Пам'ятаю той день, 12-го червня, коли з Донбасу надійшла новина про цілих два танки в сепаратистів. Це був шок, як завжди. Звідки, чорт забирай?! Ні, ну ясно звідки – з Росії. Але що це означає, це нове божевілля? Невже "він" і цю межу переступив?

Трохи згодом у мережах почали самозаспокоюватися: це не справжні бойові танки, а зняті з постаментів танки-пам'ятники. Вони, сепари, їх лише задля понтів ганяють. Зрозуміло, що заспокоювалися ми недовго, і реальність, теж як завжди, виявилася жорстокішою.

Нині, два з половиною місяці потому, йдеться про десятки, якщо не сотні ворожих танків. Якоюсь мірою ми навіть звикли до того, що вони проникають. Шоку від цього вже не буває. Це тоді, перед 12-м червня, ми наївно думали, що наш кордон на сході надійно заблоковано. А потім підтвердилися чутки, що він існує лише на мапах.

І все ж я дивуюся Путіну. Якщо вже він обрав цю знущально-придуркувату манеру спілкування зі світом і "на голубом глазу" верзе про якихось, наприклад, "заблукалих десантників", то чому б йому й у постаментні танки не погратися? Їх же справді там на Донбасі на постаментах сотні. Міг би й озвучити версію – чисто по приколу. Зняли з постаментів, поставили на хід – от і воюють тепер. Хай би всі ці західні мудрагелі-експерти потім із тиждень билися над спростуваннями і супутникові знімки показували.

Путін стібеться, і це погано для людства в цілому. Але ще гірше те, що західні лідери все одно до нього звертаються і просять пояснень. Враження таке, що їм над усе потрібно бодай щось від нього почути. Що-небудь, ну будь ласочка. Їм здається, що це діалог. Хай це буде чергова абсолютно знущальна брехня, тупа відмаза – вони проковтнуть. Вони як зіницю ока цінують той факт, що він узагалі ще відповідає. Їм може здаватися, що поки він відповідає, він безпечніший. В їхній ментальності, мабуть, елементарно не вкладається це роздвоєння: з одного боку відверто клеїти дурня, формулюючи на зовнішній світ усілякі позитивно-порожні месиджі, з іншого – холоднокровно й на повному серйозі робити далі своє. Тобто крок за кроком нарощувати свою злочинну агресію. Цікаво, чи західні лідери все ще думають, ніби в неї є межа?

Насправді з цією межею все приблизно так само, як і з нашим кордоном на сході. Начебто є, але немає. Повинна би бути, але не є.

У Путіна її немає. А в Заходу? Чи він уже визначився, де саме має початись його збройний опір? Бо в усій цій історії проглядається певна дуже чітка закономірність. Вистачає Обамі всоте офіційно наголосити, що його країна не буде воювати на українській території, як тут-таки, дослівно протягом години-двох, на цю ж таки українську територію вповзає чергова сотня російських танків. Путін реагує вмить. Кожне запевнення Заходу в неприпустимості для нього будь-яких воєнних дій Путін сприймає як пряме заохочення: окей, проковтнуть і це. Будуть, звісно, знову дзвонити – зліплю їм знову горбатого.

Я все розумію. Воювати і дорого, і незручно, і дуже ризиковано. Особливо для демократичних систем. Особливо якщо "дорого" для них найвирішальніший фактор. Тираніям це вдається значно краще, хоч – увага, Росіє! – для багатьох із них це закінчилося летальним фіналом. І не просто летальним, а дуже навіть летальним, катастрофічно.

Але демократіям все ж важче. Я бачив документальні кадри 1939 року з різко невдоволеними фізіономіями парижан, яких змушують – і це в мирній Європі, в сонячному щасливому Парижі! – навчатися користуванню протигазом. На їхніх лицях суцільне роздратоване "навіщо". Гітлер загарбав Ґданськ? І що нам тепер – воювати? Взагалі-то Ґданськ німецьке місто, Гітлера треба за великим рахунком зрозуміти. Так що відчепіться ви зі своїм Ґданськом, ми не будемо за нього вмирати. Домовляйтеся з цим божевільним за всяку ціну, бо ми війни не хочемо і не сприймемо.

Довелось, однак, невдовзі сприймати.

Порівняння з 1938 і 39-м роками вже, як слушно і не раз зауважено, набили оскому. І все ж я не втримаюся, бо ось і знову пригадую нашу ще травневу розмову з Адамом Міхніком. "Не будете вмирати за Донецьк? – звертався Адам не так до берлінської публіки, як до західних лідерів, фізично, щоправда, відсутніх. – За Київ також? І за Львів ні? То, може, хоча б за Таллінн чи за Ригу? Скажіть нарешті Путіну, за що ви точно будете вмирати!"

Йому голосно і бурхливо аплодували. Схоже на те, що в тій театральній залі тоді зібралися винятково однодумці. Але західні лідери, схоже, нічого цього так і не почули. Ні того разу, ні тисячі інших. Проте найскладніші та найнезручніші рішення, до яких вони обов'язково прийдуть, усе одно нікуди не дінуться.

Точніше – їм від цих рішень, як і від історичної відповідальності, нікуди не дітися. Не вийде. Кремлівський партнер не дасть.

Юрій Андрухович івано-франківський письменник