29 січня – день, коли уже другий рік поспіль, у відповідності до відомчого наказу Міністра з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи Володимира Шандри, вшановуються ветерани та пенсіонери пожежно-рятувальної служби. Саме цього дня люди, котрі віддали золоті роки молодості пожежній охороні, згадують усе, що довелося пережити разом протягом незліченних бойових чергувань, щоб привітати один одного із тим, що все ще в строю, що живі та здорові. Адже, обираючи професію вогнеборця, кожен розумів – неодмінно доведеться йти на ризик щодня, щогодини. Проте рятувати людські життя з давніх-давен вважалося почесною місією і в усі часи знаходилися люди, готові будь-коли стати до боротьби із вогняною стихією.

Із вогнем наші пращури боролися як могли і чим могли, нерідко програючи у нерівному поєдинку. Перші навички і знання з пожежної безпеки люди здобули ще за доби прадавньої історії. Відомо, що племена трипільської культури у повсякденному житті широко застосовували глину, обмазуючи нею житла. Глина була не лише засобом утеплення, а й першим вогнезахисним матеріалом, що гальмував поширення вогню.

У період Київської Русі та боротьби з кочівниками значну роль відігравали спустошливі пожежі. Можна згадати хоча б спалення княгинею Ольгою столиці древлянської землі - Іскоростеня - в 946 році. В епоху Київської Русі з'явилися й перші закони України щодо пожежної безпеки - у збірнику "Руська Правда" Ярослава Мудрого.

На зміну князівським міжусобицям прийшла боротьба польсько-литовської шляхти за землі; одним із засобів цієї боротьби стало випалювання поселень, що належали конкурентові. Нищівні наслідки мали татаро-турецькі напади на Україну. Не раз спалювалися цілі міста. Цієї пори формується й певна організація пожежегасіння. У королівських та магнатських замках вводиться натуральна пожежна повинність. Створюється система пожежно-сторожової охорони. Аналіз описів замків XVI-XVII століть свідчить, що серед їх майна зазначаються й крюки, діжки, сокири, "щоб від вогню оберігатися". Досить часто місцем порятунку від вогню ставали замки, обкопані ровом із водою.

У XVIII – на початку XIX століття пожежі завдавали селянам більше збитків, ніж посухи та неврожай. Розвиток України в другій половині XIX століття, зростання промисловості та зміцнення економіки тісно пов'язані зі становленням професійної пожежної охорони.

Створення професійної пожежної служби на західноукраїнських землях припадає на другу половину ХІХ століття. Могутнім поштовхом до появи професійної пожежної служби у нашому місті стала найбільша у історії Cтаниславова вогняна трагедія, яку пізніше у наукових колах назвуть „Станіславським апокаліпсисом”. Ця надзвичайна подія сталася в понеділок, 28 вересня 1868 року.

Та осінь була напрочуд теплою та сухою. Зранку на Лисецькому передмісті у садибі по вулиці Липовій (нині – вул. Шевченка, 34) у відкритих печах смажили повидло. Раптовими поривами вітру тліючі жарини від вогню з печей занесло на дерев’яні стріхи і солом’яні піддашшя, які згодом охопило полум’я. Вогонь швидко розповсюдився вздовж вулиці в напрямку до центра міста. Брак необхідних засобів для гасіння такої пожежі та відсутність кваліфікованого керівництва рятувальними роботами привели до важких наслідків. Всього того дня згоріло 260 різних споруд, з-поміж котрих була й міська ратуша. На щастя, вдалося врятувати збудований у 1866 році вокзал.        Тільки після цієї трагічної події австрійська влада зробила для себе відповідні висновки. Вже до початку 1869 року у Станиславові було завершено формування так званого корпусу пожежних у кількості 36 чоловік. Першим його керівником став будівельник за фахом Владислав Мюльн, який до того працював у відділі будівництва магістрату. Спочатку пожежна служба розташовувалась у тимчасових орендованих будівлях на місці скверу неподалік сучасної площі Міцкевича. Згодом пожежники міста переходять на вулицю Камінського (нині – вул. Івана Франка). 

У 1871 році у Станиславові було сформовано ще й товариство добровільної пожежної охорони. Основне завдання товариства полягало в попередженні і ліквідації пожеж у місті та надання допомоги платному корпусу пожежних. У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. на Станіславівщині активізується організація українських пожежно-руханкових товариств „Сокіл” і „Січ”.

У 1924 році було розпочато будівництво нових споруд для пожежних Станіславова по вул. Камінського. Крім того, управа міста постановила придбати в 1924-1928 роках у Відні новий пожежний автомобіль для доставки на пожежі бойового розрахунку в кількості 9 чоловік. До цього ж на озброєнні у пожежників були лише кінно-бочкові ходи.

Під час фашистської окупації пожежна охорона Станіслава була підпорядкована місцевій поліції. На озброєнні пожежні мали тоді 4 пожежні автомашини і одну механічну драбину іноземного виробництва. У ті роки пожежна команда гасила лише ті пожежі, які дозволяла гасити поліція. 27 липня 1944 року припинилася німецька окупація Станіслава.

Вже у перші повоєнні роки для комплектування підрозділів пожежної охорони виникла гостра потреба у кваліфікованих кадрах. Тому наприкінці 1945 року в Станіславі була відкрита школа молодшого начальницького складу міської пожежної охорони. У 1955-ому на її базі організовується школа з підготовки середнього начальницького складу.

З середини 50-х і до початку 60-их років минулого століття було здійснено будівництво нових одноповерхових пожежних депо на 2 виїзди у багатьох населених пунктах області. На початок 70-х років загальна чисельність пожежної охорони Івано-Франківщини становила 1070 чоловік, а на кінець 70-х вона вже досягла 1555 штатних одиниць. У 1981 році пожежні підрозділи Івано-Франківська було воєнізовано.

Друга половина 80-х років для пожежних Івано-Франківщини стала періодом великих випробувань беззастережного служіння рідному народові: аварія на Чорнобильській АЕС на тривалий період змінила розмірений ритм роботи численних трудових колективів. На ліквідації наслідків цієї трагедії працювали й вогнеборці з Івано-Франківщини. За добросовісне виконання покладених на пожежну службу завдань багато осіб рядового і начальницького складу були відповідно відзначені та заохочені, а 12 чоловік – нагороджені високими урядовими нагородами.

Після розпаду Союзу РСР кризова ситуація у молодій незалежній Україні негативно вплинула і на пожежну охорону. З прийняттям Верховною радою України 17 грудня 1993 року Закону України „Про пожежну безпеку” вперше у нашій незалежній державі на законодавчому рівні було визначено правовий статус пожежної охорони.

У 2003 році почалася реорганізація державної пожежної охорони у пожежно-рятувальну службу зі значним розширенням спектру дій. Пожежні підрозділи були виведені зі складу Міністерства внутрішніх справ і передані Міністерству України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. Вогнеборці стали універсальними рятувальниками – на них покладаються функції не тільки попередження та гасіння пожеж, а й надання допомоги населенню у надзвичайних ситуаціях різного характеру. Своє професійне свято – День рятівника – вони святкують тепер щороку 17-го вересня. А 29-е січня і досі залишається хоча й не офіційним, проте цілком реальним Днем вшанування мужніх пожежників, їх героїзму, відваги та бойового побратимства.