Україна може вистояти у війні з російською агресією лише двома шляхами: побудовою справжньої демократії або встановленням національної диктатури. Наявна ж корумпована олігархія становить загрозу для існування самої української державності.

Свобода як диверсійна технологія 

 Як засвідчує історія, демократичні країни зазвичай сильніші за авторитарні чи тоталітарні. Ідеї свободи, демократії, республіканізму та рівності можуть приносити перемогу над більш зорганізованим, дисциплінованим, авторитарним противником. Республіканський Рим перемагав у війнах жорстко дисципліновані монархічні держави. Республіканська Франція, яка після Великої французької революції зазнала нападу сусідніх монархічних країн, що прагнули придушити в зародку ідеї народовладдя, не лише захистила себе, воюючи одночасно проти вандейських сепаратистів і проти Росії, Туреччини, Пруссії, Саксонії, Австрії, Англії, Голландії, Тоскани, Швеції, Іспанії, Неаполітанського королівства, але й перенесла бойові дії на територію противників. Саме гасла рівності, свободи і братерства приносили перемоги арміям Наполеона, розбивши п’ять міжнародних коаліцій наймогутніших держав світу. Вони несли сусіднім монархіям республіканські цінності і звільнення народних мас від тиранії, тоді як солдати цих країн неохоче мусили захищати своїх королів, дворян, кріпацтво й феодальні порядки.

У Другій світовій війні Британія, Франція та США зуміли завдати поразки нацистській Німеччині, використавши для перемоги і колишнього союзника Гітлера – СРСР, який пізніше сам зазнав нападу Німеччини. Демократичні країни перемогли у Холодній війні, а тоталітарний блок розсипався як картковий будинок, як тільки ослаб жорсткий контроль над громадянами і їм стало відомо про високий рівень життя у країнах «загниваючого капіталізму». Очевидно, що вільні громадяни, які воюють за свободу проти солдатів-рабів диктаторських режимів, навіть заляканих репресіями й задурманеними пропагандою, мають більше мотивації для перемоги.

Однак у перемозі демократій над диктатурами найважливішим моментом є не внутрішня ідейна мотивація прихильників свободи (зрештою, у Пелопоннеській війні тоталітарна Спарта перемогла демократичні Афіни), а поширення демократичних ідей на солдатів армії противника. Ефективна пропаганда ідей рівності та братерства спроможна розкласти і нівелювати військову спроможність навіть армій демократичних держав.

Так, під час інтервенції країн Антанти в революційну Росію й Україну більшовики застосували потужну інформаційну кампанію проти європейських солдатів (у своїй більшості пролетарського походження). Тисячі комуністичних агітаторів розповсюджували газети і листівки англійською, французькою, грецькою мовами, де закликали європейських трудящих не воювати проти російських робітників, а повернути зброю проти своїх буржуїв та експлуататорів. При цьому активно спекулювалися гасла типу «чому воювати має простий англійський шахтар чи французький селянин, а не синки депутатів і міністрів?» або «які інтереси у англійського робітника в далекій Росії?».

Організація в тилу антантівських військ демонстрацій матерів і жінок проти участі їхніх чоловіків у війні за чужі інтереси у Східній Європі доповнила більшовицький план – армії наймогутніших у світі Британської та Французької імперій не пройшли й кількох десятків кілометрів окупованими територіями і відмовилися виконувати накази офіцерів, пройнявшись спокусливим більшовицьким пропагандистським гаслам рівності, пролетарської солідарності та справедливого антиелітизму, які до того ж благородно обґрунтовували їхнє небажання воювати. Так, комунізм зумів вижити і не був задушений у зародку в 1918-1919 роках, використавши проти армій демократичної Антанти їхню ж зброю – свободу, рівність та індивідуалізм.

Війна як альтернатива Майдану

Після українського Майдану пригноблені народи Росії, Білорусі, Казахстану, та й зрештою всього СНД, побачили в Україні взірець для наслідування. Юлія Тимошенко, вийшовши з в’язниці одразу заявила на Майдані про потребу поширення революції на Росію. Багато росіян не задоволенні 15-літнім корумпованим правлінням кремлівського карлика, який, крім пропаганди по телевізору, практично нічого не зробив для поліпшення життєвого рівня росіян, особливо у порівнянні з розвиненими країнами, до яких офіційна пропаганда намагається підняти і Росію.

Понад сотня народів, які населяють Федерацію – казанські татари, чеченці, дагестанці, башкири, калмики, марійці та чукчі, у яких Москва безсоромно відбирає за копійки природні ресурси, нафту і газ, – уже давно незадоволенні своїм колоніальним статусом і готові піднятися у момент соціального катаклізму в Росії, про що свідчать часті міжнаціональні конфлікти з росіянами у регіонах. Тому чергова революція в Росії стане не просто зміною політичного режиму, а призведе до територіального колапсу та розпаду останньої імперії.

Кремль, розуміючи хиткість власного становища, спробував придушити перемогу української революції військовим вторгненням та анексією російськомовних областей України, розраховуючи за допомогою образу зовнішнього ворога в патріотичній істерії консолідувати росіян навколо влади і спрямувати їхню агресію на український волелюбний народ, вигадавши, начебто українці – «фашисти».

Проте загарбницька війна завжди загострює соціальні протиріччя й дестабілізує соціальні процеси, як засвідчують приклади Афганістану чи В’єтнаму. Росіян, які живуть у Сибіру чи на Далекому Сході, на практиці не захоплюють ідеї солідарності з російськомовними мешканцями Криму чи Донбасу, особливо якщо для підтримки якихось російськомовних, які живуть за 10 тисяч кілометрів від Владивостока, треба ділитися обласним бюджетом чи посилати своїх синів воювати в Донбасі. А економічні санкції, зменшення продажів газу, зокрема Україні, і, відповідно, зниження рівня життя, тисячі «вантажів-200» та тисячі скалічених в Україні молодих росіян протверезять шовіністичний запал більшості мешканців РФ. Бідність, зростання цін, посилення репресій проти інакомислячих та смерті у непотрібній війні стимулюють соціальний та національний вибух в Росії, і замість перенаправлення енергії революції  стануть її каталізатором.

Глуха інформаційна оборона

Після такого потужного ідейного чинника як Майдан Україна цілком успішно могла б вести інформаційну війну з Росією та перенести «бойові дії» за політичну свідомість росіян на їхню територію, спекулюючи на соціальній нерівності, активно поширюючи невдоволення путінськими олігархами й підтримуючи національні рухи народів РФ. Зайнята своїми проблемами Росія не мала б можливості нападати на Україну, а розвалившись на шматки – перестала б становити загрозу для миру в світі.

Зрештою, нафту та газ, можливо, довелося б купувати вже не в Москви, а в Сибірської чи Тюменської республіки або ж Татарстану, які не мають тієї московської імперської пихатості в економічних партнерських відносинах. Однак Україна не лише програла інформаційну війну за уми росіян, але й не наважилася її почати, зайнявши позицію глухої оборони на власній території і навіть втратила частину умів українців в Криму та Донбасі.

Не було створено російськомовних телеканалів, розкручених демократичних Інтернет-ресурсів та інших мас-медіа, які б вели мовлення на Росію, поширюючи там демократичні волелюбні настрої і правду про українську революцію. Лише через півроку після російської агресії Рада національної безпеки і оборони України надумала ініціювати створення телеканалу, який буде інформувати іноземними мовами – російською та англійською – і доносити українську позицію світовій громадськості, зокрема Росії. Звісно, сама лише концепція телеканалу створювалася понад три місяці, а на реалізацію медіапроекту, запуск трансляції та розкрутку популярності підуть, очевидно, роки, коли вже й може не бути країни, думку якої вони хочуть транслювати світові.

Проте Україна замість того, щоб наступати на інформаційному фронті й використовувати багатомільйонну діаспору в Росії та у всьому світі, зайняла оборонну позицію, прагнучи довести росіянам, що ми ніякі не фашисти. Коли у пресі поширилася інформація, що нібито лідер «Правого сектора» Дмитро Ярош закликав лідера чеченських радикальних ісламістів у Росії Доку Умарова «зі зброєю у руках підтримати антиросійські сили в Україні» та відновити визвольну боротьбу на Північному Кавказі, «Правий сектор» сам злякався такого «радикалізму» і відхрестився від цих заяв, зазначивши, що їхню Інтернет-сторінку зламали невідомі. За словами речника організації Артема Скоропадського, їхня позиція передбачає: «не піддаватися на провокації і першими нічого не починати». Тож навіть ті, кого вважають «українськими радикалами», гадають, що росіянам можна стріляти в українців, але якщо українці закликають чеченців боротися проти росіян, то це вже «радикалізм».

Революція без досягнень?

Українська революція сьогодні не лише не може продемонструвати росіянам власних якщо не економічних, то хоча б демократичних здобутків, але й не може їх показати своїм українським громадянам – ми не маємо жодних реальних демократичних доказів успішної реалізації цінностей Майдану у своїй країні. Дедалі більше українців, вважають, що Майдан не змінив системи тотальної корупції, а лише замінив одних олігархів іншими. Попри пустопорожні розмови про люстрацію, вибори з відкритими списками, множення паперових проектів реформування міліції, справжня боротьба з корупційною системою ще навіть не почалася. Корупція залишилася іноді єдиним засобом досягнення мети – від отримання довідки лікаря для дозволу на будівництво магазину, від вступу в університет до влаштування на роботу.

Проте сьогодні корупція не лише грабує, але й убиває – внаслідок тотального хабарництва у військкоматах, вищих армійських ешелонах, органах управління СБУ та МВС, внаслідок чого зливаються ворогу й продаються життя українських військових. Однак нова влада нічого не збирається міняти, і всі колишні корупціонери та регіонали, винні у пограбуванні країни й придушенні Майдану, сьогодні продовжують комфортно жити, вільно розвивають свій бізнес і знову балотуються в депутати, прагнучи залишатися в середовищі еліти країни, яку ненавидять і завзято допомагають Росії її нищити.

Отож, в України сьогодні немає жодної ідейної зброї для протиставлення російському авторитарному режиму, а якщо врахувати рівень життя українців, який понизився після приходу до влади «революціонерів» Арсенія Яценюка  та Петра Порошенка, то ми навіть програємо Кремлю у війні за симпатії українських громадян. Якби у нас були хоч мінімальні здобутки революції – росіянам значно важче було б вести війну проти України. Якби російський солдат, попри кремлівську пропаганду, в глибині душі знав, що в Україні, на відміну від його батьківщини, викорінена корупція, створена чесна та гідно оплачувана міліція, даішники не беруть поборів на дорогах, у ВНЗ вступають без хабарів, лікарі не купують роботу за гроші, розумні й винахідливі люди вільно займаються бізнесом і ніхто з держчиновників не сміє вимагати з них хабара.

Можливо, хтось з українців вважає, що реформи ще попереду і корупцію обов’язково вдасться ліквідувати після стабілізації ситуації в країні? Такі люди помиляються, бо якби хтось у вищих ешелонах влади був зацікавлений у реформах – їх би давно  здійснили. А російську загрозу влада лише вдало використовує для перенаправлення енергії революційно налаштованих громадян. Зрештою і Донбас є місцем заслання найбільш радикальних революціонерів, які заважають владі спокійно дерибанити бюджет. Того, хто публічно вимагає усунення корупції чи відновлення справедливості і закликає до громадського тиску на владу, оголошують провокатором й посилають на Донбас, захищати Україну  від російського агресора.

Олігархія, демократія чи диктатура?

В умовах продовження існуючої політики влади, збереження корупції, національних зрадників у військовому керівництві та продовження зливу й саботажу діяльності українських військових критична маса незадоволених озброєних людей може спричинити зміни у політичній системі країни. Сьогодні вже майже немає комбатів чи військовослужбовців АТО, які б позитивно оцінювали діяльність влади чи професіоналізм і методи роботи військового керівництва. Це створює підстави для революційної ситуації в країні і загрожує не так новою революцією у вигляді Майдану, як збройним переворотом.

Як свідчить історія та політична практика багатьох держав, формою правління у такому випадку зазвичай запроваджується диктатура, яка здатна швидко й ефективно, без зайвої парламентської тяганини прийняти воєнний бюджет, арештувати агентів ФСБ серед депутатів і вищих посадовців, покарати корупціонерів та хабарників. Більшість населення такі реформи вітатиме, оскільки потреби реалізувати їх сьогодні не бачить або дурень, або зрадник. І вже від сьогоднішньої влади залежить, ким із цих двох соціальних категорій вони постануть перед судом історії, та й зрештою перед звичайним судом. Звісно, диктатура зможе більш ефективно, аніж теперішня влада організувати оборону країни від російського вторгнення, однак це негативно позначиться на обсягах прав і свобод громадян та на відносинах зі Заходом, який не кожну диктатуру схильний підтримувати фінансово.

Хоча, як стверджував давньогрецький політичний філософ Полібій, який був автором циклічної зміни форм правління, після олігархії в країні обов’язково встановлюється демократія. «Народ, незадоволений розкошуванням олігархії, скидає її і встановлює своє правління — демократію». Однак після демократії, яка з часом руйнує саму себе, обов’язково встановлюється тиранія – за сучасною термінологією диктатура. Завданням українців є з’ясувати, яка у нас форма правління зараз – олігархія чи демократія, і якою буде майбутня диктатура – національною українською чи російською?

Валерій Майданюк, Zaxid.net