Історія з Донбасом, який залишився без промисловості, соціальних виплат і майбутнього – це найкраща ілюстрація того, чому «Новоросію» відтепер можна заснувати лише силою, а не полюбовно.

Ігор Стрєлков заявив, що Донбас перебуває у стані гуманітарної катастрофи. І в тому ж інтерв'ю він сказав, що ніякої провини за собою не відчуває, бо «виконував свій обов'язок, як його бачив». Судячи з усього, його обов’язок полягав у тому, щоб приїхати в мирний регіон, захопити міста, пообіцяти людям повторення кримського сценарію, влаштувати повномасштабну війну і виїхати в Москву в той момент, коли ситуація досягла дна.

Це особливо рельєфно виглядає на тлі новин про те, що Україна відмовляється платити «соціалку» людям, які живуть на непідконтрольній Києву території. Лідери «ДНР» і «ЛНР» вже встигли обуритися і зажадали платити за рахунками. Але тут вже, як в старому анекдоті, – або хрестик знімати, або труси вдягати. А так, щоб і «ДНР», і пенсії з Києва – не буває.

У тому ж самому інтерв'ю Ігор Стрєлков докладно розповідає про те, як їхав з Криму на Донбас, як брав під контроль українські міста, як крок за кроком розв'язував конфлікт на сході країни. Цей сеанс самокатування унтер-офіцерської вдови примітний тим, що екс-командувач армією «ДНР» відкрито зізнається в тому, що Україна не нападала на Донбас, а всього лише захищалася від таких, як Стрєлков. І що якби не він – і не його однодумці з Росії – жителі регіону продовжували б бачити війну лише у телевізорі.

І мені хочеться, щоб це інтерв'ю прочитали кримчани. Ті самі, які продовжують постити в соцмережах гучні слова про неминучість перемоги «русского мира» в окремо взятому Донбасі. Ті самі, які аплодували «героям Новоросії» і пророкували регіону швидку зміну громадянства. Цікаво, вони самі розуміють, що ніякого майбутнього у Донбасу немає – і що єдиний шанс регіону був у тому, щоб залишитися у складі України?

Я пам'ятаю, як моя колега з Криму напередодні березневого референдуму писала про те, що історія півострова схожа на казку, в якій головна героїня виходить заміж за мільйонера з любові. Її почуття – як почуття багатьох інших проросійських кримчан – можна було зрозуміти. Вони всі отримали Росію не докладаючи до того жодних зусиль. Просто тому, що мешканець Кремля в якийсь момент прокинувся і встав на вдалу для них ногу.

Але в тому й штука, що Крим і Донбас – це два різних фінали однієї й тієї ж історії про відцентровість. Півострів був історією з «хепі-ендом»: усе трапилося швидко, відносно безкровно, а сам регіон тепер звикає до ролі військово-морського потьомкінського села. Донбас – пряма протилежність. Довга і вперта війна з українською армією, зруйнована промисловість, повна відсутність перспектив і фінансування з української та російської сторони.

Росії не потрібна ніяка «Новоросія» – їй потрібний лише зашморг для Києва, який стримуватиме дрейф на захід. Москва не стане вішати собі на шию соціальні вериги у вигляді неефективної промисловості та патерналісткого суспільства. І ті кримчани, які підбадьорювали Донбас, схожі на школяра, який вдало вистрибнув з вікна. А тим, хто пішов за його прикладом, пощастило менше і вони зламали хребет.

Але головний підсумок всієї цієї історії в тому, що Донбас закрив саму можливість того, щоб проект «Новоросії» отримував нових адептів. Бо можна хотіти бути Кримом – в який прийдуть солдати іншої країни і все зроблять за тебе. Але зовсім не хочеться бути Донбасом, навіть вибори в якому Росія вирішила «поважати, але не визнавати». Харків і Запоріжжя, Херсон і Одеса тепер отримали чітке уявлення про те, яка доля чекає будь-який український регіон, в який з гастролями приїде Ігор Стрєлков.

Хтось називає це «прощанням з ілюзіями».

Павло Казарін – московський оглядач «Крим.Реалії», Радіо Свобода