У чернівецької команди КВН «Берегомет» є коротесенький номер, який давно став фаворитом інтернету. Там така собі білявка по мобільному волає до своєї колєжанки Галі, пояснюючи, що їде в маршрутці. Смішно, бо дуже правдиво. Певно, кожен хоч раз був свідком такої сценки. Ми теж. Навіть назбирали колекцію і зробили свою суб’єктивну класифікацію.

Громоподібні. Ранок. У маршрутці тихо, пасажирів не більше десяти. Раптом на весь салон лунає гучний рінгтон, а далі — громоподібний голос. Чоловік, що сидів через прохід, аж підстрибнув. «Алло, та я у Станіславі. Та ті придурки в банку не годни мені карточку зробити. Та на зарплату», — чолов’яга у тертій шкірянці розвалився на задньому сидінні, як удома на дивані.

На наступній зупинці заходить маленький товстенький дідок, а за ним бабця у бордовому пальто. Ще не всілися, як в обох задзвонили мобільні. Дідок став жалітися, що їде в лікарню, бо «вночі плечі заламало». Бабця, відставивши трубку від рота кричить: «Свєта, Свєта, іди відкривай двері, вони вже приїхали. Свєта, ти чуєш?»

А далі той же дядько про банкірів… Вони ніби змагалися. Вреш­ті, не витримав водій. «Вам помогти?», — злісно просичав він до салону. Реакції — нуль.

Вихователі. Біля ринку заходить доволі кумедна парочка з дитячою ванночкою. Вона — огрядна зі спаленим хімією волоссям, він — худющий, у старій джинсовій куртці. Тільки вмостилися, жінка витягнула телефон. «Діма, Діма, що там вдома? Ми скоро будем. Нє, ти нікуди не йдеш. Діма, шляк тебе трафить, сиди вдома». На щастя, вийшли швидко.

«Зайчику, ти вже встав, застели ліжечко, почисть зубки, поїж, а потім можеш піти собі морозиво купити. Ні, свої гроші не бери, я тобі там на кухні лишила», — худорлява жіночка однією рукою тримається за поручень біля дверей, другою притискає до вуха телефон. Бабця, що сидить ззаду, тихо видає: «Може, в неї дитина глуха?».

Заспокійливі. Неділя, ранок. Гарно вдягнений чоловік років під 30 починає відповідати на дзвінок і всій маршрутці стає зрозуміло, що той сильно напідпитку. «Кицюню, не переживай, я скоро буду вдома. Та був в Ігоря, я йому винен, ти знаєш. Та він гроші в мене не візьме. А пиво приніс. Ну трохи випили. Кицюню, скоро буду, я вже під’їжджаю до Пасічної». По салоні пішли смішки — маршрутка їде до центру.

Ті, що нудьгують. «Поговори зі мною, та я в маршрутці. Скучно. Та шо я буду розказувати? Ти щось кажи. Шо там вчора на дискотеці було? Ну а він? Ну а ти? А що далі?», — молоденька розфарбована дівчина витягла телефон, як тільки всілася. Хлопчина, що сидів збоку, демонстративно підкрутив гучність у плеєрі. Аж через навушники загримів важкий рок. Ще краще.

Пліткарі. А це вже в магазині. Дівчина намотує круги навколо стелажів із взуттям. «Ну, а він що? Ну, й дурак. Не переживай, йому перейде», — дуже голосно. Тільки закінчила розмову, почала нову. «Алло, прикинь, Андрій Оксану кинув. Ага. А вона думала, що така мудра». Продавець демонстративно злим поглядом втупилася в пліткарку. Не реагує.

І їм хочеться. Час пік, пасажирів, як оселедців у бочці. Маршрутку добряче трясе на вибоїнах, так тарахкотить, що й власних думок не чуєш. А от водія… «Ти якого … прешся. У тебе розклад є чи нема. Що ти мені будеш розказувати. Та пішов…» — гарчить той у трубку. Пасажири хмуряться, але мовчать. Звикли.

Ну як, впізнали? Сподіваємося, не себе.

Дзин-дзи-лень – цілий день

З того всього можна добряче посміятися. Але якщо ти стомлений, голова забита власними проблемами, а у вуха лізе ото щастя? А ще гірше, коли доводиться те вислуховувати цілий день і кожен день.

Худорлявий, коротко стрижений водій Василь, до якого ми пристали з питанням «Чи часто народ говорить по мобільному?» з охотою скаржиться. «Та так дістали, що сил немає. От сяде біля мене і давай, — каже він. — Моє улюблене: «А ти де? А що їв? А що пив?». Сказитися можна. Я все розумію, може, треба відповісти, але ж це не означає, що тебе має чути цілий салон. От нарешті наліпку причепив — «Біля водія говорити по телефону заборонено». Трохи тих балакунів поменшало».

А самі не говорите? «Ні, то правилами заборонено, — відмахується Василь. — І взагалі саме ви мене зараз відволікаєте».

На дверях магазинчика аксесуарів, що на Галицькій, зауважили подібну наліпку: «Розмови по мобільному заборонені». На питання «Чому?» одночасно почали відповідати обидві продавчині та ще й охоронець. «Та бо то вже просто витримати не мож, — каже одна з них. — Люди сюди заходять, аби лиш поговорити. Бо надворі шумно». «От обійде тако два рази магазин, поговорить і піде. Навіть нічого не спитає», — додає інша. «То навіть діти такі‑во маленькі, по три рочки, кажуть: мамо, тут не можна говорити по телефону. А їй хоч би що», — скаржиться охоронець.

І допомагає та наліпка? «А що ми ще можемо придумати?» — зіт­хає продавчиня.

Лише прохання

В обласній інспекції захисту прав споживачів нам пояснили, що наліпки на дверях магазинів законодавством не передбачені. Виходить, говори скільки хочеш. Жалітися продавці можуть хіба собі самим.

Аналогічна ситуація і в маршрутках. Як каже Юрій Маджуга, начальник відділу транспорту і зв’язку івано-франківського МВК, ті розмови не тільки відволікають водія, але й заважають іншим пасажирам, тому перевіз­ники чіпляють ті наліпки. Але їх можна розцінювати тільки як прохання — жодних санкцій за порушення не передбачено.

«Якщо чесно, то перевізники дуже часто скаржаться на пасажирів, які говорять по мобільному. А пасажири на водіїв — з того ж приводу, — додає Маджуга. — Останнім часом ми провели роботу з водіями й таких випадків поменшало».

Ну, водій крутить кермо та відповідає за здоров’я пасажирів. Йому точно не можна. А що робити з пасажирами? Адже закон не забороняє. Та чи в законі справа?

http://www.report.if.ua/