Вони обіцяють нам добробут, справедливість та порядок. За цими вічними заклинаннями, які ані оціниш, ані проконтролюєш, без уваги залишилося просте запитання, яке може стати критичним для життя кожного з нас. А яким Верховним Головнокомандувачем буде новий Президент?

У Віктора Януковича тема оборони стоїть передостаннім пунктом у передвиборній програмі. У Юлії Тимошенко - останнім. Хоча з 31 повноваження, якими наділяє Конституція Президента, дев'ять стосуються безпеки та оборони. Саме Президент може запровадити воєнний стан та повинен безпосередньо керувати Збройними Силами під час війни.

Тема оборони була і залишається для більшості простих українців далекою. Це природно: незалежність дісталася без бою й крові, а просто так про війну ніхто зі звичайних людей ніколи не думає. Але проблема у тому, що війни завжди замислюються і розв'язуються не звичайними людьми, а політиками. А ось відчувають це на собі завжди люди, і якщо їхня держава не здатна їх захистити - не дай Боже нам опинитися в цій ситуації.

І це не просто слова. Ніколи тема загрози існуванню незалежної України та військового конфлікту на її території не піднімалася так часто - і в таблоїдах, і в серйозних аналітичних центрах, - як в останні півтора роки. Причому скрізь: у Вашингтоні, у Брюсселі, у Москві.

28 січня, коли Янукович обговорював з кримчанами долю російської мови, а Тимошенко намагалася зберегти в кріслі керівника Міністерства внутрішніх справ Юрія Луценка, в Росії вийшов черговий номер «Русского журнала». Цей журнал видається Глєбом Павловським - радником голови Адміністрації російського Президента. Тема усього журналу: «Україна - держава, яка не відбулася. Чи варто іншим країнам відстоювати її територіальну цілісність?»

Ось кілька цитат з цього випуску:

Михаїл Лєонтьєв, російський тележурналіст: «Россия заинтересована в том, чтоб Украина как проект перестала существовать, потому что проект Украины есть проект, специально заточенный против России".

Девід Гольдман, американський аналітик: "Раздел Украины, возможно, и не является самым худшим вариантом".

Як на ці слова може відповісти наступний Президент?

Що обіцяють Янукович і Тимошенко?

Обидва кандидати зобов'язуються укомплектувати Збройні Сили лише контрактниками. Янукович уточнює: «Гарантую перехід на контрактну армію з 2011 року». Тимошенко, яка вже гарантувала скасування призову з 2008 року, тепер про термін ані слова.

Прем'єр-міністр, яка рекордно скоротила видатки на оборону в останні два роки, обіцяє на посаді Президента виділити достатньо ресурсів для армії. Янукович і тут додає: «Забезпечу переозброєння армії сучасними видами озброєння, використовуючи вітчизняні розробки, високі технології і виробничі потужності оборонного комплексу країни. Українська бронетехніка, військово-транспортна авіація, ракетні комплекси забезпечать високу боєготовність Збройних Сил».

На жаль, під час кампанії ані журналісти, ані виборці не запитували двох ключових кандидатів, де вони візьмуть гроші на ці плани. І які гарантії, що не повториться історія з танком «Оплот».

Пам'ятаєте галас в медіа минулої весни? «Танк «Оплот» за маневреністю можна порівняти з легковим автомобілем: автоматична коробка передач, штурвал...». «Виготовлення одного танка коштуватиме кожному українцеві лише 55 копійок». Телеканали, журнали та багато газет із задоволенням транслювали рекламні гасла тодішнього міністра оборони Юрія Єханурова. Було обіцяно, що до кінця року десять танків цієї нової української моделі отримають Сухопутні Війська.

Вже лютий. «Свідомо» вирішило з`ясувати долю цієї обіцянки. «Оплот» залишився в одному екземплярі. І стоїть він не в армії, а в конструкторському бюро імені Морозова в Харкові. Його возили на парад у Києві і повернулися назад.

В чому справа? По-перше, ще влітку керівництво харківського заводу імені Малишева, який має виготовляти „Оплоти", попереджало: цикл виробництва танка - 15 місяців. Тобто поставити їх в проголошений міністром термін неможливо.

По-друге, гроші надійшли на завод лише у грудні, і то не всі. Це при тому, що уряд двічі хвалився, що виділив фінансування для «Оплотів». «У грудні нам надійшла передплата - у розмірі 13% від всієї суми», - повідомив «Свідомо» заступник директора з маркетингу заводу імені Малишева Микола Бєлов. Він каже, що робота потроху рухається. Але десять нових танків з'являться в армії не раніше, ніж у середині 2011 року.

І тут виникає велике запитання, яке ми взагалі не звикли обговорювати. Хоча воно головне. А які Збройні Сили здатні нас захистити? З кого вони мають складатися? Які озброєння їм потрібні?

Як будемо захищатися?

Ми звикли вважати: створимо контрактну армію і все буде добре. Але досвід професійних армій інших країн вчить - вони дорогі і мають проблеми із бойовим духом під час війни. За шість років бойових дій в Афганістані та чотири роки війни в Іраку з американської армії дезертирували 24 тисячі вояків. Недобір контрактників у 2007 році склав 20%. Це дані Пентагону. Схожі сумніви і серед наших військових. У жовтні Центр воєнної політики та політики безпеки провів опитування 590 солдатів та офіцерів. 43% висловилися за формування Збройних Сил і з контрактників, і з призовників. Прихильників повністю професійної армії серед солдатів-контрактників було навіть менше, ніж серед офіцерів (34% проти 39%).

У Німеччині призов був відновлений в 1956 році як інструмент зв'язку німецького суспільства та армії. Одна з цілей була - зруйнувати кастову замкненість німецьких військових. У Швеції та Фінляндії загальний військовий обов'язок є інструментом формування національної ідентичності. У Швейцарії це - модель оборони. Країна постійно готується до війни більшістю населення. «Швейцарії не потрібна армія - Швейцарія і є армія», - кажуть у країні, яка була в епіцентрі двох світових війн і змогла уникнути обох.

Яка модель спрацює в Україні? Як нам відновити боєздатність? Ви чули такі обговорення? Взагалі хтось має відповідь на це запитання? Регулярно досліджуючи військову тематику, «Свідомо» дійшло висновку: в Україні ще не створено обґрунтованого та реалістичного плану захисту.

А без цього плану неможливо знати, які озброєння потрібні. Навіть якщо армія складатиметься з добре підготовлених вояків з високим бойовим духом, без озброєнь, які відповідатимуть моделі оборони, наші солдати та офіцери залишаться гарматним м'ясом.

Наприклад, просте запитання: «А чи взагалі нам потрібний «Оплот»?

„Танк - це малорухома наземна ціль", - каже провідний військовий експерт Центру Разумкова Олексій Мельник. Колишній льотчик знає, що каже. З Другої світової війни, коли танки були мотором карколомних проривів вермахту, часи змінилися. Танки більше використовуються як засіб «зачистки» вже виграного поля бою. У Югославії в 1999 році танки НАТО простояли біля кордонів, так і не вступивши у бій. Грузинські танки у 2008-ому були спалені на вулицях Цхінвалі або кинуті під час відступу грузинської армії.

Торік Росія, яка зараз будує армію за зразком НАТО, заявила про скорочення 85% танків, що стоять на озброєнні. Для чого Україні, яка має на озброєнні приблизно сім сотень танків, витрачати по двадцять п'ять мільйонів гривень на один «Оплот»?

Що насправді нам потрібно? Ще раз - оскільки в Україні не розроблено ефективної моделі оборони, відповісти на це запитання точно неможливо. Ось що підказує досвід сучасних війн та експерти двох провідних з теми оборони аналітичних центрів - Центру Разумкова та Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, з якими спілкувалося «Свідомо».

Яка зброя нам потрібна?

Перше. Сили протиповітряної оборони. Сучасна армія розрахована не на тривалі конфлікти з розгортанням стокілометрових фронтів, а на влучні удари - насамперед з повітря. І дірки у повітряному захисті танками не залатаєш. За кілька годин після початку війни у Грузії російські літаки бомбардували тбіліський аеропорт та адміністративні будинки. При цьому грузини мали доволі потужну протиповітряну оборону, зокрема відремонтовані зенітно-ракетні комплекси «Бук». У тій війні росіяни втратили шість літаків, серед яких стратегічний бомбардувальник «Ту-22».

Зараз українське небо від нападу захищає близько 60-70 тих самих «Буків». Але термін експлуатації більшості з них вичерпався... у 2001 році.

Для високоякісної розвідки намірів противника потрібні радіолокаційні системи. Україна виготовляє відомі всьому світові „Кольчуги" і розробила нову станцію „Пелікан". Вони не лише допомагають побачити системи керування польотами та навігації противника, але й на відстані виводять їх з ладу.

І звісно, потрібні свої літаки. Приклад Грузії свідчить: оборонятися від ударів з повітря недостатньо, треба їх також наносити. Грузинська авіація була заблокована на аеродромах, та й кількісно значно поступалася російській.

«Через брак коштів 88 літаків і вертольотів не можуть піднятися у повітря», - повідомив під час святкування дня Збройних Сил у грудні минулого року Віктор Ющенко. За даними Міністерства оборони, всього на озброєнні перебуває 208 літаків. Більшості з них - 30-40 років. Нам потрібні нові сучасні винищувачі, ресурс радянських уже просто не можна продовжувати.

Друге. Озброєння сил спеціальних операцій. На такі сили покладаються сучасні армії розвинених країн. Невеликі угрупування військових можуть вирішувати завдання національного масштабу: так було у 1979 році під час штурму палацу Аміна в Афганістані. Міноборони два роки тому за ініціативою Анатолія Гриценка проголосила курс на реанімацію армійського спецназу. Але ці частини не отримують озброєнь.

«Самі купуємо собі мотузки, карабіни, гірське спорядження для тренувань», - розповідали «Свідомо» спецназівці з Хмельницького. Їм потрібні сучасні засоби зв'язку, розвідницька техніка. І свій сучасний літак. Ним може стати легкий військово-транспортний АН-70, який вже десять років розробляє київський завод «Антонов».

Третє. Високоточна зброя стримування. Вона надає можливість завдати ракетного удару противнику на відстань до 500 кілометрів. Що може змусити його відмовитися від нападу.

«Сучасної армії немає без високоточної зброї», - категорично наголошує Сергій Згурець з Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння. У конструкторському бюро „Південне" в Дніпропетровську розробляють багатофункціональний ракетний комплекс „Сапсан". Він може бути готовий у 2012 році. Але ціна лише розробки - 700-800 млн. гривень.

Зараз немає ані грошей, ані волі політиків їх виділяти, ані розуміння виборців, наскільки така ситуація небезпечна. Хоча є річ, яка надихає. Навіть в умовах загальної деградації українські військові інженери продовжують створювати озброєння, які є конкурентними у світі. Якщо ми змусимо нового Президента зайнятися обороною, в країні достатньо талантів, щоб її побудувати.

Довідка

Є гроші - буде зброя

Україна посіла десяте місце у списку світових експортерів зброї, складеному минулої осені Конгресом США. І мова йде не лише про розпродаж арсеналу радянських часів. Ось найбільш популярна у світі українська зброя:

„Кольчуги". Радарні установки для розпізнавання станцій керування літаками та ракетами, які виготовляє донецький завод „Топаз". Стали відомими широкому загалу через скандал 2002-го року, коли Україну звинувачували у несанкціонованому продажі „Кольчуги" Іраку. Звинувачення не підтвердилися. Одна установка коштує 5 млн. доларів. Станом на 2007 рік за кордон продано 57 „Кольчуг".

Танки. Понад 300 танків продала Україна у 2006 році Пакистану. Це був найбільший танковий контракт. У грудні минулого року стало відомо про „іракський контракт", за яким протягом 3-4 років Україна має поставити до Іраку техніки на 2,5 млрд. доларів. Харківський завод Малишева, зокрема, має виготовити близько 200 танків „Оплот". Один танк коштує 3,3 млн. доларів.

БТР. Їх також виготовляють у Харкові. 2006-го року Нігерія купила в України понад 60 БТР-3. Кілька контрактів було укладено з Азербайджаном. Іракський контакт передбачає, що ми виготовимо 400 бронетранспортерів „Ладья". Це нова машина. Орієнтовна ціна - 1,2 млн. доларів.

АН-32. Літаки заводу „Антонов" охоче купують у світі - це легкий і недорогий військово-транспортний літак. За «іракським контрактом», ми виготовимо 10 таких літаків.