«Журналіст — це не я, це — світ, і я біля нього, — говорить Ольга Герасим’юк. — Бо найголовніше в нашій роботі — це почути інших, дати їм можливість сказати свою думку, бути поряд і бути чесним».

Газета «Репортер» розпочинає нову рубрику — «Статус». Про життя, роботу та успіх відомих людей. Знайомтеся. Сьогодні у нас журналіст, ведуча теле- та радіопрограм, народний депутат України п’ятого та шостого скликань Ольга Герасим’юк.

Про журналістику

Свою журналістику Ольга Герасим’юк розпочала у 1976 році, коли вступила на журфак Київського державного університету ім. Шевченка, який згодом закінчила з червоним дипломом. Далі працювала в газетах, на сайті УНІАН, вела передачі та ток-шоу на «1+1». Проте найкраще нині вона відгукується про свою роботу на радіо.

«Минулого року мала щасливий досвід щоденного двогодинного прямого ефіру, — пригадує Герасим’юк. — Весь цей час ми говорили з людьми з усієї країни про все, що нас, людей (незалежно від статі чи соціального статусу), найбільше хвилює. Не про гидких і брутальних політиків, а про стосунки, про любов і зраду, про те, як не лишитися самотнім у цьому світі, як знайти собі місце, як подружитися, як вирішити свою щоденну проблему, як жити з сусідами, як розуміти дітей тощо. Тобто про все, про що хочеться поговорити, але, як правило, нема з ким».

Вона каже, що соціальна журналістика — це надзвичайний позитив. Правда, якщо людські історії не експлуатувати для шоу й не робити з них сюжети для нудьгуючих домогосподарок, не перетворювати їх на цирк… Зізнається, що герої передач їй сняться, і вона на це згодна.

«Соціальна журналістика — це коли помагаєш людині прорватися через усі біди, — вважає пані Ольга, — даєш їй можливість перестати залежати від своєї слабкості та страху, даєш їй шанс сказати про те, що вона не миритиметься зі своїм свинським становищем, і заявити, що вона більше не згодна так жити й нізащо не буде. Це дати можливість людям почути тих, хто вже зважився на такий крок, і запалити їх бажанням взяти своє життя у свої руки».

Ольга Герасим’юк пішла до парламенту одразу після Помаранчевої революції. Каже, то був час, коли багато хто мав плани будувати абсолютно нову країну. Бо, здавалося, що такий час настав.

Однак, стару професію не залишила. Наразі веде колонку в газеті «День» і пише у соцмережах. «Журналістика — це не кар’єра, а місія, — говорить Герасим’юк. — Моєю місією було й лишається велике бажання виборювати гідність людей і все-таки будувати нову країну. Всі мої глядачі, читачі, слухачі — зі мною. Як депутат я продовжую допомагати тим, хто того потребує: маю мішки листів, і маю, на щастя, вагомий результат у боротьбі по судах та інших інстанціях за права їх авторів».

Про депутатство

У Верховній Раді Ольга Герасим’юк займається міжнародними питаннями, є членом Комітету з євроінтеграції, працює в ПАРЄ. Щоб працювати фахово, минулого року вона закінчила Дипломатичну академію й захистила магістерську роботу — стала магістром зовнішньої політики.

Каже, що в парламенті її найбільше вразило те, що туди прийшла критична маса надзвичайно шкідливих для України людей. «Абсолютно шкідливих, — наголошує пані Ольга. — І я думаю, що історики колись будуть уважно описувати цей страшний період, коли до законоухвалення прийшов криміналітет. У цих обставинах я все ж намагаюся робити роботу, бо хтось її має робити».

Каже, їй не подобається така політика, але… «А на кого це все залишити — на тих, хто з кастетами роз’їдеться по країні відбирати у людей останнє? — питає Герасим’юк. — Чи на тих, хто закриває українські видавництва й книгарні, вмикає «Владімірскій централ» на всю країну, лиже чобіт Путіну та дякує йому за кожен духопелик?».

Про чоловіків і жінок

Як каже пані Ольга, думку, що, начебто, жінка, в якої все дуже добре в сім’ї, у політику не пхається, не варто повторювати. Мовляв, її запустили закомплексовані нев­дахи-чоловіки. «У нас при посадах зацофане мужланство, — продовжує вона, — яке не прочитало жодної книжки, але святкує 8 березня і з високих трибун повідом­ляє, що українські жінки гарні, коли роздягаються, а також, що їхнє місце на кухні…».

Себе вважає надзвичайно щасливою. Мовляв, має велику, дружню, міцно спаяну в єдиний бойовий загін, родину. Не заперечує й того, що є успішною. Каже, успіх — це коли те, що ти любиш над усе, одночасно є й твоєю роботою.

Крім того, вважає, що жінка — це не слабка половина, як заведено говорити, а відтак обговорювати можливість і доцільність її сили. Бо жінка повинна бути гарною, розумною, спокійною і втішеною. А разом — гордою, мати честь і нікому не давати свою гідність у користування. Любити жінку, на думку Герасим’юк, мають тільки ті, хто їй важливі.

Про чоловіків у своєму житті вона говорить з особливою любов’ю. «В моєму житті було багато чудових чоловічих прикладів, — розповідає пані Ольга. — Це мій тато Володимир Михайлович — беззавітно відданий родині й роботі. Мій дідусь Дмитро Никифорович — найінтелігентніший чоловік на світі. Мій брат Юра, за яким я плакатиму все життя, бо рано залишив нас, а був найвірнішим братом і другом. Я була одружена з найталановитішим українським поетом, і ці яскраві сторінки нашого співжиття завжди буду перечитувати з теплом і посмішкою. Маю сина! Як і мріяла — він сильний, він той, кому можу подзвонити з краю світу, щоби допоміг відкрити двері, і він примчить! Днями він став майстром спорту та посів друге місце на чемпіонаті України зі стрільби з карабіна. Ще він — мисливець, як і його дідусь. Ніжний і мудрий хлопець, мій герой, мій однодумець…».

Про хобі

Ольга Герасим’юк має багато різних захоплень. Баскетбол, подорожі, музика, книги. Найбільше любить подорожі. Об’їздила вже півсвіту, не була тільки в Японії та Новій Зеландії. Тож хоче там побувати. Найбільше в подорожах її цікавлять люди. Тому найбільшим хобі вона вважає колекціонувати портрети й історії.

«Світ настільки великий і Україна, до речі, теж, що це справа на все життя — обнишпорити кожен куточок і зустріти там якусь людину, чия історія вразить тебе, — розповідає пані Ольга. — Кожна країна має якусь мою улюблену особливість. От зараз я в Англії, на батьківщині Агати Крісті, надзвичайно захоплена тим, як люди тут спілкуються з іншими — оточують такою увагою, ніби ти найрідніший у світі, нічого не говорять без жартів. А ще мене надзвичайно тішать літні люди, що сидять поряд у кафе, наприклад, веселяться, жартують з тобою, почуваються молодо й гідно. Я би хотіла такого життя для наших літніх людей».

Каже, що читає постійно й дуже багато. Щомісяця об’їжджає книгарні та скуповує новинки. Читає всю українську літературу, всю перекладну, публіцистику. Купує хороші дитячі книги для сім’ї, а потім, після прочитання, дарує їх іншим дітям. Мовляв, книги у нас надзвичайно дорогі, ними хочеться поділитися, щоб усі могли це чудо потримати в руках, «поки наші владарі зовсім українську книжку не заборонили».

Про домашніх тварин

Домашні тварини для Ольги Герасим’юк — взагалі окрема тема. Каже, в їхньому дворі завжди були мисливські пси, бо тато ходив на полювання, а в хаті — коти, бо це була вотчина жінок, які дружили з котами.

«До речі, мене одна наша кішка й виховувала, — жартує вона. — Коли мама з татом були молоді, вони втікали хоч на півсеанса в кіно, а я починала страшенно кричати. Наша ж кішка Чіта ставала лапками до мене на ліжко і казала «мур». Так я замовкала. Кішка мала незалежну вдачу, ні до кого не лащилася й завжди робила лише те, що сама вважала за потрібне. Вона була загадкова. Коли хворіла — йшла кудись у ліс і поверталася за кілька днів уже здорова, щось знала. Я багато набралася в неї знання».

Зараз у Герасим’юк теж пси. На фото — один із них, бульмастиф Марік (Маршал за паспортом). У нього ще є двоє братів — Моня (Монарх) і Магуля (Магнат). Їх усіх звати на «М», і дуже пафосно, тільки за паспортом. Мовляв, так належить. Натомість, у житті це три «оболтуси» надзвичайно лагідні та прив’язані до людей так, що надвір вийти неможливо. Каже, відштовхуючи один одного, тягнуть до володаря свої лаписька й мордяки. Тому треба всіх одночасно гладити (бо будуть сваритися за першість одне з одним) і тримати їхні лапи, поки сили стане.