Самозваний архимандрит взявся вчити вірі та зціляти селян у Новошині Долинського району. Натомість, на Львівщині потребує допомоги його рідний, онкохворий, чотирирічний син. Батько залишив маленького Дем’яна майже відразу після його народження. Крім того, Іларій має геть дивну здатність – він вміє позичити гроші навіть у ледь знайомих людей. А потім зникає…

Хата без дитячого сміху

Наше розслідування розпочалося після дзвінка до редакції колишніх родичів Івана Бандуровича – так званого отця Іларія. Телефонували його тесть і теща. Їм показали в інтернеті повідом­лення про судовий позов їхнього колишнього зятя на «Репортер» із вимогою компенсації у 200 тисяч гривень за завдані «певні моральні страждання та переживання» та шкоду діловій репутації. Страждати Бандурович почав одразу після публікації матеріалу «Кому вірити?» у червні цього року. Тож вони обурилися й розповіли кілька цікавих моментів із життя «архимандрита». «Репортер» поїхав на Львівщину.

…Поблизу Сколе вже натуральна зима – засніжені гори, за якими не видно сонця, дороги, вкриті льодом. У селі Коростів нас зустрічає невисокий чоловік середнього віку – Василь Сідлецький – колишній тесть Івана Бандуровича. До речі, далі за текстом ми не будемо називати Івана «отцем», бо таких справ не те що священик, а й жодна нормальна людина не натворила б. Тож нехай буде просто Іван або Іларій, як він зараз себе називає.

Пан Василь запрошує до хати. Тут затишно, чисто та порожньо. А ще недавно тут лунав дитячий сміх, бігав маленький Дем’янчик, грався м’якими іграшками. Нині він у Києві – на лікуванні. З ним його мама Марія та бабуся – Галина Сідлецька. Тому й порожньо в хаті.

Дитині робили дуже важку операцію. У хлопчика – нейробластома зачеревного простору з метастазами у кістковий мозок.

Пан Василь показує сімейні фото, на одній із них гарненький хлопчик біля новорічної ялинки – це Дем’янчик. Дуже схожий на свого батька. До речі, дитини Іларій не бачив, відколи малому виповнилося три місяці. Зараз йому чотири рочки. Та, за словами дідуся, Бандурович сином не дуже переймається – не питався, нічим не допомагав, хоча знає, що дитина дуже хвора. Натомість гроші на лікування збирали всім Коростовом.

«Ви би зараз його не впізнали, – зітхає дідусь, дивлячись на фото малого. – Похудав сильно, зробився такий малесенький, навіть не скажеш, що йому чотири рочки. Від хімії повністю повипадало волоссячко».

Онук – це єдине, за що пан Василь вдячний своєму зятеві, бо відколи їхня донька вийшла заміж, до хати Сідлецьких прийшла біда.

«Він нам одразу не сподобався, але донька казала – ніхто інший, лише Іван, – каже Василь Сідлецький. – Він ніби на неї якогось туману напустив, нічого не хотіла чути. Десь познайомилися в автобусі, прозустрічалися менше півроку та одружилися».

Вже в перший місяць після одруження Іван почав зичити гроші у нових родичів, сусідів, знайомих і не дуже. Від півсотні до двох тисяч доларів. Кредитори приходили до Сідлецьких, бо віддавати борги у Івана якось не виходило. Пан Василь каже, що бувало серед ночі зять збереться і десь поїде, а їздив лише на таксі. Було, що й таксисти приїздили та вимагали грошей, бо Бандурович наїжджав тисячі гривень, а заставою лишав документи, серед яких траплялось і свідоцтво про народження сина.

Сідлецькі й досі віддають його борги, кажуть, «перед людьми встидно». А Іван завжди умів будь-кому замилити очі. Виявляється, спритник навіть примудрився двічі продати батьківську хату. Продав, отримав гроші, відсудив, знову продав. Утім, за такі хитрощі мало не позбувся життя.

«Серед ночі приїхали за зятем хлопці з карабінами, – пригадує Василь Сідлецький. – Іван тоді був у Либохорі, він там народився, там живе його родина. Взяли доньку, аби показала, де це. Я її саму не пустив, поїхав з ними. У Либохорі вибили двері, заламали Івана, дали по голові та повезли нас усіх у кар’єр. Поставили його на коліна та наказали рахувати до сотні. Той зі страху збивався, рахував знову. Нам із донькою стало його шкода – просили тих людей, аби вони його не вбивали. Дуже просили. Вони нас послухали та поїхали, ще гримнули його прикладом у спину наостанок».

Після тої страшної ночі Сідлецькі Івана не бачили. Марія з ним розлучилася, його позбавили батьківських прав, бо далі терпіти таке ніхто не хотів.

Гіперактивний хлопчик

Їдемо в рідну Бандуровича Либохору, звичайне гірське село Сколівського району, від Коростова – кілометрів двадцять. Либохора – сум глибокий, багато стареньких, похилих хаток, дорога – жах. Церква, магазин, сільська рада.

У селі нас теж спочатку сприйняли за Іванових кредиторів. Виявляється, сюди приходило чимало повідомлень для Бандуровича із різних банків, аби сплатив кредити. І то на серйозні суми.

«Нащо йому стільки грошей, не знаю, – знизує плечима одна жінка (називатись у Либохорі всі відмовлялись, мовляв, побоюються, не хочуть потім мати проблем). – Може, на літаки, бо люди казали, що він чи не щотижня літав із Дніпропетровська до Львова. А якось я стояла у Сколе та чекала маршрутку. Підійшов Іван. Усі – в автобус, а він – у таксі. Так у село на ньому й поїхав».

«До мене не раз підходила його мати та казала, що чула, нібито я хворію, – розговорилась інша селянка. – Говорила, що мені конче треба поїхати до її сина на лікування, бо він дуже помагає та виліковує. Але хіба я дурна?».

Місцеві кажуть, що на базарі у Сколе бачили Іванові візитки, які роздавала його мати Тетяна Бандурович. Жінка запрошувала хворих на лікування – в Долину, мовляв, син там людей зцілює. На жаль, ми такої візитки не знайшли. І самої пані Тетяни вдома не було. В селі сказали, що син відправив її на лікування у Закарпаття, бо жінка має проблеми з ногами – варикоз. Подумалося, чому ж сам не зцілив?

Дорогою зустріли одну тутешню вчительку. Звісно, спитали про колишнього учня Либохорівської школи Івана Бандуровича.

«Він був гіперактивним хлопчиком, – каже вона. – Брався за все, але ніколи нічого не доводив до кінця. Потім відбріхувався».

Сильної духовності ніхто за Іваном у Либохорі не помічав, як і цілительських здібностей. Хоча, він щось там допомагав у церкві. Але місцевий священик говорити про Іларія не хотів…

Східний вояж

У 2007 році двадцятилітній Іван Бандурович раптом з’явився у селі Жовтневе Софіївського району Дніпропетровщини. Приїхав з жінкою. Як його там взяли, яким чином він зміг обманути дніпропетровського владику УПЦ КП Андріана, нині невідомо. Але вже через чотири місяці Бандуровича звільнили з ганьбою, а владика заборонив йому церковну діяльність. Він і там напозичав грошей.

У Жовтневому Іларія не забули й досі. Люди ще надіються, що їхній «священик» все-таки приїде та поверне борги. А повертати треба чи не кожному другому.

«Він мав якусь таку енергетику, що викликала довіру, красиво правив службу, лагідно спілкувався з людьми, тут його спочатку навіть любили, – розповідає тутешня знайома Бандуровича Тетяна Назарець. – От, я сама помічала, що сердита на нього, зустріну, починаю говорити, і тут моя агресивність десь зникає, говорю вже з ним м’якше. Він добре вміє втертися в довіру. Єдине, не зрозуміло куди ті гроші йшли. Аби він одягався – ні, аби їв щось дороге – також ні. Таке враження, що він є виконавцем чиєїсь волі та гроші ті комусь віддає, а не бере собі».

Іларій доволі швидко почав забувати про свої обов’язки душпастиря. Не з’являвся на Службу Божу. Якось на свято написав смс-повідомлення, що запізниться, аби люди не розходились, а сам так і не з’явився. Віряни почали скаржитися владиці. А одного прекрасного вечора Іван Бандурович просто зник.

«Його забрав один чоловік, що назвався Сергій Олександрович Давидюк, – сказали «Репортеру» в Жовтневому. – Приїхав ввечері, забрав, пообіцяли повернутися, але так і донині. Навіть усі речі не позабирали й рясу залишив. Іван того Давидюка називав то батьком, то хресним, мовляв, багато чому той його навчив, вклав у нього великі гроші, а тепер йому треба їх відробити».

Про Сергія Давидюка відомо лише, що він 1958 року народження, уродженець Сахаліна (Росія), зареєстрований у Ланівцях (Тернопільська область), а живе з Бандуровичем у Долині. Судимостей не має, притягався тільки до адмінвідповідальності за порушення правил дорожнього руху. Грошей, принаймні за даними «Репортера», в людей не позичав…

Відреклися навіть американці

Багато цікавих фактів дізналися про навчання отця Іларія. Із позовною заявою він подав кілька копій найрізноманітніших документів. Стверджував, що навчався в Інституті св. Томи Аквінського філіалу папської колегії в Римі. Зв’язалися, поговорили, обмінялися документами та електронними листами. Справді, Бандуровича там знають, мало того, розповідають про нього студентам. І не через те, що він добре відзначився у навчанні. Бо він там не вчився взагалі. Щоправда, пробував поступити як вільний слухач, але лише в серпні цього року – вже після нашої першої публікації.

За даними директора Інституту релігійних наук св. Томи Аквінського в Києві отця Войцеха Сурувки, перевірка картки цього абітурієнта виявила, що Іван Бандурович вказав особисті дані, які не відповідають дійсності. Наприклад, написав, що навчався у двох закладах: ЛПБА на богословському факультеті у 2001-2003 роках та в Інституті релігійних наук св. Томи Аквінського за спеціальністю «теологія» у 2003-2004 роках.

Він і тут примудрився збрехати. Навіть походив на лекції… один день. Але потім в Інституті ще раз перевірили його документи, порахували роки та й відрахували цього «вундеркінда» без права на поновлення і перебування на території цього навчального закладу.

Єдине, що вдалося з’ясувати, що такий студент, як Іван Бандурович, таки навчався у Львівській православній богословській академії, але після другого курсу відрахували і звідти.

Не вийшло нормальним шляхом – Бандурович почав шукати обхідні. Зараз він показує указ призначення в Долину від Української православної церкви в Америці. Мовляв, хто ту Америку перевірить? Але ми перевірили. До речі, українських православних церков у США є дві. Одна офіційно визнана у Константинополі, інша – сама по собі. Як думаєте, від якої нібито призначений Бандурович? Правильно, від другої – «неформальної». І сан архимандрита він отримав там же.

Надіслали запит тому священику, який того Іларія ніби направив на Прикарпаття. Та отримали відповідь: «Іван Бандурович не є членом нашої церкви та не має права представляти її в Україні». Навіть ці відреклися!

Репортер