Ми перелічили тут лише ті будинки, які без сумніву зведені 1910 року і самі повідомляють про те. А скільки є ще будинків того року не датованих?! Знаємо, що того року були введені в дію кам’яниці Л. Льова на вул. Коновальця, 4, О. Бораля на вул. Мазепи, 30, К. Гаусвальда на вул. Незалежності, 13, А. Кнобеля на вул. Сабата, 4, Л. Тіттман на вул Чорновола, 62. В будь-якому разі можемо стверджувати, що описуваний рік був одним із найуспішніших для міського будівництва.

Окремі будинки вже в той час перебудовуються, зазнають реконструкції. Такою є кам’яниця О. Єґера (тепер вул. Січових стрільців, 16), про яку ми згадували в аналогічній торішній статті. Незважаючи на те , що власник, всупереч своїм обіцянкам, не встановив кінну скульптуру Яна Собєського над спорудою, польські газети відгукуються про неї схвально. «Стала вона оздобою міста. На першому поверсі – крамниці, на другому – Авансовий банк, від подвір’я – електричний театр «Олімпія», далі гарно обставлений готель «Габсбург», у флігелі – фотоательє «Рембрандт». Подвір’я викладене плитками, всюди зразкова чистота» – захоплюється репортер місцевої газети.

Згаданий тут «електричний театр» «Олімпія» – це другий в історії міста (після «Уранії») кінотеатр. Для нього газета теж не шкодує епітетів в оголошенні: «Електричний театр у пасажі Єґера обставлений з найбільшим комфортом. Зображення французькі. Двічі на тиждень зміна програми. Сеанси щоденно від 6-ї до 10-ї години вечора. Під час сеансів грає колійова музика». Після Другої світової війни цей кінотеатр відомий містянам під назвою «Піонер», а згодом дитячий кінотеатр ім. Т. Шевченка, від початку 1990-х років він не існує.

У нових кам’яницях відкриваються нові престижні заклади. У Ю. Бардаха на вул. Сапіжинській (Незалежності), 16 – «Будівельне товариство», що об’єднує спеціалістів цієї галузі, у 3. Маршалкевича в сусідньому будинку №18 – філія львівського дамського ательє М. Хохоровської та культурно-просвітницьке товариство Науково-літературний союз ім. Ю. Словацького. Щоправда, останнє наступного року змінить адресу. А ось багатий магазин, який відкриється в кам’яниці Л. Грауера на тій самій вулиці, №21 під пишною назвою «Карлсбадський склад скла і порцеляни» проіснує тут до нашого «визволення» 1939 року.

Фармацевт К. Арматис реалізував свою одержану торік ліцензію на створення п’ятої аптеки у місті. Він відкрив її у жовтні в будинку з нинішньою адресою вул. Січових стрільців, 26, давши назвою «Під ангелом». У зв’язку з цією подією власник зложив у магістраті 100 корон «на бідних міста без різниці віри». Аптека в цьому будинку і зараз. Вона – ювіляр, їй 100 років!

Не гірші будівельні перспективи і на прийдешній, 1911 рік. Згідно з традицією в березні поточного року в магістраті оголосили про будову замовники майбутніх триповерхових і двоповерхових кам’яниць, загальним числом 17. Майже всі з оголошених будов – приватні прибуткові житлові. Але є серед них дві громадські – польська жіноча учительська семінарія (тепер вул. Дністровська, 28) та український «Сокіл» (тепер «Просвіта», вул. Грушевського,18).

Від 1906 року українське культурно-гімнастичне «Сокіл» володіло власним будинком, фактично колишньою міщанською хатою. Задовільнити потреб товариства вона не могла, тому постало питання про будову відповідного дому, тим більше, що таке ж за назвою польське товариство вже 15 років користується власною спорудою. Було заплановано спорудження кількаповерхової кам’яниці вартістю 300000 корон за планами популярного львівського архітектора І. Левинського.

Цей захід гаряче вітала газета «Діло» в номері від 28 серпня 1910 року: «Справа будови власної хати, де б помістились всі українські товариства, зближає ся до щасливої розв’язки. Хоч пізно, та бодай хоч тепер Станиславів піде в сліди Перемишля, Коломиї, Стрия, Калуша, Борщева та гордитись-ме своєю Сокільнею, своїм «Народним домом», поставленим при перворядній вулиці після планів проф. Левинського». Проте справа у такому вигляді не була реалізована, очевидно, через брак грошей. Тому був істотно розширений існуючий будинок, але до його планів І. Левинський навряд чи має якесь відношення.

Цього року додалися в місті два українських навчальних заклади. Міністерство освіти дозволило на базі школи василіянок (тепер вул. Василіянок, 17) створити жіночу учительську семінарію з українською мовою викладання. У 1910/11 навчальному році вже буде два класи. Вчать семінаристок викладачі української гімназії та чоловічої семінарії за програмою державних семінарій. Першим директором призначено викладача першої польської гімназії, українця М. Вашкевича.

За рішенням філії Українського педагогічного товариства та комітету «Рідна школа» створена чотирикласна школа ім. М. Шашкевича, оскільки окремих українських шкіл, крім гімназії, у місті перед тим не було. Заняття тимчасово проводила у кімнатах українського товариства «Сокіл». 1924 року для неї буде побудований окремий будинок у подвір’ї «Сокола», у 1930-х роках вона стане семирічною. Тепер її будинок з адресою вул. Грушевського, 16-а є одним із корпусів ЗОШ №7.

Почалася давно підготовлювана будова костелу на Майзлях. 25 травня десятки людей вийшли на копання ровів під фундаменти. Автор безплатно розроблених планів – архітектор Ф. Баян, він же був призначений керівником будови. Війна затримає будівництво, і завершений він буде 1924 року, окрему парафію створять 1926 року. Нині храм використовують як молитовний будинок християни віри євангельської.

Справа побудови у місті електричного трамваю, що жваво обговорювалася кількома роками раніше, пригасла, але не забулась. Директор газозаводу А. Дзюжинський виступив з публічною лекцією про перспективи трамваю. Він нагадав, що надійшли шість проектів, у тому числі від фірми «Сіменс і Шукерт». Доповідач вважав, що попервах трамвай не буде рентабельним, а тому наявні кошти треба спрямувати на будову міського водопроводу і каналізації. В той же час газети закликають міську владу йти на можливі початкові втрати, але від трамваю не відмовлятися, «щоби, будучи третім містом у Галичині, не відстати від них, наприклад, від Перемишля».

А автомобілі вже по-своєму господарюють на вулицях міста. Їхня швидкість сягає «фантастичної» величини в 30 кілометрів. У серпневому номері газети «Kurjer stanislawowski» читаємо замітку: «Власники автомобілів у місті дуже швидко їздять. Недавно авто S727 переїхало служницю К. Шехтер, яка зазнала тяжких пошкоджень тілесних». Дорожня пригода сталася поки що без смертельних наслідків, але усе ще попереду...

29 травня відбулося святкування десятої річниці «Січей», перший осередок яких був створений у 1900 році в Заваллі на Снятинщині. До Станиславова прибули генеральний отаман К. Трильовський, відомі діячі Є. Левицький, І. Макух, Л. Бачинський, а також гості з Праги, Загреба, Трієсту, Буковини. Головні урочистості відбулися в приміщенні театру. О четвертій годині вечора, після виконання гімнастичних вправ січовики колоною по чотири рушили маршем від Торговиці (тепер парк Воїнів-афганців) до будинку повітової ради на пл. Міцкевича, де розмістилися керівники урочистостей. Польська преса з острахом пише, що в поході брали участь 2400 січовиків у власних строях, в тому числі майже 600 дівчат. Святкування було добре підготовлене і справило належне враження на містян і його гостей.

Для поляків 1910 рік – теж рік великого ювілею. Виповнюється 500 років відомій Ґрюнвальдській битві, коли під селом Ґрюнвальдом у східній Прусії об’єднані сили поляків, литовців, українців, росіян розгромили рицарів Тевтонського ордену. Міська рада на засіданні 16 червня вирішує назвати Ґрюнвальдською нову вулицю, прокладену ґрунтами якихось Ляхавців і Лібліхів. Це вулиця – одна з небагатьох, яка за час існування своєї назви не міняла. Лише під час німецької окупації 1941-44 років була названа Губернаторською, оскільки німецькі «юберменші» вважали себе нащадками тевтонів і хотіли затерти згадку про Ґрюнвальд.

Але це ще не все. В рамках святкувань, присвячених річниці битви, «на головній клумбі в новій частині парку, над ставком, у перспективі загвіздянських гір і лісів» 18 вересня відкриють грюнвальдський пам’ятник роботи проф. Є. Піща зі Львова. Він вирішений у вигляді шестиметрової колони, над якою злітає польський білий орел. Монумент освятив львівський єпископ Бандурський. При цій нагоді він також здійснив освячення наріжного каменя костелу на Майзлях. Під час німецької окупації пам’ятник Ґрюнвальду буде знесений, можемо бачити його лише на давніх поштових листівках.

Цього року пішли з життя кілька примітних особистостей Станиславова. У серпні помер Станіслав Хованець (1862 – 1910) – один із найбагатших людей міста, власник найкращої друкарні, співредактор газети «Kurjer stanislawowski». За свій недовгий вік, 48 років, він устиг досить багато. Крім зведення друкарні, яка спочатку містилася на нинішній Бельведерській вул., 8, він розпочав, а спадкоємці завершили будову великого П-подібного комплексу кам’яниць на вул. Незалежності – Д. Вітовського – Січових стрільців. Найбільш відомим є колишній готель «Київ» (при побудові – «Уніон») – перший п’ятиповерховий будинок міста. Був С. Хованець також директором Каси ощадності, цензором відділу Австро-Угорського банку. Його син Вацлав у 1924-35 роках був бургомістром Станиславова.

Не таким багатим, але не менш відомим був померлий цього ж місяця Альфред Байль (1863 – 1910) – німець за походженням, фармацевт і власник аптеки, ретельний і педантичний, автор кількох рецептів нових ліків. Аптека гордилася тим, що є найдавнішою в місті, існує від 1777 року. Від XIX ст. і до 1990-х років вона містилася на вул. Ринок, 4. Кілька років тому будинок знесений при зведенні нової кам’яниці фірмою «Надія», що викликало багато заперечень, і сліди історичної аптеки для нащадків затерті.

С. Хованець помер у Львові, А. Байль – в Угорниках, але обидва поховані у Станиславові. При знесенні радянською владою старого цвинтаря і перетворенні його в так званий Меморіальний сквер обидві могили були зрівняні з землею, як і тисячі інших.

Натомість українська громада зміцнилася. У вересні сюди прибув і відкрив адвокатську канцелярію Лев Бачинський, уродженець с. Серафинців на Городенківщині. Невдовзі він став тут знаковою постаттю. Вже на час прибуття він був провідним членом Української радикальної партії, членом Державної ради у Відні. Під час ЗУНР його оберуть віце-президентом республіки і призначать державним комісаром Станиславівського повіту. Л. Бачинський був керівником делегації до Києва на урочисті, присвячені злуці УНР і ЗУНР в одну державу. Похований він 1930 року в Станиславові, і могила його збережена, хоч для комуністичної влади він був ворогом! Сталося це завдяки патріотичному вчинку іванофранківця В. Гривінського, який при плюндруванні цвинтаря таємно організував перенесення надгробка в непримітне місце на Чукалівському кладовищі, а з настанням незалежності повернув на місце. Одна із вулиць міста названа іменем Л. Бачинського.

Майбутній патрон міста І. Франко цього року в нашому місті не був, якщо не рахувати перебування на вокзалі по дорозі на відпочинок до Криворівні. Незважаючи на погіршення здоров’я, він наполегливо працює. У Львові вийде «Нарис українсько-руської літератури до 1890 р.», буде завершене видання найбільшої наукової праці – п’ятитомних «Апокрифів і легенд з українських рукописів» (1906 – 1910). Письменник продовжує очолювати філологічну секцію і етнографічну комісію НТШ.

У кінці року в місті, як і по всій Австро-Угорщині, був проведений черговий перепис населення. Про результати стане відомо вже в новому, 1911 році.