До яких «бандєровцов» я їхала разом з шестирічним сином – дуже добре знала, бо була на Івано-Франківщині ще два роки тому. Саме тоді в країні гостро і проблемно постало питання статусу російської мови.

Проводжаючи мене у відрядження, колишній чоловік напівжартома попереджав: «Будь обережна, бо за нашу мову ще отримати можеш». Але спілкуючись і з колегами по роботі, і з місцевими жителями, замість зневаги і агресії я бачила лише щирість і доброзичливість.

Вже тоді була дуже відчутна інформаційна обробка населення і штучне нацьковування один на одного мешканців сходу і заходу країни. І це я зрозуміла саме тоді, коли приїхала до вас і побачила, як відрізняється реальна картина від тієї, яку нам вкладали в голови. Виникало єдине бажання – привезти кожного жителя зі сходу і показати, що значить культура, повага до людини і хто такі «бандеровці».

В основі того, що ми маємо зараз, лежить тодішня інформаційна обробка, а нині – вже повноцінна інформаційна війна. 

А на прощання… суд

Будучи кореспондентом місцевої газети в одному з районів Луганської області, я згідна була два місяці працювати без зарплати задля збереження газети. Кількість рекламних оголошень, які приносили редакції основні кошти, різко скоротилася. Луганськ, в якому друкувалося видання, був закритий. Постало питання або тимчасового призупинення діяльності, або відмови від зарплати. Наш невеличкий колектив обрав останнє, хоча частину коштів ми все-таки отримали.

Невдовзі ми з сином після швидких зборів виїхали. Попередньо я повідомила про це роботодавця і передала власноруч заяву на звільнення. І вже тут, в Івано-Франківську, отримала від нього повідомлення про намір… подати на мене до суду для розірвання трудових відносин. Очевидно, спрацював людський фактор. Та не мені судити. Адже кожен чинить, як велить йому совість.

«Дівчинко моя, які ж ви всі налякані… Це питання вирішимо – і все буде добре», – заспокоїла психолог пані Наталя, яка на волонтерських засадах допомагає переселенцям зі сходу.

Відверто кажучи, дуже не хотілося, щоб по базі даних я проходила як звільнена за відсутність на робочому місці, бо саме це мені й обіцяв роботодавець. Вирішенням мого питання особисто зайнялася Ганна Ярославівна Бандура, директор Івано-Франківського міського Центру зайнятості. Законно і впродовж лише одного дня були оформлені і надіслані необхідні документи. Через добу в моїй трудовій книжці вже був запис, правда, без підпису працівників нашого Центру зайнятості. Коли буде можливість його поставити – це вже інше питання.

Працюючи кореспондентом

Був період у моїй роботі, коли м’яко натякали на небажаність написання статей українською мовою (наша газета – двомовна). Це виходило не від нашого головного редактора, а від співвласників газети з інших міст області. Співпраця з ними була недовгою, і після розірвання стосунків статті в нашій газеті стали виходити як російською, так і українською мовами.

Місцеве населення того регіону, звідки я приїхала, говорить здебільшого російською мовою або суржиком. Але згадую одне інтерв’ю з випускником 11-го класу під час написання статті про вибір професії і вступ до ВНЗ. Юнак почав говорити зі мною українською мовою, і я, чесно кажучи, була приємно вражена. Він вирішив піти слідами  матері і стати лікарем. Та основним моментом, на якому хлопець зосередив увагу, було бажання бути гідним громадянином своєї країни і довести, що наша молодь багато чого варта. Інший випускник, нехай і говорив російською, але висловив щиру віру в те, що події на Майдані обов’язково призведуть до змін, за які повстав народ. І молодь буде мати можливість вступати і вчитися згідно зі своїми знаннями, а не залежно від гаманця батьків.

Так, як і скрізь, у нас є різні люди, але, дивлячись на таку молодь, яка народилась вже у  вільній Україні, хочеться вірити в народження нової свідомості і єдиного духу, який  об’єднає нашу націю.

Патріотизм? Непросто!

Погоджуюсь із висловом, сказаним тут однією людиною: «Бути патріотом у нас легко, а бути патріотом на сході – це вже робота». Вимкнення українського телебачення в містах і зомбування за допомогою відпрацьованих психологічних прийомів російськими ЗМІ,  перетинання кордону групами «миротворців» в спортивних костюмах, що чинили провокації і підбурювали народ, а пізніше – і жахливі, просто звірячі вчинки під символікою української армії, – все це є тими основними діями, завдяки яким більшість людей східних областей піддалася ворожому впливу. Українська армія, а ще більше Нацгвардія, стали сприйматись як рушійні сили механізму, запущені владою для знищення неугодних і другосортних громадян, що годують всю країну та наважилися проявити свою волю.

«Поїхали, я повезу тебе до жінок, в житло яких ввірвалися хлопці з українською символікою на одязі і порізали їхніх чоловіків прямо на очах», – казав мені один чоловік, з яким ми обговорювали ситуацію в країні.

І таких прикладів безліч. А скільки було чуток і «роздмухування» небилиць про дії українських військових формувань! Подія: буцімто посварились між собою двоє військових, і пролунали постріли. Один, начебто, поранений. Інформація в інтернеті: до десятка поранених, які в стані алкогольного сп’яніння стріляли один в одного. Попередньо обікрали місцеві магазини і винесли все спиртне, а ще забрали у самотньої бабусі козу на шашлик. Також говорили про двох жінок, яких ніхто не знав і в очі не бачив, зґвалтованих військовими. Багато чого говорили, і все це підкріплювалось проросійськими ЗМІ.

І, скажіть, як мають люди після таких потоків інформації ставитися до нашої армії? Така вже людська натура, що простіше, коли за тебе подумають і скажуть, що робити. Та, повторюся, це не про всіх. Той, хто хотів, аналізував і робив свої власні висновки.

А ще дуже швидко люди зробили висновки, коли біля будинків сепаратисти поставили блок-пости і почали наводити свої порядки. Тепер у людей в очах здебільшого страх. Страх підняти голову, а ще більше – щось сказати.

Але я особисто знаю немало чоловіків, для яких поняття честі українця – не просто слова. Один із них, близька мені людина, звільнився з міліції після осмислення ситуації і майже 15 років служби. Не отримавши через блокування обласного управління навіть трудової книжки і військового білета, йде до одного зі східних батальйонів захищати державу від «брата», що прийшов нас визволяти від самих себе.

А ще разом з нами тут, в готелі, живе молодий хлопець з Донецька, який приїхав сюди, аби стати до лав Збройних сил України. Юнак «оббив» всі пороги, але його не беруть через те, що не служив в армії.

Соромно за деяких

І якщо я вже торкнулась питання тимчасового перебування жителів східних областей в Івано-Франківській області, то до мене дійшла дуже неприємна інформація про вчинки деяких з них. Не хочу повторювати тих слів, якими називали вони місцевих жителів, що гостинно і з розумінням прийняли нас і надали всебічну допомогу. Дуже соромно… Нехай кожен відповідає за себе і свої вчинки. Не хочеться, щоб за такими людьми судили про всіх східняків. Та, спілкуючись з місцевими, мені здається, що терпимість, любов і співчуття у них закладені просто на генетичному рівні. Від імені більшості моїх земляків хочу виразити щирі слова вдячності. Ми всі переживаємо непрості часи. Гинуть військові і мирне населення, економіка країни в занепаді. Все, що відбувається, – давно спланований кимось сценарій. Але з’являються перші прояви народження нації і стає зрозумілим, що ворог прорахувався в головному – він не врахував сили волі і твердості духу українського народу.

Світлана РАДЧЕНКО, мешканка Луганщини

Галицький кореспондент