Майже три роки франківчанка Яніна Грицак відсуджувала у дружини депутата Івано-Франківської обласної ради право на те, щоб успадкувати батьківську хату. І суд таки став на її бік. «Галицький кореспондент» навмисно не називає це відоме в місті та області прізвище, щоб, бува, злі язики не говорили, що написання статті якимось чином пов’язане з майбутніми місцевими виборами. Проте саму історію ми таки розкажемо, оскільки вона має як повчальне, так і застережне значення.

Не хворів, але помер

Яніні Грицак 77 років. Своє дитинство та юність вона провела у батьківській хаті, що у селі Загвіздя Тисменицького району. Вже в дорослому віці жінка переселилася до Івано-Франківська. Вдома залишилася її рідна сестра. Батьки та сестра з роками повмирали, у хаті залишився ґаздувати її племінник Руслан Костишин.

Як розповідають у сільраді, постійної роботи чоловік не мав, зате любив зловживати алкоголем. Хтозна, може, саме тому він рано помер, у 47 років. Оскільки дітей та дружини у покійника не було, то хоронити його мала б тітка Яніна Грицак або її сім’я. Але голова села Любомир Білогубко повідомив родичам, що вони тут ні при чому.

«Приходжу я до сільського голови і говорю, що стався такий випадок, – пригадує невістка Яніни Грицак Марія Настишин, – ми хочемо робити похорон і цікавимося, які мають бути наші дії, щоб успадкувати майно? Він дивиться на мене і каже: доводжу до твого відома, що Костишин Руслан склав заповіт і ви до його майна, землі і похорону нічого не маєте».

Почувши таке, родичі пішли додому. Вже після похорону, трохи отямившись і порадившись між собою, вони засумнівалися в існуванні заповіту. Мовляв, для чого 47-річному чоловікові, який до цього ні на що не хворів, було складати заповіт на чужих людей?

«Ми пішли до нотаріуса і зробили запит, – продовжує Марія Настишин. – Вона говорить: дійсно є складений заповіт. Ми кажемо, що не погоджуємося з ним. Так нотаріус радить звертатися із заявою в суд, щоб розслідувати, звідки той заповіт взявся».

Сумнівний заповіт

У березні 2012 року родичі написали першу заяву до суду. Як пояснила в позовній заяві тітка покійного Яніна Грицак, вона вважає, що заповіт був складений після смерті небожа і підписаний іншою особою. Відтак вона просила визнати тестамент недійсним.

У суді було встановлено, що Руслану Костишину належало 3/4 частини домоволодіння по вул. Берегова, 146 у Загвізді. За три дні до смерті він начебто склав заповіт на користь сторонньої людини. І, на думку родичів, не перебував із відповідачкою позову ані в родинних, ані в дружніх стосунках.

Представник відповідачки в суді позов не визнав. Пояснив, що сім’я доглядала за Костишиним, адже стан здоров’я його був не дуже добрий. Вони давали йому гроші на прожиття, купували продукти, оплачували комунальні послуги. Мовляв, вони тісно спілкувалися, і покійний сам запропонував відчужити майно на їхню користь.

Проте суд встановив, що заповіт не був підписаний покійним. І навіть більше – чоловік аж ніяк не міг сплатити державне мито, тому що воно було заплачено після його смерті. Слідкуємо за датами: 6 грудня 2011 року Руслан Костишин начебто склав заповіт, 9 грудня 2011 року він помер, і тільки 16 грудня 2011 року було оплачено державне мито за укладання його заповіту…

Судовим експертом було проведено судово-почеркову експертизу. Відповідно до висновку, підписи та рукописні тексти складеного та посвідченого секретарем Загвіздянської сільської ради Світланою Буробіною заповіту виконані не Русланом Костишиним, а іншою особою. Відтак 25 березня цього року суд дійшов висновку про обґрунтованість заявленого позову і задовольнив його.

Але відповідач з цим не змирилася і подала апеляційну скаргу. У ній вона попросила скасувати рішення суду та відмовити у позові Яніні Грицак. Апелянт у скарзі зазначила, що «суд, всупереч вимогам закону, в основу рішення поклав необ’єктивні та неналежні докази, надав перевагу одним доказам над іншими, повно не відобразив обставини, які мають значення для справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є невичерпними, не відповідають дійсності і не підтверджені достовірними доказами».

Проте, вислухавши суддю-доповідача і пояснення представників апелянта та перевіривши матеріали справи, 10 вересня цього року колегія суддів прийшла до висновку, що у задоволенні апеляційної скарги слід відмовити. Причина – висновки суду є повними, обґрунтованими і очевидними.

Важко пригадати

Сільський голова Загвіздя Любомир Білогубко коментувати справу відмовляється. Каже, що не має до того стосунку, і відправляє журналіста «ГК» до секретаря сільради Світлани Буробіної. Вона зустрічає кореспондента привітно, намагається згадати деталі, але це в неї не дуже виходить. З того часу, як помер Руслан Костишин, минуло три роки.

«Якщо є ухвала суду, то нема проблем, – каже секретар сільради. – Це їхнє майно, вони його успадковують – і все… Але цього не може бути. Бо він приходив до мене, і в цей час навіть голова був присутній у сільській раді».

Світлана Буробіна запевняє, що заповіт писала вона, відповідно до процедури і за стандартом. А чоловік тільки підписував. Пам’ятає, що чоловік був схвильований, але ж це не привід, щоб не складати заповіт.

«То день був такий, – розповідає вона, – я не мала часу і не хотіла. Запитала його: а що то ти вирішив щось таке? А він відповів, що погано почувається. Я знала, що він не мав сім’ї і нікого, тому й спитала, на кого хоче записувати. А він відповів, що знає на кого. Я ще й голові сказала, що в мене є робота, але він відповів, що людину ні в якому разі не можна відправляти… Тому сіла писати. Він до кінця не казав, на кого писати… Аж в кінці сказав».

Після написання заповіту секретар нагадала чоловіку, що треба заплатити мито. Він відповів, що зараз не має грошей, але потім заплатить.

«Хто заплатив це мито?» – запитує журналіст у секретаря сільради. «Він заплатив», – відповідає Буробіна. «Так він же помер…» – зауважує кореспондент. «Тоді не знаю, – відрізає Буробіна. – Я не можу згадати. Але квитанція в мене була».

Секретар Загвіздянської сільради додає, що люди бувають різні. Буває, повірить вона людині, що та державне мито заплатить і принесе квитанцію, чекає-чекає – і нема. І тоді, щоб приклеїти квитанцію до заповіту, навіть сама йде і платить. Правда, ту квитанцію вона начебто не платила. А, може, і платила – не пам’ятає…

«Є сільські ради, де нема каси поруч, як у нас, тому вони збирають гроші в людей, і секретар раз на тиждень їде і платить усі одразу, – пояснює вона. – Так всі вони будуть [датовані] одним числом і пізніше набагато… Я думаю, що, можливо, це було так, що я почула, що він помер, вони принесли оформлення, і я тоді могла зрозуміти, що ніхто не заплатить… Може, то і я заплатила… Ті люди точно не платили».

Помста чи закон

Державне мито не є підставою, щоб скасувати заповіт. У цьому переконана Світлана Буробіна. Каже, є ситуації, коли вона не може ставити все в залежність від квитанції. Мовляв, буває, людина прийде хвора. Але вона все одно повинна людину прийняти і написати, що вона скаже. Головне – щоб особа була адекватна.

Відтак, міркує вона, якщо невдоволені родичі мали якісь претензії, то вони могли прийти до неї, а не звертатися до ЗМІ. «Їх мета – обплювати мене як людину, сказати, що я не відповідаю посаді, – переконана Буробіна. – Бо ж є інстанції, які можуть мене покарати».

У наданні цій історії публічності секретар сільради вбачає якусь помсту. І тільки! А щодо рішення суду – не розуміє, звідки воно взялося, якщо зовсім недавно спадкоємці «із заповіту» брали у сільраді довідку, щоб успадкувати майно.

Тетяна Соболик, Галицький кореспондент