З перших віків християнства святителями називали послідовників Христа, наступників і ставлеників святих апостолів, єпископів. Вести за собою вірних до святості, до Бога, до Царства небесного можуть тільки найправедніші.

За наукою Спасителя, не може вилікувати інших той, хто себе не може вилікувати; не може навчити інших той, хто сам не навчений; не може сліпий вести сліпого, бо обоє в яму впадуть.

Істинними проводирями до щасливого вічного життя стали святителі Христової Церкви: Василій Великий, Григорій Богослов та  Іван Золотоустий. У своїх єпархіях вони були першими в любові, молитві, пості, чистоті, чесності, справедливості, вбогості, простоті,  скромності, в усіх Божих і моральних чеснотах. Великі науки і високе становище, на які їх поставили проти їхньої волі і бажання через страх відповідальності перед Богом за своє служіння (!), не робили їх гордими, зверхніми, високомірними, зухвалими, зарозумілими. Щоби потвердити і засвідчити цю істину, вистачає й одного факту з життя кожного з великих святителів. Приміром, коли жорстокий префект Модест за наказом імператора Валєнса, який підтримував єретиків, грозив св. Василію Великому засланням, тортурами і розправою за непідкорення і несхилення до єресі, той відповів, що ніякої кари не боїться.

На що розлючений префект мовив: «Дотепер я не бачив ще такого єпископа!» — «Очевидно, ти взагалі  ще єпископа не бачив», — відповів святитель, маючи на увазі істинного єпископа, яким, власне, сам був і цим відстояв і врятував Церкву від розколу й зберіг єдність.

Подиву гідну лагідність, покору, скромність і простоту явив св. Григорій Богослов. Він не боровся, щоб будь-якою ціною залишитися на патріаршій катедрі. Заради миру і спокою зрікається царгородського престолу і головування на Вселенському соборі 381 року. Ось ці слова зречення людини великої віри і любові до Христа і Його Церкви: «Якщо моє перебування на престолі веде до замішання, я готовий, як Йона, для втихомирення бурі бути викинутим у море. Якщо б усі йшли за моїм прикладом, Церква мала б спокій. Я ніколи не бажав честі і прийняв тягар на себе з великою неохотою. Якщо ви вважаєте це за потрібне, я відступлю». І, незважаючи на вмовляння народу і навіть самого імператора не покидати Царгорода, св. Григорій, сердечно попрощавшись з отцями собору і вірними, повернувся до родинного міста Назіянза.