От, приміром, ідеш вулицями Івано-Франківська, милуєшся сніговим пейзажем, тобто кучугурами, що як у лісі — ледь не вище людського зросту, розглядаєш  півметрові бурульки, щоб часом не зірвалася якась і не пробила тобі тім’ячко, одночасно вишукуєш більш-менш надійну для ходьби снігову кашу під ногами, аби не розтягнутися на голому льоду. Дякуєш при тому всім івано-франківським чиновникам, котрі моляться, щоб якнайдовше тривали морози, бо як розмерзнеться — отоді будемо плавати! Це тобі не Європа: надворі зима — а вони вже голови сушать, як боротимуться з паводком.

Адже ніхто так і не бачив, щоб з обласного центру вивозили сніг. Коли він почне танути, то зимове взуття не те що промокне, а «попливе» разом із тим снігом. А коли наші ноги мокрі, то й до болячок близько. Курячий грип уже був, свинячий є. То, може, наступним цапом-відбувайлом стане мирна коза, а, може, символ року — тигр. Але якусь скотину точно таки звинуватять, як всі враз послабнемо. Але це так, на майбутнє. А до нього ще треба дожити.
Так-от, іду вулицею, кроки рахую — як на мінному полі: дійду — не дійдуѕ Дійшла. Передихнула, бо треба брати висоту — зайти до магазину. Вибираю взимку ті, де найменше сходинок. Та ні, я не така ще стара, як ви собі уявляєте, й навіть не така, як виглядаю. Просто в Івано-Франківську всі заклади «повелися» на моду й встелили підлогу та сходи облицювальною плиткою. Гарно! Алеѕ слизько. На кожних дверях великий заклик до відвідувачів. Втім, замість того, щоб на ньому було: «Заходьте, будемо вам раді!», пишуть: «Увага, слизькі сходи!!!» Добре що попередили. Вдячна тим, котрі не зекономили на поручнях. Там де їх немає, люди «лізуть» по стіні. Гірше — з магазину, бо треба купувати стільки, щоб донести в одній руці. Якщо два пакети — чим будете триматися за стіни чи повітря? Сама бачила, як немолода жінка з двома пакетами вийшла з магазину та як посковзнеться на мокрій плитці, то так всі сходинки і «порахувала». І не м’яким місцем, а головою! Повірте, до неї боялися підійти, але жінка, ледве отямившись, очевидно згадала, скільки заплатила за покупки, взяла сумки і пошкандибала. А що кому казати?

Однак якщо вам навіть вдалося не посковзнутися на сходах — не радійте. Перед вами — приміщення, підлога якого теж слизька і підступна. Там ви можете зробити шпагат, підвернути ногу, вдаритися об прилавок або ж неестетично чи сексуально (це як кому видасться) задерти ноги, падаючи при публіці. Рекомендую також не йти надто швидко, щоб не розігнатися і не «в’їхати» у вітрину.

І згадалася мені мода давніх часів, коли при вході біля дверей крамниць чи громадських будівель стояли галантні швейцари, котрі допомагали увійти. Тепер теж є подекуди охорона, однак хлопці у чорних уніформах стоять заклавши руки за спину (тюремна звичка?) — їхні  обов’язки зовсім інші.
Не перестаю твердити, що найбільше лиха — від найменших дрібниць. Як-от: слизькі сходи, слизька підлога, слизькі вулиці, слизькі чиновники, зарплата яких не залежить від того, скільки людей поламали руки-ноги.
Одна для мене радість — почитати вічну мудрість. Як-от від Антуана де Сент–Екзюпері: «Бути людиною — це відчувати свою відповідальність. Почувати сором перед убогістю, що, здавалося б, і не залежить від тебе. Пишатися кожною перемогою, здобутою товаришами. Усвідомлювати, що, кладучи свою цеглу, ти допомагаєш будувати світ».