Тараса Прохаська часом називають «рослинним філософом», а його твори читають як мудрі притчі. У час, коли тривожно і зимно, ми поговорили з Тарасом про пошуки внутрішнього спокою і про літературу як терапію.

 

• Зараз багато говориться, що українці протягом останнього року здобули собі колективну травму, і потрібно усіх нас якось лікувати. Чи ви згодні з таким поглядом? Чи помічаєте це у побутовому або публічному вимірі?

Я згодний, що ця травма є. При тому вона, можливо, є не у кожного, і не у всіх вона свідомо пов’язана з тим, що відбувається – тобто з війною чи з революцією, зі смертями чи жертвами. Але в кожному разі причина травматизму дуже широка. Найбільшим виявом є то, що українці (майже всі) довший час перебувають у стані стресовому. Кожен якось по-своєму: хтось бачить, що не вистачає грошей, хтось не знає, чи піде він до війська чи ні, хтось бачить, як довкола гинуть люди, хтось не може собі пояснити, що взагалі відбувається, який в цьому сенс, хтось не може повірити, що з цього всього може бути якийсь позитивний вихід… І все це побудовано на досить сильних емоціях, які перед тим не були так загострені: найголовніші, базові емоції – страх, невідомість, розпач. І це триває вже рік. Навіть на рівні перегляду інформації, яка є довкола, це не менш травмує, аніж власне участь у якихось конкретних діях. Це відчуття безпомічності в такій ситуації; при тому, ця безпомічність може бути пасивною (тобто «Я хочу, щоби хтось мене захистив»), а навіть часто вона має активний характер («Я хочу, але не можу якось на це вплинути»). Тобто це позбавлення відчуття контролю над ситуацією – страшенно травматичне, депресивне, а найголовніше – воно триває дуже довго. Закони фізіології (чи психофізіології) є такі, що тривалий стрес дуже змінює людину.

 

Теперішня суспільна криза полягає ще й в тому, що нема того голосу, який би міг сказати так, щоби прийняти це як вказівку чи команду.

 

Я бачу, що є багато такої безпорадності серед людей. Є дуже велике узалежнення від новин (це також дивна річ, подібна на алкоголізм). Коли вже недобре від тої інформації, вона вже мучить, але відірватися від неї неможливо. І це подібне на запій – воно гнітить і давить. Як наслідок: ще такого не було, скажімо, на Франківщині, щоби кожного дня хтось вішався або убивався. Якась така суїцидальна хвиля тепер, що це щось неймовірне.

Наше суспільство об’єктивно дуже патерналістське. І у нас традиційно люди налаштовані у значній мірі на то, що хтось має сказати, принаймні, що робити. Навіть якщо він каже щось не те. Але добре все ж таки, коли все ясно, сказали – і є. Тому ця теперішня суспільна криза полягає ще й в тому, що нема того голосу, який би міг сказати так, щоби прийняти це як вказівку чи команду.

• Колись у «FM Галичині» ви писали про лікування від депресії: забирати людей в гори, займати їх простою працею, говорити… Чи можливо насправді такими простими речами зарадити?

Знаєте, це один з тих текстів, який я тепер розглядаю як наївний, за який вже не можу відповідати. Я в той момент плутав такі речі, як просто депресивні чи сумні, безпорадні стани, з клінічною депресією. І я розумію тепер, що коли говориться про клінічну депресію – то вже окрема історія. Як помагати в такому випадку, я не знаю і не брався би. Я знаю, що на певних стадіях, коли це ще не є направду тяжким, то, звичайно, кожному допомагає увага, спілкування, вислуховування. Але тут не йдеться про психотерапію. Я тоді був безвідповідальний, вживаючи саме це слово, хоч у нас часто вживають його у широкому значенні. Мало хто знає (хіба що люди, які самі потрапляли в таку ситуацію), що депресія – це щось таке як грип або ревматизм, тобто така річ, що просто всякими штучками аматорськими вийти з того тяжко.

• Зараз багато хто читає ваші колонки задля заспокоєння. А чи ви ставите це собі за мету?

Напевно, десь воно є серед тих завдань, які я собі ставлю, хоч воно не є найголовнішим. Але я розумію це, коли звертаюся до когось (а колонки – це все ж таки пряміше звернення, аніж художня література). І, можливо, справді – я сам перебуваю у такому стані, коли найважливіше є заспокоїтися, знайти внутрішній спокій, і тоді вже діяти відповідно до того, як можна це придумати у спокійному стані. Тому, мабуть, і відчувається такий посил. Бо я переконаний в тому, що внутрішній спокій – це не є байдужість, це не є відгородження від світу і не є втеча. Це щось зовсім інше, необхідне для того, щоби бути собою, щоби могти неафективно приймати рішення, реагувати на ситуацію, і усвідомлювати самого себе. Без спокійного розуміння не можливо вважати, що в цей момент те, що я робив – то робив я.

 

Внутрішній спокій – це не є байдужість, це не є відгородження від світу і не є втеча. Це щось зовсім інше, необхідне для того, щоби бути собою.

 

• А як ви себе в такий стан навертаєте?

Є багато різних способів, але одним з найпростіших, про які я можу тепер згадати, – є розуміння себе у великому-великому часовому загальному потоці. Долання егоцентризму – намагання пояснити самому собі: так, світ я сприймаю тільки через себе – інакше світу нема, але я у світі не один, і світ не заради мене. Я пливу у величезному потоці сотень поколінь, і дуже багатьох різних процесів – і історичних, і природних. Я є маленьким фрагментом у цьому великому потоці.

 

• …Це ніби подивитися на себе у обернений бінокль?

Так. Нам легко уявляти собі світ через своє внутрішнє око. Здається, що те, що ми бачимо – те і є реальністю. Але варто уявити себе десь у цих потоках людей зі своїми переконливими внутрішніми поглядами. Зрозуміти: якщо я бачу іншу людину, і вона мені є таким образом, то не можна заперечувати, що ця людина так само керується тільки своїм внутрішнім поглядом. Уявити собі, яким я є у поглядах інших людей; наскільки моє значення для цих людей відмінне від того, як я сам себе оцінюю?

 

Публіцистика має щось в собі таке, як прихід партизанів вночі. Вона має бути тривожною. Має бути такою, як в хатці під лісом хтось постукав у вікно.

 

• Якщо літературу і слово часто сприймають як певні душевні ліки, то як би ви окреслили активний діючий елемент цих ліків-текстів?

Тут якраз все протилежно до того, що я попередньо казав (посміхається). Мені здається, що найдієвішим елементом у літературі є власне ті слова і образи, які потрапляють безпосередньо у світ читача. Це таке попадання, як ядро чи камінь гепнулися у водну поверхню. І от ці кола, які розходяться у воді – вони вже не є частиною каменя, вони вже є частиною поверхні. Коли якесь певне слово, речення чи образ потрапляє у нашу свідомість, і коли у нас є якась своя субстанція, придатна до того, щоби ці кола розширити, тоді воно є найдієвіше. Тобто коли ми уміємо прив’язати чужий, здавало би ся, абстрактний текст, до того, що відбувається з нами, що ми відчуваємо. В кожному разі, я знаю, що одним з найчастіше вживаних висловів стосовно літератури, яка подобається, є такий: «Знаєш, я точно всьо так само думав, тільки в мене то не складалося в слова!» (принаймні мені таке найчастіше кажуть).

• Ви як людина, яка пише, відчуваєте відповідальність того, хто кидає цей камінь у чужі води?

Так, відчуваю. Особливо коли пишу так звану публіцистику. Я вже казав: це – свідоме звертання, притому активне. Це, так би мовити, стукання вночі в двері, і «добрий вечір». Публіцистика має щось в собі таке, як прихід партизанів вночі. Вона має бути тривожною. Має бути такою, як в хатці під лісом хтось постукав у вікно. І тому я відчуваю відповідальність оцього подразнення, і того, як я себе поведу, коли мене в цю хату пустять, що я там буду розказувати. Але разом з тим я відчуваю, що ця відповідальність не повинна змушувати мене керуватися бажанням вгодити або сподобатися. Тобто я не повинен думати про то, щоб це було файно, приємно і легко. Найбільше – це щоби не зашкодити.

Фото: Чілла Палош; Розмовляла Євгенія Нестерович;

Джерело: Сultprostir.ua