Рік, що минає, приніс Івано-Франківському академічному обласному музично-драматичному театру ім. І. Франка успіх, котрий на скромному тлі «здобутків» країни в гуманітарній сфері став досягненням усієї держави. Йдеться про його гастролі з виставою «Солодка Даруся» в Канаді та США. 4 листопада американська газета «Свобода» писала: «Випадок» — це псевдонім Господа Бога, яким Він користується у тих випадках, коли не хоче підписувати своє ім’я (Альберт Айнстайн). За дивним випадком одночасно, але по різні боки Атлантичного океану, відбулися дві непересічні події, присвячені одній темі. У Києві представили бестселер історика, професора Єльського університету д-ра Тимоті Снайдера «Криваві землі», який щойно побачив світ українською. Зацитую лише один із висновків американського науковця: «Україна стоїть у центрі найбільшої катастрофи Західного світу. із 17 млн. убитих 14 млн. було знищено там, де побували і радянська, і німецька адміністрації. В 30-40-х Україна була найнебезпечнішим для життя місцем у світі...»

У той самий час, коли в столиці України всі охочі могли поспілкуватися з п. Снайдером, по цей бік Атлантики всі охочі українці Вашингтона, Клівленда, Нью-Йорка, Чикаго та Нью-Джерсі мали можливість подивитися на те, як цю «найбільшу катастрофу Західного світу» зустріли, переживали та НЕпережили двоє «маленьких» українців, двоє гуцулів — Він та Вона. Він — Михайло. Вона — Матронка. Їх літературна «матір» — Марія Матіос та їх сценічний «батько» — художній керівник Івано-Франківського академічного українського музично-драматичного театру ім. І. Франка Ростислав Держипільський на вселенський рівень піднесли осмислення моральних імперативів, що постали перед людиною, яка опинилася в непереборних обставинах, створених у минулому столітті двома найбільшими злодіями людства. В цьому випадку автор цих рядків, завсідник київських (а в Радянському Союзі — ще й московських та петербурзьких) театрів, вживає вислів «на вселенський рівень» в його прямому значенні. і це можуть підтвердити тисячі глядачів, які відвідали цю виставу. і в Україні, і в Америці». Данило Яневський, Чикаго.

Напередодні Нового року ми зустрілися з Ростиславом Держипільським, директором Івано-Франківського академічного муздрамтеатру.

- Ростиславе, завершився рік, найбільш вдалий для вашого і нашого театру. Тепер так його називають і кияни, котрі приїздять до Івано-Франківська, щоб побачити «Дарусю» та «Націю», бо в столиці не вдалося придбати квитка, й українці за океаном, котрі перейнялися гордістю за Україну, що вперше за багато років туди привезли не звичну «шароварщину», а щось більш сучасне, світового рівня...

— Якщо підсумувати минулий рік, то окрім того, що театр інтенсивно працював, випускав нові вистави, повноцінно оновлював репертуар, напевно, червоною ниткою проходила гастрольна діяльність. Перше — ми активно гастролювали по Україні. Впродовж року двічі виступали на найбільшій головній театральній сцені країни — у січні і в квітні гастролювали в Національному академічному театрі ім. І. Франка. Подія мала надзвичайний резонанс і з культурної перетворилася на суспільно-політичну, бо відвідати виставу хотіли не лише музиканти, актори, а й політики. Я на сьогодні не знаю театру, котрий міг би собі дозволити двічі гастролювати в столиці і зібрати такі аншлаги. Окрім того, театр брав участь у фестивалях, зокрема в травні пройшли у нас «Прем’єри сезону» — і нашу виставу назвали найкращою виставою фестивалю, ми отримали номінації за найкращу режисуру і найкращу роль другого плану (Олеся Пасічняк). Одразу після нашого фестивалю розпочався фестиваль «Мельпомена Таврії» у Херсоні, де ми також змагалися за перемогу серед театрів з восьми країн світу. Міжнародне професійне журі визнало нашу виставу найкращою виставою фестивалю. Буквально недавно на «Тернопільських вечорах» «Нація» також взяла призи за режисуру і за жіночу роль другого плану, котру вкотре завоювала Олеся Пасічняк. Окрім того, ми взяли участь у київському фестивалі «Мандруючі зірки» (він не був конкурсним), присвяченому творчості  Шолом-Алейхема. Далі був фестиваль «Оплески Буковини». Звичайно ж, найцікавішою подією для нас стали закордонні гастролі. Зокрема, у квітні вперше в історії нашого театру ми поїхали до Канади. Оттава, Монреаль, Торонто побачили «Солодку Дарусю». Ми мали величезний успіх й отримали запрошення приїхати з іншими виставами. У червні наш
колектив двічі побував у Польщі.

10 червня ми з виставою «Нація» на запрошення генерального консульства України відвідали Жешов, а 29 червня у рамках 20-го ювілейного фестивалю української культури в Польщі, котрий проходив під патронатом президентів обох держав, виставу «Солодка Даруся» презентували в Кошаліні. А вже у жовтні відбулися двотижневі гастролі нашого театру до США. Ми грали в Нью-Йорку, Нью-Джерсі, Чикаго, Філадельфії, Клівленді. Можемо сказати, що ці гастролі справді пройшли з величезним успіхом, ми грали в Нью-Йорку, наприклад, на величезній професійній  сцені з професійним світлом...І я не знаю, чи є в Україні театральний колектив, гастрольна діяльність якого була б такою насиченою і мала б таку географію. Ми вже підраховували, що якби додати всі вояжі, особливо з «Дарусею», то ми б уже обігнули земну кулю. Ми так жартуємо.

- «Солодку Дарусю» ви здали у листопаді 2008-го? Скільки вистав уже відбулося?

— Тепер десь понад 90 разів зіграли. Цього театрального сезону відзначимо сотий вихід до глядача. і це, напевно, теж своєрідний рекорд.

- Чим для вас пам’ятні поїздки за океан?

— Всі наші закордонні гастролі відбувалися за кошти меценатів. Попри цікаві знайомства, спілкування, екскурсії, дуже приємно, що відзначили те, що приїхав театр європейського рівня. Бо дуже багато людей там зізнавалися, що очікували від колективів з України звичної чергової «шароварщини», однак були приємно вражені, що ми привезли продукт світового рівня. і це головне, що пам’ятне і незабутнє.

- Ростиславе, всі ваші творчі мрії втілюються в життя дуже швидко й успішно. Окрім «Солодкої Дарусі», «Нації», котрі стали  театральним проривом, ви недавно поставили виставу «Заробітчанки...», як-то кажуть, на злобу дня, і вона теж здобула миттєвий резонанс. Чи не планували ви її показати в Україні чи, може, в Італії?

— Вона тільки-но народилася. Мусить окріпнути і дати зрозуміти нам тут, що з нами відбувається. Але я направду гадаю, що вона матиме майбутнє. У нас на прем’єрі «Заробітчанокѕ» випадково була заступник міського голови Бердянська. Вона їхала до святого Миколая в Тишківці і прийшла до нас в театр. Потім розповідала, що цілу виставу проплакала, думаючи про долю свого міста, котре сьогодні є цілком зрусифіковане і налаштоване не так, як ми. Вона навіть сказала, що дуже хотіла б, щоб цю виставу побачили в Бердянську. У них виїздять до Росії, виїздять чоловіки. Нехай вистава наша врятує хоча б одну дитину, хоча б одну сім’ю — і ми вже будемо щасливіші, що комусь допомогли.

Вистава, переконаний, матиме свою щасливу біографію.

- Є традиція, чи мода, чи це, зрештою, нормальна практика, запрошувати іменитих режисерів під певні постановочні проекти. Чи не планували ви запросити до театру когось із зіркових акторів — ну суто як маркетинговий хід?

— На початку, коли я став директором, про це дуже активно думав, коли нам ще треба було піднести імідж. Ми обійшлися без того, у нас уже нема такої проблеми, щоб розкручувати театр, битися за престиж. Однак тепер уже вважається поганим тоном, коли ти не бачив якоїсь прем’єри нашого театру (усміхається). Однак я не відкидаю такої ідеї, бо у мене особисто є багато друзів, відомих акторів, вихідців з Івано-Франківська. Це може стати новим витком розвитку нашого театру.

- Колись ви сказали, що довго мріяли поставити «Ромео і Джульєтту». Вистава сьогодні в репертуарі. А що ще планує Держипільський-режисер?

— Ця осінь для нас була плідною. Шекспір став випробуванням, бо інсценізації — це одне, тут є поле для творчості, а от поставити Шекспіра — то тест для кожного режисера, це випробування. У швидших і екстремальніших умовах ми ще нічого не ставили. Але вистава є. Тепер про це вже можна сміливо говорити, я починаю працювати над третім твором Марії Матіос — «Майже ніколи не навпаки». Ще плануємо поставити «Таксист-2». Можу відкрити таємницю: ми беремо у штат Ореста Пастуха як режисера. Він був головним режисером Хмельницького театру і у нас поставив комедію «Тітонька Чарлі». Він уже погодився, тож ми чекаємо від штатного режисера театру нових постановок. У мене особисто є ще один план — так мрії стають у чергу. Дуже хочу поставити «Три сестри» Чехова,  дуже люблю цього автора. і хоча кажуть, що наш регіон не розуміє Чехова, в мене є цікаві ідеї, як заінтригувати глядача.

газета "Галичина"