Журналіст із Коломиї Євген Гапич три днів провів у полоні сепаратистів у Слов’янську. На Донбас він вирушив для створення серії репортажів, вигравши грант від ГО «Телекритика». Про методи роботи тамтешніх бойовиків, інших заручників та настрої пересічних людей Євген розповів «Репортеру».

— Як саме вас захопили?

— У поїздці мене супроводжував брат Геннадій, їхали на його машині. Прибули в Донецьк у понеділок, 21 квітня, зробив там репортаж. Звідти поїхали в Артемівськ. А у вівторок зранку вирішив з’їздити в Горлівку, подивитися, чи дійсно там захопили УМВС.

Я став доволі далеко від будівлі і зробив кілька кадрів смартфоном. Одразу підійшли троє людей, питали, хто ми і що робимо. Далі — давайте пройдемо в УМВС, розберемося. Підійшли. Вийшов комендант і сказав нас арештувати. Вдягнули наручники, повели в підвал. Там роздягли, перевірили всі речі, побачили у мене в паспорті коломийську прописку. Потім у брата в машині знайшли листівку УНА-УНСО — я не знаю, звідки вона там взялася. І мене зразу звинуватили у тому, що я боєць УНА-УНСО. Нам зав’язали очі, вуха, в наручниках погрузили в машину — на підлогу між сидіння — та повезли у Слов’янськ.

— Ці люди, які вас затримали, якось представилися?

— Усі троє були у камуфляжі, двоє у масках, один без. Сказали, що вони народна самооборона Донбасу.

— Що саме випитували?

— Як звати, чого приїхав. Ще в УМВС я сказав, що журналіст, виконую редакційне завдання — маю об’єктивно висвітлювати інформацію. Вони наполягали, що я член УНА-УНСО, що приїхав збирати розвідувальні дані, стежу за переміщенням їхніх людей, за блокпостами — як вони укріплені, і т.д.

— То були місцеві?

— Ті, з якими я спілкувався, так. Єдине, під час допитів у Слов’янську, я зрозумів, що поряд є хтось із «Беркуту». Чув розмову: «Я з «Беркуту», працював у Севастополі, а тепер приїхав сюди попрацювати».

— У Слов’янську куди вас повезли?

— У захоплене СБУ. Спочатку нас розмістили в одній кімнаті. З мене відразу зняли кросівки, бо вони сподобалися чоловіку, який віз нас із Горлівки. Я весь цей час був босий, очі постійно зав’язані. Мене помістили в підвалі, в окремій кімнаті. А брата — з рештою затриманих, їх там було семеро.

— Як думаєте, чому вас тримали окремо?

— В них було завдання, аби я все таки зізнався, що є членом УНА-УНСО.

— Яка мотивація?

— Та проста, тому що взагалі весь східний регіон — стабільно небезпечний, так його назвав командир нашого блокпосту в Ізюмі. Люди, які там живуть, бояться, що прийдуть «Правий сектор», Самооборона, Нацгвардія і будуть діяти. Хоча я скажу, що «Правий сектор» там діє, їхній затриманий боєць сидів у сусідній кімнаті. Я встиг із ним поговорити секунд 30, він казав, що з Дніпропетровська. І брат мій розказував, що з ним сиділи ще двоє таких бійців. Для тамтешніх сепаратистів це справжня громадянська війна. Щодо мене — то вони й так бачили, що я журналіст, але їм це було не цікаво, треба було, щоб я був членом УНА-УНСО і вів якусь підривну діяльність.

 

— Вас били?

— Не дуже хочеться про це розказувати. Скажемо так — застосовували силу. Все робили дуже професійно, аби не лишати слідів. У суботу був у лікаря — ніяких переломів чи тріщин, лише забій грудної клітки.

— Як вдалося втекти?

— Нас відпустили. Інформація про нас поширилась у ЗМІ. Я почув від них таку фразу «Гапич в інтернеті», після цього зрозумів, що ситуація має змінитися на краще. В один прекрасний момент прийшов чоловік, вкотре розпитував, що я тут роблю. Але на питання, коли нас відпустять, відповів, що скоро, ще з’ясовують якісь нюанси.

— Далі що?

— Мене вивели на вулицю, дали чай, пригостили цигарками. «Женю, як ти себе почуваєш, побої є? Давай ти напишеш, як усе було, чи щось в тебе пропало — ми ж не мародери». Я відповів, що мій фізичний стан не дозволяє мені писати, хочете — пишіть самі, а я прочитаю й підтверджу. Потім сказали, що це треба дати інтерв’ю каналу «Росія 24», сказати, що до нас добре ставилися. Приїхали телевізійники, але вони зчепилися з американським журналістом Саймоном Островським, який теж був у полоні. Тож мені поставили лиш пару питань. Потім принесли наші речі — перевіряйте чи все є. Кажу, нема мобільних, рюкзака і т.д. «Вибачайте, пішло у фонд революції».

— Як ви звідти виїхали?

— Наша машина була у Горлівці, дали нам 500 грн., аби добратися туди. А звідти уже додому, до мами — у Суми.

— Рідним як повідомили, що вже все гаразд?

— Брат перевищив швидкість, нас зупинила ДАІ. Ми пояснили, хто ми та звідки, попросили мобільний і брат передзвонив дружині. Але моя дружина казала — поки не почую голос свого чоловіка, не повірю, що з ним усе добре. Я вже із Сум до неї подзвонив.

— Про затриманих членів «Правого сектору» ви казали. А чи були в заручниках звичайні люди?

— Брат казав, що там лишався ще чоловік, який знімав, як захоплювали СБУ. І ще двоє місцевих, здається, люди, які порушили комендантську годину. Що від них вимагають, не знаю. Я можу впевнено сказати — якщо туди поїде проста людина і в неї буде прописка з Західної України, її затримають. Навіть банальний випадок — якщо людина постоїть 20 хвилин біля якогось блокпосту, вона уже буде під підозрою.

— Чи займається цією справою міліція?

— Так, одна справа відкрита у Сумах, бо дружина брата подавала заяву, інша — у Коломиї.

— З пересічними людьми встигли поговорити, які у них настрої?

— Вони хочуть референдум, не тому, що прагнуть у Росію. Вони говорять — ми не хочемо в Росію, але за 23 роки нас ніхто не почув. Розумієте, після кризи 2008 року цей регіон так і не почав відроджуватися. Їх ніхто ніколи не чув. Прості люди і навіть ці бійці про це говорять. От мене запитували: «Женю, скажи, от чому в Івано-Франківській області, коли ставлять начальника УМВС, то звичайні люди і «Правий сектор» приходять, відкривають двері ногою і вимагають, аби його звільнили. І його звільняють. А нас ніхто не питається. Ці люди хочуть, аби їх почули, а єдиним аргументом зараз для них є зброя. Але кінцевої мети вони не можуть сформулювати — чи то федералізація, чи незалежність, чи децентралізація…

— Хіба не розуміють, якщо прийде Росія, то буде кримський сценарій?

— Ні, думають, що просто прийдуть помогти, а вони будуть самі вирішувати.

— Те, що з вами сталося, — хоч якийсь плюс від цього є?

— Єдине добре, що мене почули, і тепер в українських ЗМІ просять журналістів не їздити на схід, так само як і мешканців Західної України. Навіть та ж «Телекритика» заявила, що відкликає своїх журналістів звідти. Зараз треба журналістам вирішувати, яким чином ми маємо бути там присутні. Бо ці всі факти треба фіксувати, не можуть озброєні люди бігати містом. І чесно скажу, це ж стосується і Західної України.