Якщо вірити написаному в програмі Комуністичної партії України, то вона,
як послідовно опозиційна бур­­жуазному режиму політична сила, ставить за мету здобуття влади трудящими, захист інтересів трудового селянства, ліквідацію капіталізму в інтересах народу, побудову в Україні соціалізму, а потім комуністичного суспільства, керуючись марксист­сько-лєнінським ученням. Але коли заглибитися в деталі й розплющити очі, то виявиться, що це казочка і що шкурка під назвою «українські комуністи» абсолют­­но не варта вичинки. Це міф, який вмирає в конвульсіях, і не має майбутнього. Сказано ж, «не вір написаному»…

Занурення в міф

Совєцький більшовизм, який будувався в Україні, – то насамперед антиукраїнізм і українофобія за визначенням. Зрозумівши після революції, що не можуть вкоренитися в Україні, бо їх сприймають як окупантів, більшовики створили собі це див­­не утворення КПУ і взялися проводити політику українізації, затягуючи в лави явно націоналістичні елементи, як-от Хвильовий, Скрипник, котрі марили українським комунізмом, за що швидко й поплатилися. Бо український комунізм у зв’язці з російським не може існувати в принципі. Усі роки більшовицької окупації, а особливо два десятиліття незалежності України, – яскраве підтвердження цього. Українські комуністи ніколи не вникали в потреби і проблеми своєї нації, бо завжди були зайняті побудовою радянського суспільства і плеканням радянського народу. І нині знову ж таки переймаються не добробутом власної держави, а «відновленням союзу братніх народів, об’єднанням їх у єдиній соціалістичній союзній державі».

Хто такий сучасний комуніст і з чим його їдять

Комуністи часів СРСР, особливо з вищої партійної ланки, дуже зневажливо ставляться до нинішніх продовжувачів справи Лєніна – Сталіна і мають на це підстави. Сучасний борець за права пролетаріату важко вписується в кодекс будівничого комунізму. Такій кількості мільйонерів, як поміж більшовицької верхівки в Україні, позаздрила б будь-яка комуністична партія світу, окрім російської. Звісно, все це не афішується, але кота в мішку не втаїш. Українські червоні давно переста­­ли бути комуністами, якщо ними колись і були. І проблема навіть не в тому, що вони не ходять у потертих піджаках чи дірявих черевиках і їздять не на волгах, а на буржуйських мерсах.

Хто може бути більш по­казовим зразком сучасного українсь­­кого комуніста, як не очільник партії Петро Симоненко, котрого колишній соратник Леонід Грач звинуватив свого часу в торгівлі ідеєю задля власного блага. «Така поведінка лідера є дуже небезпечним явищем для лівої ідеї, бо відразу за ним аморально і цинічно зажила практично вся компартійна верхівка. Їхній теперішній спосіб життя можна описати приблизно так: ходити до костелу, ставити свічки, але в Бога не вірити. Тож із них такі самі комуністи, як із невіруючих – християни. Всі вони вже давно аморальні мільйонери». Кому-кому, а ідейному Грачеві вірити можна. Колеги з інших фракцій також підтверджують, що Симоненко і справді дуже багата людина, але довести це непросто. Він намагається не надто світитись, як і його соратники, декларуючи животіння тільки на зарплату.

Згідно з декларацією, поданою до ЦВК перед президентськими перегонами, очільник КПУ заробив у 2013 році лише 314 тис. 315 грн, більша частина з яких – зарплата. Не має жодного авто, лише квартиру 70 м² та земельну ділянку 12 соток. Ще дві квартири зареєстровані на членів сім’ї. Проте злі язики подейкують, що Симоненко все ж таки навіть не мільйонер, а гривневий мільярдер і всі його маєтки записані на синів і родину. Лідер КПУ – надзвичайно багата людина, кажуть колеги-депутати, йому опосередковано належить чимало нерухомості включно з маєтком у селі Горенка, офісом на Подолі в Києві та іншою власністю партії, а також два телеканали. Не відстають від нього й інші члени КПУ. Розповідають, наприклад, про мільйони луганчанина Спірідона Кілінкарова, тільки знову ж таки довести це важко. Офіційно Кілінкаров 2012 року отримав депутатської зарплати і матдопомоги 234 141 грн.

Скільки загалом у КПУ мільйонерів, можна тільки здогадуватись, але, подейкують, це дуже заможна партія. Перша політсила у ВР, яка стала заробляти на політиці й зуміла вибудувати вигадливу систему визиску власних членів. Парламентарії-комуністи не одержували депутатських кош­тів, півзарплати віддавали у фонд партії, не могли мати своїх помічників, а всі передбачені на це гроші спрямовувалися в ЦК. У фінансовому плані Симоненко працював дуже грамотно, але все рано чи пізно закінчується.

Історія хвороби

Розкладатися більшовицька братія почала задовго до розпаду Союзу, вже на ранній стадії оформившись у своєрідну секту з усіма властивими нюансами. Усі ці спецрозподільники і привілеї ніколи не в’язалися з ідеологією та риторикою. Класики комунізму, мабуть, втомилися перевертатися в труні від такого цинізму. Адже тодішні червоні жили не згірш за капіталістів, хоча, на відміну від нинішніх, багато чого не дозволяли собі робити привселюдно, знаючи, що жрець, надягаючи сутану, може бути будь-ким але мусить триматися певної лінії. Ще за Кучми вони намагалися балансувати і зберігати ідеологічну позицію, та з часом жадібність занапастила.  

Те, що безпринципність стала рушійною силою теперішніх більшовиків, яскраво підтверджує і факт входження до лав явних ідеологічних противників. Як-от Оксани Калетник, офіційної мільйонерки, що в 2012 році задекларувала 6 млн 954 тис. сукупного доходу. Вони мусили взяти її, бо це була частина домовленості з ПР, подейкують у парламенті. З одного боку, вона була їм потрібна, тому що зміни до Регламенту вимагали наявності канди­дата-мажоритарника, а з другого – у ВР VII скликання як такої Комуністичної партії насправді вже не існувало. Вона була невідділь­­на від ПР, так звані ПР-чер­­воні, й стовідсотково залежна від Януковича, підтвердженням чого чи не всі голосування або неголосування в спілці з регіоналами, зокрема й за закони від 16 січня.

Важко повірити, що боси Компартії не усвідомлювали ризиків такої поведінки. Будь вони ідейними, ніколи не пішли б на ці руйнівні кроки. Але, як видно, комуністична ідея тут ні до чого. Куди важливішим є розбудова «Русского міра». КПУ – це партія українофобів, і нічого дивного, що во­ни об’єднали зусилля зі зни­­щення української державності з олігархами ПР. За всі роки незалежності в лавах цих борців не з’явилося жодного націо­нального крила, а нині вони в авангарді підтримки сепаратистів і терористів на Сході.

Письменника Бориса Олійни­­ка інколи помилково вважали таким проукраїнським крилом, але це навряд чи відповідає дійсності. По суті, він був антикомуністом, якщо відштовхуватися від того, що комунізм в Україні – це українофобія. Можливо, повторив помилку попередників Скрип­­ни­­ка і Хвильового, повіривши в соціальну справедливість та іншу міфологію. Але, найімовірніше, залишитися з комуністами вирішив з дурного принципу, побачивши, як на зорі незалежності багато покидьків перефарбували­­ся й стали українськими патріотами. Схожі приклади, тільки з іншою ідеологічною мотивацією, в той час були не рідкість. Подейкують, депутат  Юрій Соломатін, антикомуніст у СРСР, росіянин за національністю, так ненавидів Українську державу, що в 1993 році вступив до КПУ. Огидне комуністичне минуле виявлялося для нього приємнішим за Україну.   

Секта без майбутнього

Існування лівого руху в Україні – явище закономірне. Лівацтво в нас у крові: Чорна рада, невиз­нан­ня авторитетів. Але заповнять ту нішу в майбутньому точно не комуністи. У політичній матриці для них немає місця. Нині це не тільки глибокі маргінали і українофоби, що можуть набира­­ти якої завгодно форми – аж до чорносотенства. КПУ як апенди­­кс, абсолютно непотрібний орган, що існує виключно завдяки генетичній пам’яті, не виконуючи жодної функції, окрім антидержавної, деструктивної та руйнівної. Вони не частина демократії, бо звикли жити в однопартійній системі. Це не французькі комуністи, які конкурують, ходять на вибори і переймаються проблемами свого народу.
Після падіння Януковича всі молоді комуністи, надія Симоненка, організовано на чолі з Оксаною Калетник перейшли у групу «За мир та стабільність». Це дуже показово і лише підтверджує, що вести мову про якісь ідейні основи немає сенсу. Більшовики в Україні – абсолютно аморальні люди, серед них немає жодної групи, яка може переродитися, і тому вони позбавлені майбутнього. А гіпотетичне створення добровольчого батальйону українських комуністів «Геть від Москви», натхненного Хвильовим, – то взагалі фантастика.

Буржуазні елементи

Олександр Голуб, який любить їздити на Mіtsubіshі Pajero WG, явно не зміг би собі купити його, маючи зарплату за 2011 рік 368 тис. 365 грн, із яких 35 тис. – матдопомога. А ще є заощадження 720 тис. грн, дві квартири 110 м² і 173 м². Схожа «біда» в Ірини Спіріної, яка полюбляє пересувтися на Nіssan вартістю 400 тис. грн. Усе геть погано у Віктора Алексєєва, правої руки Симоненка. При доході 312 640 грн він примудрився розжитися на квартиру 113,8 м², Land Cruіser 200 (800 тис. грн) та Honda Legend. Це не враховуючи майна дружини: будинку 466,5 м², Mercedes-Benz ML350 та 1 млн 136 тис. грн на рахунках. Утім, найунікальніший персонаж – Руслан Скарбовійчук, екс-директор Науково-дослідного інституту екорозвитку Білоцерківського аграрного університету. Службовець із річним  доходом 192 087 грн має п’ять земельних ділянок площею 633,38 сотки, дві квартири 58,6 м² і 55,6 м², 593,7 м² іншого майна, 32 автомобілі: Toyota Hіghlander, Toyota Camry, Renault Traffіc, Nіssan Teanа (2 шт.), Mіtsubіshі L200 (11 шт.), Chevrolet Nіva (11 шт.), Hyundaі H1, ГАЗ 2705 (2 шт.), ГАЗ 322132 (2 шт.), ВАЗ 21214...

Екс-комуністка Оксана Калетник, офіційна мільйонерка, у 2012 році задекларувала 6 млн 954 тис. сукупного доходу. Окрім того, у її власності земельні ділянки 1170 м², 2000 м², 687 м², 9970 м², 30 259 м², 800 м², а також квартира 227,59 м². Комуністка їздить автомобілями Land Rover (4,2) і BMW 85z (4,3). У власності сім’ї є ще Peugeot 107 та Actіve 1.0.0Е 5 dА. На рахунках 62 млн 745 тис. грн

Роман Малко, Тиждень.ua