Але чи пам'ятаємо, яка була на нього відповідь? Це апостол Петро, що втікав з обійнятого вогнем Рима, розгублено запитав у Вчителя, який йшов назустріч: «Куди ти йдеш, Господи?». І той відповів: «За те, що ти залишив Мій народ, я йду до Рима на друге розп'яття».

Яка доба на дворі, такий і Петро. Але хіба не всі ми тікаємо сьогодні з міст, підпалених божевільним Нероном нового часу? Біжимо в думках, все далі дистанціюючись від тієї частини нашого народу, яка страждає під варварським гнітом?

Я вздовж і поперек проглянув накиданий текст коаліційної угоди, виставлений в інтернеті. Але мало що знайшов про майбутнє тієї частини України, яка через обставини відторгнута від нашого життя. Або була відторгнута, але звільнена. Або живе під артобстрілами російських терористів і  ризикує бути окупованою. Тієї частини народу, яка не завжди і не у всьому нас розуміє, але хоче від нас визначеності.

У тексті є розпливчатий пункт про держполітику|, направлену на «фактично повне повернення АРК і відновлення діяльності органів влади на всій території Донбасу», але принципи цієї політики не обумовлені. Війна до перемоги? Придністровський варіант? Визнання автономії?

Сказано про  «протидію окупантам», про «міжнародні позови», «забезпечення норм і правил, встановлених щодо окупованих територій», «стимулювання закріплення складу населення на них», «цільові програми підтримки населення», «інформаційну політику з підтримки громадян України на окупованих територіях», про питання біженців...  Але у всьому цьому немає відповіді на запитання, а що порадити людям, які потрапили у вир війни? Збирати манатки і виїжджати? Асимілюватися в російський світ? Відбудовувати зруйновані будинки і чекати звільнення? Як скоро?

Ми любимо говорити, що йде війна, і дії божевільного Путіна непередбачувані...   Але якщо ми не жертви війни, а сторона її провідна, то у нас має бути стратегія, що формулює цілі цієї війни. Ми прагнемо перемогти? Або гідно програти? Адже дуже багато патріотів, які залишилися по той бік фронту, вважають, що ця наша стратегія упирається в одне: не допустити росіян за межі Донбасу.  А розмови про прийдешнє звільнення захоплених територій - це, щоб заплутати ворога.

Відомий філософ Сергій Дацюк, аналізуючи риторику наших політиків, зазначив втому суспільства (особливо в західних регіонах) від війни за Донбас. Симптоми були видні вже давно: «материнські пікети», вихід з боїв батальйону «Прикарпаття» і звинувачення чи не в дезертирстві його командира Віталія Комара. І хіба не частими стали сьогодні вислови ніби: «спасибі Путіну, що забрав Крим і Донбас, тепер нам ніщо не перешкодить йти в Європу»? Мовляв, ми тут, на заході і в центрі семимильними кроками прагнемо в ЄС і НАТО, а ви там, на сході самі визначайтеся...

І, на думку Дацюка, «в той момент як західняки перестали хотіти воювати на Донбасі, на політичному націоналізмі можна поставити крапку. Його як геополітичної реальності більше немає».

..."Немає там ніякого народу, Вчителю! - міг би відповісти Христу Петро.- Справжні| християни давно пішли з варварського Рима, як зробив  я,  а не чіпляються за дім і сім'ю. Там, в палаючому місті, залишилися тільки ватники, готові жити під диктатурою божевільного імператора"...

Можливо, там і дійсно ніякого українського народу не залишився? Аргументів з цього приводу, начебто, сила-силенна! «Самі» бігали з російськими прапорами, самі привели найманців і російські війська, самі стояли в кілометрових чергах на виборах і референдумах...

Від слів «Почуй Донбас», багато кого вже нудить. Але Донбас треба чути, хоч би в особі небагатьох патріотів, що залишилися там і які намагаються до нас докричатися.

Чому ми так наполегливо чуємо Москву і формуємо на підставі фальшивок Кисельова власні «українські» штампи про те, що відбувається на окупованих територіях, питає всіх нас блогер Кирило Руснак з Донецька?

Типовий «український штамп», - пише він, - «думка про те, що "донецькі самі покликали до себе війну", якби бабки з іконами не вийшли - нічого б не було». Чому Київ і решту України не може переконати  те, що прапори ДНР і тренувальні табори бойовиків у Росії  тиражувалися на фото і відео ще в 2011-2013 рр|?  Або підкріплені розслідуваннями факти про масову участь громадян Росії в перших захопленнях будівель, у заміні прапорів, у мітингах, про колони автобусів з «тітушками|» з Ростова?

Чому ми із сміхом реагуємо на російські штампи про американців, які воюють на стороні України, але серйозно міркуємо про те, що "дончани не змогли захистити своє місто і звільнити ДОДА". «Коли були захоплені тільки будівлі ОДА, і 8 квітня Аваков із спецназом в Харкові звільняють ХОДА - це називають «патріоти Харкова захистили своє місто». Коли того ж дня Ярема з Альфою посиділи в аеропорту і тупо відлетіли назад - це «дончани не змогли захистити своє місто і звільнити ДОДА», -дивується блогер.

Або  «коли в Донецьку на псевдовиборах з 88 дільниць відкривають лише 2 (у Будьонновсько-Пролетарскому| 41 ОВК|) - ми щиро віримо в "дикі черги" та інтерв'ю радісних ідіотів з картинки того ж РАШАТВ...»

Ми якось забули, що в квітні на проукраїнські мітинги в Донецьку теж виходили люди. Їх було мало?  Донецькі блогери|  спробували підрахувати. Вийшло: проти півтора-двох тисяч проукраїнських демонстрантів виходило 5 тисяч проросійських. Наших менше. Але не набагато|. І їх залякували, били, вбивали, а вони виходили. І це означає, на Донбасі може бути більше мільйона прихильників єдиної України...

Крім того «ніхто наполегливо не хоче помічати донецьких солдатів ЗСУ, донецьких добровольців - це ж ламає штамп, що вся Україна воює, а вони - ні», - докоряє нам з вами Руснак.

Донбас - наш, друзі. Там, звичайно, не всі готово померти за Україну. Але багато таких, хто - за єдність країни (тому що не хочуть до Росії). Правда, країни, такої, яку вони собі уявляють - без НАТО, американців і олігархів, і з високими пенсіями (але це інше питання). Є такі, яким все одно, яка влада на дворі, аби були мир і робота, і на виборчі дільниці вони ходили виключно за картоплею.

Було б легко назвати їх всіх ватниками і забути. Але чи зможемо? Я не говорю, що прямо зараз потрібно розблоковувати соціальні рахунки для сепаратистських зон, годувати за наш рахунок бойовиків і опалювати газом їхні штаби. Але якийсь вихід треба знайти, щоб українці там не мерзнули і не голодували. І рішення потрібне не одномоментне, а розраховане на довгі часи. Ось чому я шукав його в коаліційному договорі.

І якщо ці - «чужі», то як же бути з тими, кого ми звільнили? Або з тими, чиї зруйновані будинки димлять на самій лінії фронту? Або з тими, чиї села ми готуємося обміняти на умовний Маріуполь (їм вже забувати українську мову?)

Адже там теж люди непрості. Журналісти і волонтери розповідають і про те, що там у відкриту носять колорадські стрічки, і про гімн «новоросії», що лунає в маршрутах, про  масово встановлювані супутникові антени (щоб ловити російські канали), про ненависть до «хунти»  і очікування Путіна. Б'ють у всі дзвони про те, що там практично немає української влади, не говорячи вже про газети і телебачення, якими керують ті ж самі, хто і при Януковичі, що патріотів залякують і вбивають.

Яку перспективу ми їм можемо запропонувати? Або упевнені, що страх другого Лугандону остудить їх гарячі голови і вони самі собою перевиховаються в українських патріотів?

На жаль, на страху може сформуватися лише  інстинкт, але не переконання.

А в Харкові, Одесі, Запоріжжі,  Маріуполі хіба мало латентних сепаратистів? Минулі вибори говорять самі за себе. Експерти обіцяють, що «підпільники» самостійно в бій  не полізли. Але ж ростовські автобуси вже звільнилися, і варто тільки показати слабке місце...

Там, в Лугандоні, і тут, на сході України - число патріотів, сепаратистів і байдужих приблизно рівне. Межі не проведеш.

Тому швидкого всенародного кидка в Європу (на який ми так розганялися) у нас не буде. Доведеться тягнути весь цей вантаж незадоволених, тих, хто сумнівається і  відвертих саботажників на собі - роз'яснюючи, умовляючи, ублажаючи компромісами: щодо мови, щодо позаблоковості, щодо соціальних пільг.

Потрібна масштабна програма такої копіткої, нелегкої і ризикованої роботи - з тисячами добровольців, готових вчителювати в Краматорську і Слов'янську, брати участь у місцевих органах влади, займатися медициною, екологією, освітою. Наш народ  «там» не має варитися у власному соку, їм треба допомогти стати українцями. Європейцями.

Це може розтягнутися на роки, а то і десятиліття. І що нам залишиться? В сльозах дивитися на захід, де розчиняється в серпанку наша швидка європейська перспектива?

Можна вчинити інакше. Відправитися порожняком, залишивши за спиною всіх, хто сумнівається, кому не задушливо дихається в совці. Не озиратися на те, як ворог обгризає Україну по самі гланди, і  консенсусом, що залишається, рухатися до цивілізації. Швидко і нестримно, тому, що зволікання смерті подібне.

Що виберемо? «Камо грядеши?»

Святий Петро свій шлях обрав. Він залишився із народом, який заповів йому Христос. Розділивши його долю і страждання. Але примноживши віру і подарувавши майбутнє.

Євгеній Якунов. Київ.Укрінформ