Політична боротьба, що ведеться в країні й обіцяє досягти свого апогею найближчим часом, якось затьмарює, підміняє інші, не менш важливі для життя будь-якої нації, проблеми. Поза належною увагою суспільства залишаються наразі питання історичного минулого, спільної національної пам'яті. Актуальність та важливість цієї проблематики зумовлена тим, що, незважаючи на всю складність та неоднозначність, потенційну конфліктність, доволі значна кількість подій, пережитих у минулому, все ще залишаються неосмисленими, не отримали належного, об'єктивного трактування та оцінки щодо своєї значущості у процесі державотворення.

    Свідоме маніпулювання подіями та їх оцінкою, фрагментарність подання, зосередження уваги на одному матеріалі й одночасне нехтування іншим при вивченні історії України, незважаючи на однаковість підручників, спричинює виховання молодого покоління з діаметрально протилежними видами свідомості та ціннісними орієнтаціями. В суспільстві не надто простежується запит на щонайменше ведення публічної дискусії з приводу питань схожого характеру. Все, як правило, обмежується лише заявами щодо оцінки діяльності ОУН-УПА та Червоної армії й статусу російської мови. Це й не дивно, адже злиденність буденного життя зумовлює необхідність переймання пересічним українцем не так духовними, як матеріальними потребами…

    Нація ж насамперед є колективним, органічним суб'єктом. Національна ідея, спільна історична пам'ять – одні з тих визначальних факторів, які міцнять, єднають націю, закладають основи національної свідомості, є тим життєдайним джерелом, що спричиняє її подальше існування та розвиток. Плекання цього є життєво необхідним для кожної, прагнучої процвітання нації. 

    В історії існують дати, що яскравим чином характеризують процес національного державотворення й навіки залишаються в пам'яті соціуму. Однією з таких для української нації є 22 січня. Саме у цей день, 22 січня 1918 року, в місті Києві було підписано Четвертий універсал, відповідно до якого Українська Народна Республіка проголошувалась суверенною та незалежною державою. Цього ж дня, однак через рік, на Софійській площі відбулася Велика Злука – було проголошено Універсал Директорії Української Народної Республіки, за яким УНР та ЗУНР об’єднувались в єдину соборну Українську державу. Роз’єднаний протягом століть український народ нарешті таки визволився з-під ярма неволі – землі Лівобережної України вийшли із складу Російської імперії, а землі Правобережжя – із Австро-Угорської. «Віднині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка /Галичина, Буковина, Угорська Україна/ і Ннаддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, для яких жили й за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати вблаго і щастя всього її трудового люду», – саме ці слова із тексту Універсалу лунали того дня в Києві.

    Складність  умов за яких було проголошено Універсал, нечисленність збройних сил, певна дипломатична «ізольованість», відсутність спільності у поглядах й злагодженості у діях, іноземне військове втручання, що набуло характеру агресії, стали головними причинами нетривалого існування соборної Української держави.

    Водночас  сам факт об'єднання українських земель в єдину національну державу мав глибоко символічне значення. В той час як знесилена, «пошматована» першою світовою війною Західна Європа, керувалася в першу чергу політикою з позиції сили, такий мирний, незагарбницький спосіб об'єднання став свідченням того, що цінностями демократії та гуманізму, до яких Європа прийшла лише згодом, активно послуговувалась українці вже на початку двадцятого століття. Злука стала виразом історично зумовленого одвічного прагнення народу до побудови власної, незалежної, соборної національної держави. В наступні роки ідея соборності стала тим інтегральним, об'єднуючим чинником, навколо якого згуртувались практично всі течії національно-визвольного руху.