26 липня 2013 року в. о. головного редактора газети «Дзвони Підгір’я» Калуської міської ради Михайло Кучерак звільнив з посади відповідального секретаря видання Людмилу Пастушок із формулюванням «за систематичне порушення трудової дисципліни згідно з п. 3 ст. 40 КЗПП України».

Людмила Пастушок прийшла в редакцію майже 20 років тому — 1 березня 1994 року. Більшість калуських журналістів працювала разом із нею в той чи інший період часу. Жоден із п’яти керівників, які раніше очолювали «Дзвони Підгір’я», претензій до її роботи не мав. Більше того, Людмила Пастушок неодноразово була призером обласних конкурсів на висвітлення роботи правоохоронних органів та податкової служби, нагороджена грамотами, преміями, цінними подарунками, в тому числі й іменним годинником та подякою міського голови ігоря Насалика «за сумлінну творчу працю, спрямовану на висвітлення життя громади міста Калуша, професійність та компетентність у роботі».

Також понад 10 років Людмила Пастушок очолює профспілкову організацію редакції «Дзвони Підгір’я». Двічі переобиралася на цю посаду, оскільки зарекомендувала себе як чесна і принципова людина, яка ніколи не прислуговувала керівникові, а відстоювала права та інтереси працівників редакції. Знаємо Людмилу Пастушок як пунктуальну людину, сумлінного, відповідального працівника, який добросовісно ставиться до своїх обов’язків, завжди незаангажовано та об’єктивно висвітлює на шпальтах «Дзвонів Підгір’я» проблеми і події міста.

Вважаємо, що справжньою причиною звільнення Людмили Пастушок є не «систематичне порушення трудової дисципліни», а її професійна діяльність і намагання нового керівника газети будь-що сподобатися міській владі, у тому числі, «викидаючи» з редакції людей, які дозволяють собі об’єктивно писати про реальні проблеми міста. Натомість нинішні «Дзвони Підгір’я» скоріш нагадують не громадську газету «європейського міста», що утримується за рахунок податків калушан, а агітаційний листок доперебудовних часів Брежнєва. У таких умовах журналіст, який дозволяє собі висловлювання та оцінки, що суперечать «генеральній лінії партії», автоматично стає мішенню для розправи шляхом винесення доган, які, по суті своїй, є нікчемними і надуманими та єдиною метою яких є пошук підстав для звільнення. При цьому ігнорується позиція профспілки, а також той факт, що Людмила Пастушок є одинокою матір’ю і має на утриманні доньку-студентку.

І ще один важливий момент цієї брудної справи. Як порядність, так і найгірші якості владних керівників, поширюються на управлінські структури. Всі ми вже добре знаємо з історії, до яких наслідків призводили і в що перетворювали людей минулі політичні режими. Схоже, що в Калуші все знову повторюється. На відповідальні посади з волі однієї людини призначають кар’єристів та пройдисвітів. При цьому у більш-менш порядних, але слабких людей, які свідомо чи несвідомо ставлять себе у залежність від начальників, прокидаються нездорові інстинкти самозбереження. Зрозуміло, що при такій системі правління ігноруються всі громадянські права і свободи. Настає диктатура і свавілля.

Вимагаємо від Калуської міської ради на найближчому пленарному засіданні сесії міськради розглянути питання роботи редакції газети «Дзвони Підгір’я», а саме: дати оцінку інформаційній і кадровій політиці, яку проводить призначений міським головою в. о. головного редактора Кучерак М. Б.

Звертаємося також до Кучерака М. Б. як до особи, яка претендує обійняти публічну посаду — стати головним редактором комунальної газети Калуша, — до розгляду питання на пленарному засіданні Калуської міської ради на шпальтах газети «Дзвони Підгір’я» оприлюднити інформацію, яка б підтвердила його кваліфікаційну відповідність посаді. А саме:
автобіографію із зазначенням місць праці і копію документа про освіту та додатки до нього (такі вимоги він висуває до людей, які претендують на працевлаштування у газеті). Закликаємо міського голову і депутатів міської ради прислухатися до позиції журналістської спільноти, припинити репресії і захистити свободу слова в Калуші!

Щоб не було більше Врадіївки

Завжди дивувався: чому, коли у країні відбуваються проблеми зі свободою слова, хай навіть на міському рівні, це залишається справою лише самих журналістів та працівників видань. Максимум — можуть висловити солідарність колеги, далекі та близькі. Пригадую, свого часу саме ставлення влади до ЗМІ піднімало людей на серйозні протести в Грузії. Але Україна — не Грузія. Нам обов’язково потрібно дочекатись чогось такого, як сталося з Оксаною Макар у Миколаєві чи з іриною Крашковою у Врадіївці, щоб зрозуміти: далі мовчати просто не можна. Хоча історія не раз уже доводила, що спочатку у людей відбирають право на свободу слова, а вже потім сміливо зазіхають на всі інші права і на саме життя.

Якщо дивитись на цю ситуацію в контексті того, що відбувається нині в Україні, то проблема полягає не у звільненні конкретної журналістки, не в тому, що журналістів у черговий раз намагаються загнати у кимось визначені рамки. Як виглядає, основна проблема в тому, що людям не дають можливості відчувати себе людьми, бо приниження та осмикування ще ніколи не зробили нічого доброго. В такій атмосфері якраз і почуваються добре, як пишуть автори відкритого листа, пройдисвіти і кар’єристи — ті, хто вирішив, що може на власний розсуд розпоряджатися долями інших людей. Чи нас насправді може змінити лише Врадіївка? Для кожного своя, власна.

Паралелі іф