки відтоді довкола стадіону не побільшало. Занепокоєні депутати міськради нещодавно викликали представника інвестора «на килим»… 

Не треба покладати на інвестора занадто великі зобов’язання, бо він може їх не осилити, - сказав під час однієї з дискусій керівник «Скорзонери» Олександр Шевченко. Й справді. Вкласти гроші в будову, у футбольний клуб, розплатитися з чужими боргами…

Тільки завершення реконструкції стадіону за різними оцінками може потягти до 50 мільйонів гривень. Зауважте, це інвестиція у красиву картинку. Не більше. Бо такого велетня (20 500 індивідуальних місць) місто абсолютно не потребує. Як і не потребувало його з самого початку цієї історії: у 1985 р. середня відвідуваність футбольних матчів складала 4 700 глядачів, а в 1986-му ще менше – 3 500. Зараз рахунок взагалі йде на сотні.

Сьогодні лише чотири команди в Україні збирають у рідних стінах в середньому понад 10 000 глядачів за матч – «Шахтар», «Металіст», «Дніпро» і «Динамо» (після відкриття нової арени до них певно приєднається «Чорноморець»). І ми, граючи у вищій лізі, аншлагами також похвалитися не могли. Навіть на матчах грандів…

Щоб не вийшло так, як у Львові. Звели арену до Євро, а що робити з нею потім ніхто не знає. Кажуть, що тамтешнім «Карпатам» запропонували оренду за мільйон гривень щомісячно! Зрозуміло, що «біло-зелені» від такої пропозиції відмовилися.

Стадіони в наш час – це насамперед бізнес-проекти. Краще грати на менших аренах за постійних аншлагів, аніж на порожніх гігантах. П’ять років тому у Запоріжжі відкрили «Славутич-Арену», яка удвічі менша від свого попередника і розрахована на 12 000 місць. А нещодавно оновлений стадіон отримав ПФК «Севастополь». Він має усього 5 800 глядачів. Мало? Зате при цінах на квитки від 30 грн. «моряки» збирають до 200 тисяч за матч. А скільки збираємо ми? Нічого! Отож бо й воно…

Міському стадіону – понад 100 років!
Стадіон «Рух» – один з найстаріших в Україні. Свій відлік він веде з 1908 року, коли міська Каса Ощадності відкрила тут майданчик для рухливих забав. Спершу футбольне поле розташовувалося паралельно сучасній вулиці Чорновола. Звичне для нас місце воно зайняло у 1923 році. У 1927-му було зведено дерев’яну трибуну, яку під час реконструкції 1956-57 рр. замінили на цегляну. Тоді ж довкола легкоатлетичного ядра насипали земляні трибуни. В 1986 році стартувала реконструкція арени, що не завершена досі.    

paralleli.if.ua