Група «асоціальних» підходів

    Експерти  Національного форуму профспілок України  проаналізували програмні пропозиції вісімнадцяти кандидатів на посаду Президента України в частині розв’язання найбільш гострих соціальних проблем. Судячи з результатів, люди, що бачать себе в президентському кріслі, існують в іншій реальності. Абсолютна більшість програм не містить чіткого бачення того, як підвищити якість життя людей праці, зробити соціальні стандарти реальними, захистити трудові права працівників в умовах кризи. Якщо ж кандидати і звертають увагу на соціальний розвиток країни, їм переважно не вдається утриматися від спокуси популізму.

    Можна було б списати все на очевидну істину: всі наші політики бачать життя країни лише через тоноване вікно свого джипа. Але ж у них є консультанти, піар-технологи, штатні ідеологи та спіч-райтери. Куди, скажімо, дивилася вся кандидатська рать, пишучи програму Яценюка, де за «прогресивною» термінологією не стоїть жодної конкретики? Чому досвідчений політик Сергій Тігіпко в соціальній проблематиці обмежився однією фразою про «зниження рівня безробіття за рахунок реалізації державних інвестиційних проектів»?

    Я вже не кажу про карнавальну стилістику пана Противсіха та Михайла Бродського, з його суто мультиплікаційною назвою програми – «Друзі, давайте жити дружно».

    У Олександра Пабата глибина розуміння соціальних проблем вичерпується тезою «ситий голодного не розуміє». Нічого дивного. Якщо вірити декларації про доходи кандидата Пабата, його сімейний автопарк складає десяток солідних авто.

    Олег  Тягнибок у своїй програмі більше акцентує на питаннях історії, мови та люстрації влади, не деталізуючи соціальних проблем.

    Особливо  не переймаються проблемою соціальної справедливості й Сергій Ратушняк та Людмила Супрун.

    Отож, вісім із вісімнадцяти кандидатів взагалі  не збираються формулювати соціальні проблеми та їх вирішення в Україні. 

    Група «соціально невизначених»

    До  наступної групи можна зарахувати тих претендентів на булаву, хто спромігся бодай пунктирно означити свої соціальні зобов’язання. Це, зокрема, Інна Богословська, що обіцяє навести порядок у державних зарплатах  і  пенсіях, щоб їх максимальний розмір не перевищував мінімальний більш, ніж у 20 разів. Також кандидатка вірить, що разом зі зростанням виробництва та підвищенням продуктивності праці зарплати й пенсії будуть зростати.

    Олександр Мороз виступає за «співвідношення мінімальної і максимальної зарплат та пенсій на рівні 1:10». Щоправда, головний соціаліст випустив із поля зору необхідність підвищення «мінімалки».

    Анатолій  Гриценко у своїй програмі турбується про впровадження мінімальної погодинної оплати праці, яка при повній зайнятості має бути вищою за прожитковий мінімум. Також обіцяє підвищити мінімальні пенсії і затвердити перелік гарантованих безоплатних медичних послуг.

    Віктор  Ющенко стримано висловився за порядок у системі визначення розміру зарплат і пенсій, встановлення мінімальної пенсії не нижче реального прожиткового мінімуму. У діючого Президента знайшовся ще один оригінальний козир: скорочення робочого дня на 1 годину без зменшення зарплати для матерів, чиї діти ходять у садок або вчаться в молодших класах. Ідея корисна, хоча на тлі народних депутатів, котрі місяцями безкарно прогулюють роботу, така поступка матерям виглядає вельми мізерною.

    Уся президентська програма юриста Олега Рябоконя побудована на ідеї створення активного й розгалуженого громадянського суспільства, яке буде займатися саморегулюванням і врешті-решт має перебрати на себе частину функцій держави. Ідеї місцями нагадують м’яку версію анархо-синдикалізму. Різноманітні спілки та громадські ради у Рябоконя повинні контролювати владу, що є, в принципі, ідеєю потрібною й перевіреною часом. Але кандидат несподівано підводить до парадоксального висновку – «Президент повинен очолити рух формування громадянського суспільства». Ця теза руйнує всю попередню теоретичну побудову. Адже, як громадянське суспільство зможе контролювати головного представника влади – президента, якщо той сам його очолює? 

    Група «соціальних популістів»

    До  третьої групи, яка приділяє увагу соціальним питанням, належать п’ятеро кандидатів. Один із них – Віктор Янукович, чия соціальна політика видається найбільш популістською. Віктор Федорович обіцяє людям державний «антикризовий» продовольчий кошик – перелік продуктів харчування, захищених державою від цінових коливань (хліб, овочі, олія, молочні продукти, цукор, круп’яні вироби), а також державний «антикризовий» медичний кошик.

    Принцип роздачі грошей лідер ПР вирішив покласти в основу боротьби за материнські серця. Допомога при народженні першої дитини при президентові Януковичу, починаючи з 2011 року, має становити 25 тис. грн., другої – 50 тис. грн., третьої та кожної наступної дитини – по 100 тис. грн. Крім того, «Лідер» гарантує щомісячні соціальні виплати на кожну дитину: при досягненні нею 3-річного віку і до 13 років родина отримуватиме щомісячно по 250 грн., а з 13 до 18 років – по 500 грн. Для всіх, хто хоч трошки розуміє становище української економіки, ясно, що ці обіцянки в найближче десятиліття виконати неможливо. У програмі кандидата джерела фінансування таких бюджетних статей не вказані.

    Також лідер ПР обіцяє встановити нові мінімальні розміри пенсій, яких вистачить на житло, їжу та лікування, та підвищити соціальні стандарти для задоволення культурних потреб і придбання товарів довгострокового споживання. Ще один реверанс головного регіонала в бік трудівників: скасування пільг при нарахуванні пенсій для високопосадовців.

    Юрій  Костенко спромігся торкнутися теми пільг дещо глибше: він – за надання адресної грошової допомоги тим, хто її справді потребує, замість недієвої та несправедливої системи соціальних пільг в цілому. У той же час, голова УНП виступає за формування єдиного фонду обов'язкового соціального страхування (включно з пенсійним та медичним страхуванням), внески до якого здійснюватимуться як єдиний соціальний податок. Подібна ініціатива уже ходила в парламенті і була визнана ризикованою. У наших нинішніх умовах об’єднання фондів може обернутися створенням масштабного корупційного осередку.

    Обіцянки  Юлії Тимошенко – не менш бронебійний варіант популізму, ніж у Януковича. Акцент зроблено на нещадних для економіки виплатах радянських заощаджень, які буде завершено протягом трьох років. Допомога родинам, де є інваліди, становитиме 2000 грн. на місяць, а розмір стипендії буде не меншим від рівня прожиткового мінімуму. Одразу після завершення кризи Юлія Тимошенко планує відновити довгострокове кредитування купівлі житла під 2-4% річних на 10-30 років. Словом, молочні ріки та золоті гори. Усі ці обіцянки перекреслює один факт: якби Юлія Тимошенко хотіла і могла здійснити свій «український прорив», вона б зробила це на посаді прем’єра вже зараз – очолюючи виконавчу владу і парламентську коаліцію.

    Ясна  річ, не міг не відзначитися в цій групі головний комуніст України. Він же й головний просвітитель країни: Петро Симоненко обіцяє збільшити обсяг державних інвестицій у розвиток науки, культури, освіти, охорони здоров’я до 15% ВВП.

    Президент Симоненко планує вже до кінця 2010 року знизити рівень безробіття втричі. Якими засобами? По-перше, широкою організацією громадських робіт. Жорстоко. Громадські роботи насправді – доволі принизливе явище, коли люди з певною кваліфікацією мусять виконувати некваліфіковану роботу двірників і вантажників.

    Крім  того, зниженню безробіття, за програмою  лідера КПУ, сприятиме передача в народну власність підприємств, чиї хазяї вдаються до масових звільнень трудящих. Думка правильна, проте її реалізація небезпечна для самої Компартії – варто націоналізувати підприємства всіх «гнобителів трудящих», і фінансувати Комуністичну партію України стане нікому. Як, зрештою, і всі інші політичні партії в Україні.

    Разом із тим, Петро Симоненко – єдиний, хто прислухався до вимог профспілок стосовно надання їм права законодавчої ініціативи. Крім того, він обіцяє закріпити повноваження профспілок у питаннях розподілу прибутку підприємств і політики оплати праці.

    Частку зарплати в структурі собівартості продукції лідер українських комуністів пропонує відразу закріпити не нижче 60%. Доволі висока планка, до якої європейські країни йшли десятиліттями.

    У Володимира Литвина більш реалістичні  цифри. Він пропонує довести частку оплати праці у виробничій сфері з 8% до 30% собівартості продукції. Співвідношення мінімальної та максимальної заробітної плати, на його думку, має складати 1:5. Нинішній спікер обіцяє завершити реформування системи оплати праці, піднявши зарплати й пенсії втричі (не надто реальний план). Зокрема, зарплати бюджетників мають дорівнювати середнім по економіці.

    Корисною  ініціативою Литвина можна вважати  скасування системи обрахунку мінімальної зарплати та заміну її соціальним стандартом споживання, що включатиме основні потреби людини.

    Втім, у свій арсенал Володимир Литвин записав і традиційно популістські засоби: державне фінансування соціального житла, надання кредитів для будівництва житла усім, хто його потребує, надання молодим сім’ям пільгового кредиту на житло. Такі обіцянки в Україні давали багато політиків, але ніхто ніколи не виконував. 

    Потреба нової соціальної доктрини

    Прочитавши  програми кандидатів у президенти, можна зробити кілька висновків.

    Перше. Більшість програм ідеологічно всеїдні. Постулати лібералізму змішуються з ідеями соціалізму і приправляються консервативними цінностями. Це свідчить, у першу чергу, про те, що ідеологія для сучасного українського політика є лише вимушеною маскою, зітканою з перших-ліпших різнобарвних клаптів.

    Друге. Небожителі слабо орієнтуються в соціальних проблемах країни і переважно не здатні формулювати реальні завдання для їх подолання.

    Третє. Магнетизм популістських методів самопіару для більшості кандидатів виявився непереборним. Обіцянками всіляких виплат не гребують і люди, що пропрацювали у виконавчій владі не один рік. При цьому джерела фінансування роздачі грошей залишаються віртуальними.

    На  мою думку, кандидати у Президенти України повинні були б у своїх програмах зосередитися на подоланні наслідків кризи, оскільки саме це питання визначатиме порядок денний наступної «п’ятирічки». Їхній обов’язок – формування нової соціальної доктрини на базі реального розвитку економіки. Із цим завданням ніхто не впорався.

    На  тлі нинішньої кризи посилюється  деградація трудових інстинктів пересічного  працездатного українця. Споглядаючи діяльність народних обранців, він і сам починає мріяти про нетрудові доходи. Працювати вже не модно. Ідеалом молодої людини стають легкі гроші. Наприклад, всіма правдами й неправдами отримати три квартири, в одній – жити, а дві інші – здавати, все життя проїдаючи орендну плату. І життя вдалося…