Головною  темою для обговорення впродовж останніх кількох місяців поруч  з реляціями про близький крах патримоніально-олігархічної системи  імені Януковича залишається  ймовірність об’єднання опозиційних політичних сил для спільної участі в прийдешніх парламентських виборах.

     Символічне  підписання у День Соборності лідерами найбільших опозиційних і не дуже політсил угоди про спільні дії під час виборів лише перенесло усі ці розмови у іншу площину й додало їм нових барв.

     Дарма, що хтось підписував угоду на коліні, хтось взагалі її не бачив, а у двох найбільших опозиційних політичних сил на руках виявилися два кардинально різні тексти вище окресленого документу…

     Щиро бажаю опозиції об’єднання.

     Переконаний, що лише спільними зусиллями можна протистояти цьому некерованому бульдозеру…

     Більше  того, свято вірю, що 2012 рік ознаменується  кардинальними змінами в країні, оновленням й переродженням на новій, якісній основі. Сподіваюсь, що об’єднання здорових, проукраїнських сил стане невід’ємною складовою цього вкрай необхідного процесу.

     Однак сумніваюсь, що об’єднання на проголошених сьогодні засадах можливе як таке.

     І справа не лише в аморфному характері  такого єднання й відсутності  стратегічного мислення.

     Важко уявити й яким чином «партнери» на одному і тому ж виборчому окрузі вестимуть боротьбу за голоси виборців у суперництві політичних партій в багатомандатному загальнонаціональному окрузі й підтримуватимуть один одного, висунувши єдиних кандидатів в одномандатних округах.

     Пакт  про ненапад? Він видається настільки ж смішним, як і стверджувати, що вже сьогодні між опозицією не ведеться прихована, підступна і безкомпромісна боротьба.

     Більше  того, чим керується опозиція у  своїх діях, месиджах, від чого відштовхується?! Як і колись, спекуляціями, заїждженими штампами й гаслами… Незважаючи на те, що в суспільстві сформувався відповідний запит, уособленням чого стала поява й активна діяльність цілої низки громадських організацій, які вже сьогодні готові запропонувати політичним акторам не лише принципи консолідації зусиль, але й подальший план чітких змін («Чесно», «Громадський інститут аналітики» …), опозиція вперто не бажає їх помічати.

     Та  й навіщо, якщо можна обмежитися запевненнями у тому, що перше, що ми зробимо, прийшовши до влади, так це звільнимо Юлію Тимошенко, або ж ще краще – поки Вона сидить спробувати перевтілитися в неї, стати нею, публікуючи в фейсбуці власні фото на її фоні чи перебрати на себе елементи її образу. Якщо можна абсурдно припідносити себе в якості чи не єдиного поборника режиму й цілеспрямовано уподібнювати ворогові інших.

     Хочеться  помилятися, однак скидається на те, що це об’єднання, на яке абсолютна  більшість пішла лише для того, щоб потім мати можливість й підстави звинувачувати один одного у нещирості намірів й зрадництві.   

     Власне, зрада – невід’ємний атрибут  українських суспільно-політичних реалій. І це не винахід націонал-демократів, націоналістів чи лібералів доби відновлення Незалежності. Це – свого роду «гріх» української ментальності, хвороба самовиживання й власних непомірних амбіцій.

     «УДАР»  наввипередження

     Ще  не встигло підсохнути чорнило на підписі В. Кличка під угодою про  об’єднання зусиль опозиції, як політик  уже висунув цілий ряд вимог  до своїх «партнерів». Тож в разі чого, спробуйте дорікнути Кличку та його соратникам у чистоті їх намірів. Політик завдав удар наввипередження й заздалегідь підготував собі запасний аеродром.

     Що  ж до місцевих активістів, то, провівши посеред тижня прес-конференцію, вони, вочевидь самі того не підозрюючи, визнали, що рейтинг партії на Прикарпатті – це, за великим рахунком особистий рейтинг Кличка-боксера й результат вдало підібраної абревіатури, однак аж ніяк не закономірний наслідок діяльності партії.

     Водночас, у Івано-Франківську, де міські очільники розраховують одержати не менше 15% голосів виборців, такий результат є наслідком рейтингу Кличка, помноженого на особистий рейтинг Юрія Солов’я та коефіцієнт критики муніципалітету.

       Цікаво лише, чи зуміли б виборці партії разом із тією тисячею партійців, якою формально сьогодні володіє партія, ствердно назвати ім’я Кличка-політика, не кажучи вже про те, щоб розшифрувати абревіатуру самої організації?

     Підігрування  Насалика

     Підіграти «УДАРу» вирішив й калуський міський голова Ігор Насалик. Лідер «Української партії» не лише підтримав вироблення спільного плану дій опозиційних сил під час парламентських виборів, але й на додачу вимогам Кличка висунув власні три умови.

     Першою  з них Ігор Насалик поставив накладення мораторію на публічні міжпартійні звинувачення. Що й не дивно, якщо зважати на те, що всупереч численним деклараціям опозиційності та прагненні розбудови вільної незалежної, демократичної України, «Українська партія» як ніяка інша успішно співпрацює з владною Партією регіонів на місцях. Чого лише варте висунення фракцією цієї політичної сили Зіновія Митника на посаду голови обласної ради й небажання Ігоря Насалика підтримувати заяву Калуської міської ради про відставку виконавчої вертикалі чинного режиму.

     Вдавана опозиційність, як і використання технології паразитування на сильнішому для  Насалика не є новинкою. Не так давно  можна було прочитати про ведення  переговорів «Української партії»  із «За Україну!» В’ячеслава Кириленка.

     Хоча, з іншого боку, співпраця Насалика із Солов’єм на локальному рівні могла б бути корисна обом як і в особистісному вимірі, так і з точки зору партійних здобутків. Суперники в обох за великим рахунком спільні.

     Ні  чим іншим, як звичайнісіньким передвиборчим  піаром, не назвеш й ще один крок Ігоря Насалика – демонстративне ознайомлення широкої громадськості із житлом, в якому мешкає в Калуші міський голова. Про які хороми, мільйони на рахунках, шикарні автомобілі може йти мова?  Однокімнатна, нічим непримітна квартира площею близько 17 квадратних метрів. Насалик проживає у звичайнісінькій «хрущовці» та й то не сам, а з своїм заступником. Втім, навіщо щось краще, якщо на вихідних можна спокійнісінько на літаку втекти в Конча-Заспу? І все було б добре, якщо б не одноразовий посуд – чи то мити не хотілося, чи просто самий перформенс видався аж надто вшивим?!

     Одкровення  Москаля

     Приїзд народного депутата Геннадія Москаля на Прикарпаття не спричинив особливого ентузіазму ані в інформаційному середовищі, ані, як видалось, в середовищі самих «фронтовиків».

     А зважаючи на те, що прес-конференція  політика обійшлась навіть без формальної теми для обговорення, склалося враження, що прибув Москаль з єдиною метою – заповнити нішу й потеревенити.

     Власне, одкровення нардепа таки вразили...

     Як  виявилося, імена потенційних кандидатів від «Фронту змін» наразі не називаються  не через те, що триває внутрішньопартійна дискусія, продовжуються переговори з опозицією, а у зв’язку з  тим, що розсекречений кандидат може просто не дожити до виборів або ж опинитись у місцях позбавлення волі.

     Порівняння  ж вступу у Партію регіонів із вступом у Свідки Єгови взагалі можна віднести до розряду шедевральних.

     Хоча, на місці цієї релігійної громади  я б образився...

     «Донецькі й дніпропетровські також працюють на Івано-Франківську область»?!

     Як  і образився б на місці усієї  громади на чинну владу разом  із Партією регіонів за ті сміховинні 55 млн. грн., що їх планується виділити в цьому році на ремонт доріг.

     Пригадується, саме дороги згідно різного роду соціологічних досліджень є чи не основним головним болем прикарпатців. Втім, їх катастрофічний в багатьох випадках стан хвилює бюрократичну верхівку куди менше, аніж місцеву громаду. Якщо ж порівнювати цю цифру із сумами, що їх заплановано виділити на області центральної та східної України, то стає взагалі смішно.

     Й якщо в минулому році влада неодноразово заспокоювала, що колосальні розміри фінансування обумовлені необхідністю підготовки до Євро-2012, то цьогорічна версія на фоні бюджету розвитку все ще залишається відкритою.