У період новітньої державної незалежності тема українського соборництва стала одним з пріоритетних напрямів дослідження різних суспільних наук. Українське соборництво як феномен національної історіографії розглядається і в монографії кандидата історичних наук Володимира Великочого «Українська історіографія суспільно-політичних процесів у Галичині 1914–1919 рр.», яка сьогодні вийшла друком у видавництві Ігоря Третяка.

 

На думку автора монографії, у наш час простежується зміщення зусиль учених від нагромадження фактологічних знань до осмислення феномена українського соборництва на теоретико-методологічному, синтетичному рівні. Поряд з істориками активнішу участь у цьому процесі почали брати політологи, юристи, філософи, психологи та представники інших суспільних наук. Це виразно проявилося у серії конференцій, проведених у рамках реалізації унікального в національній історіографії проекту «Україна соборна: Галичина – Наддніпрянщина – Донбас – духовна вісь України». Випущені за їх результатами у 2004 і 2005 роках чотири випуски на- укових збірників засвідчили активні наукові пошуки в напрямі розробки концептуальних засад історіософії українського соборництва ХХ ст.      

З-поміж регіональних центрів історичної науки провідні позиції займає Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника, де зародився всеукраїнський науково-методологічний проект «Україна соборна». Поряд із столичними науковими осередками активну участь у його реалізації взяли університети Донецька, Переяслава-Хмельницького, Черкас. Проблему соборності за воєнно-революційної доби 1914–1919 рр. плідно вивчають вчені Львова, Чернівців, Ужгорода, Тернополя, а також багатьох наукових і навчальних установ Східної та Південної України.

Аналіз їх доробку засвідчує, що ідея української соборності пройшла складну еволюцію в теорії і практиці національного руху. Її зародження й утвердження пов’язується з періодом існування Київської Русі та добою козаччини, передусім національною революцією під проводом Б. Хмельницького, а поглиблення і кристалізація в середині XIX – на початку ХХ ст. знайшли вияв у програмних засадах «Руської трійці», Кирило-Мефодіївського братства, Головної руської ради та політичних партій. До осмислення етнонаціональної єдності українства спричинилися Т. Шевченко, М. Драгоманов, Ю. Бачинський, І. Франко, М. Міхновський, В. Антонович,  М. Грушевський та інші знакові постаті. На такому історичному й інтелектуальному тлі поступово зміщувалися акценти в розумінні сутності поняття «соборність»: якщо спочатку ним позначали передусім процеси релігійного та духовного єднання нації, то згодом на перше місце вийшла взаємозумовленість понять «соборність» – «незалежність» – «державність». Нині термін «соборність» починають уживати для позначення процесів і явищ, пов’язаних із захистом і збереженням територіальної єдності держави, відстоюванням її цілісності перед загрозою зовнішніх зазіхань і внутрішнього розбрату. 

Українська ідея соборності цілком вписувалася в європейські етноренесансні процеси XIX – першої половини ХХ ст., вважає науковець. Вона невіддільна від забезпечення справжнього суверенітету і незалежності народу та побудови демократичної національної держави.

Акт злуки 22 січня 1919 року став символічним уособленням українського соборництва воєнно-революційної доби (а значною мірою і всієї новітньої історії України), тому саме з ним пов’язуються головні здобутки, прорахунки й невиправдані сподівання тогочасного національно-  об’єднавчого процесу. У зв’язку з цим у сучасній історіографії  окреслилася низка дискусійних проблем, що відображають як його окремі змістові характеристики, так і загальне історичне значення і наслідки цієї події. 

Дослідження державно-консолідаційного руху періоду Української революції 1917–1919 рр. повсякчас циркулює навколо з’ясування його доцентрових і відцентрових тенденцій. Важливі зрізи осмислення цієї теми проявляються в різних територіально-регіональних ракурсах, зокрема таких як відносини між Наддніпрянщиною-УНР та  Галичиною-ЗУНР; об’єднання різних (всіх) українських етнічних територій; консолідація західноукраїнських земель; вияви загальнонаціонального єднання на рівні окремих історико-етнографічних регіонів тощо. Хоча зосередження уваги дослідників на відносинах між УНР і ЗУНР цілком закономірне, тут залишається найбільше невирішених, дискусійних питань. До їх розв’язання, вважає дослідник, слід наближатися шляхом адекватного аналізу всього комплексу джерельних матеріалів та врахування наукових напрацювань, що висвітлюють сус- пільно-політичні процеси в обох республіках. Продуктивним видається науковцеві підхід до цієї проблеми з позицій історичної альтернативності, який сприятиме відмові від спрощеного однолінійного трактування різних аспектів національно-об’єднавчого поступу. Водночас, пише Володимир Великочий, при його висвітленні у працях узагальнюючого характеру слід повніше враховувати особливості відцентрових і доцентрових виявів в окремих регіонах – невід’ємної складової загальноукраїнського соборництва.

Історіографічна парадигма його осмислення за доби Української революції 1917–1920 рр. та у ширшому загально- історичному контексті незмінно фокусується на Акті злуки між УНР і ЗУНР. Попри всю «формальність» цієї події вона як у суспільній свідомості, так і в науково-історичних уявленнях залишається головним символічним уособленням усього складного, суперечливого, багато- гранного комплексу процесів і явищ, що відображають реалії національно-консолідаційного руху в Україні.

Соборницький рух революційної доби слід оцінювати не лише з «висоти часу», а виходячи з тодішніх складних реалій. Тоді стануть зрозумілішими і мотиви дій державних очільників, і рішення партійних лідерів, і, врешті, ставлення міжнародних чинників, що вирішували долю повоєнної Європи. Лише виважений, неупереджений аналіз такої багатовимірної теми, як українська соборність, зможе прояснити всю велич і трагізм боротьби нації за свою єдність, незалежність, державність за переломної історичної доби – такий висновок робить учений.