Вадим Войтик, втілювач ідеї створення КП «Єдиний розрахунковий центр», його екс-керівник:
– Місту вкрай необхідна системна інфраструктурна реформа. Те, що нам вдалося реалізувати в житловій сфері, – лише півкроку в цьому напрямку. На жаль, до сьогодні не існує комплексного бачення щодо організації транспортного руху, системи управління комунальним майном, прозорості фінансування та пріоритетності проектів у цій сфері. Не зрозумілі перспективи централізованого теплопостачання чи його повної заміни альтернативними способами опалення. Досі не вдалося запропонувати альтернатив щодо утримання доріг та інших об’єктів благоустрою.
Ключова рекомендація для влади – обрати пріоритети і на них зосередитись. Як показала практика, рівномірне «розмазування» бюджету за всіма напрямками не дає позитивного ефекту у жодному. Натомість концентрація ресурсів, як фінансових, так і управлінських, на кількох ділянках дозволяє забезпечити реальний прорив. Як приклад можу навести ситуацію з дорогами, яку буквально за останні два роки вдалося на порядок покращити саме у такий спосіб.
Попри суттєву централізацію, місцеві громади все ж мають деякі вагомі інструменти впливу. Один з яких – правила благоустрою. Неналежне утримання доріг, хаотичне розміщення реклами та об’єктів торгівлі, незаконне паркування – все це порушення комфорту проживання жителів нашого міста. А реформи у цій сфері – і необхідні, і можливі.
Друге, як я вже сказав, – транспортна реформа. Івано-Франківськ вкрай потребує нових комплексних підходів у цій сфері. Це стосується і створення нових громадських просторів, і велоінфраструктури. Зробити місто зручним для його жителів – ось задача №1 для місцевої влади. Меру і міській раді, за участі громадських середовищ, треба створити кілька робочих груп, визначити пріоритети, погодити календарні плани, передбачити фінансування і забезпечити реалізацію. А головне – любити рідне місто, і тоді проект «Івано-Франківськ» буде успішним.

Кирило Рубановський,  юрист та  експерт з місцевого самоврядування, голова товариства молодих інвалідів «Братерство»:
– Передусім наше місто потребує реалістичної (а не формальної) стратегії  на найближчі 10-15 років з визначеними  строками виконання кожного пункту. Саме такий підхід сповідують європейські міста, наприклад польський Люблін, місто-партнер Івано-Франківська. Стратегія розвитку  Любліна до 2020 року – це фактично дорожня карта, яка втілюється покроково, і місцева рада періодично відстежує виконання цієї стратегії.
Крім того, нам потрібні механізми реального залучення та впливу містян на муніципальну політику – містяни мають поділяти відповідальність за місцеву політику, а для цього у статуті територіальної громади повинні бути прописані дієві механізми реалізації місцевих ініціатив,  місцевих колективних петицій, повноваження органів самоорганізації населення, порядок проведення та правові наслідки громадських слухань, загальних зборів громадян за місцем проживання, інших форм безпосередньої участі громади у місцевому самоврядуванні. До речі, значний досвід прямої демократії має американське місто – наш партнер Арлінгтон, яке визнане однією з семи найрозумніших» місцевих громад у світі. Може, час і нам перейти від декларативного до продуктивного партнерства, адаптуючи досвід закордонних партнерів до українських реалій.
Цьогорічні місцеві вибори – фактично невідворотність, оскільки спливає задекларована Конституцією 5-річна каденція органів місцевого самоврядування. Як на мене (і я про це неодноразово писав), місцеві  вибори  треба було проводити ще минулого року, адже у жовтні 2010-го ми обирали місцеву владу на 4 роки, а зміни щодо «п’ятирічки» були внесені лише у лютому 2011 р.
Щодо перших кроків нової влади – це модернізація Статуту територіальної громади міста, який у 1999 р. став одним з перших міських статутів у незалежній України, але фактично не діє і містить нереалістичні механізми безпосередньої демократії (скажімо, для внесення місцевої  ініціативи до міської ради потрібні підписи 10 відсотків (?!) виборців, що проживають у місті).
Окрема проблема – це вдосконалення юридичної техніки рішень міської ради та виконкому (включаючи як коректність формулювань, так і коректність змісту). Рівень юридичної техніки часто бажає бути кращим, а іноді – відверто засмучує. А це ж також питання іміджу міста, зокрема в очах інвесторів.
Свідомо оминаю теми доріг, під’їздів, дахів, іншу комунальну тематику. По-перше, про це обов’язково напишуть інші, по-друге – переконаний, що місту передусім потрібно стратегічне, концептуальне  бачення, хоча й потрібні фінансові та інші ресурси на втілення цього бачення.
Окремо хочу відзначити питання архітектурної доступності міста для маломобільних груп, а це не лише люди з інвалідністю, це – травмовані, старенькі, батьки з візочками. Доступність, дружність середовища для тих, хто має проблеми з пересуванням, – неодмінна ознака цивілізованого міста та цивілізованого мислення. І для того, щоб цього досягти, потрібно просто почати виконувати чинні закони та будівельні норми.

Ігор Волошинюк, голова правління ПАТ «Індуктор»:
– Для нас, керівників великих промислових підприємств, важливо, щоб ми перебували у рівних умовах з підприємствами, які займаються іншими видами діяльності в плані сплати земельного податку.  Суть у тому, що одні підприємства мають постійний акт на володіння землею, а другі користуються договором оренди землі. Для останніх податок виходить втричі більший. Можливо ті чи інші заводи мають у своїй власності більше землі, ніж потребують, але ж це не вина керівництва! Не ми планували заводи в таких межах.
Законодавчо питання земельного податку, звичайно, вирішити можна тільки на рівні Києва. Місцева влада може хіба що посприяти у цьому. Разом з тим, на своєму рівні встановити для тих підприємств, які користуються договором оренди землі, мінімальний коефіцієнт сплати земельного податку. І таким чином вирівняти пропорцію сум сплати.
Інше питання – сплата за рахунок бюджету підприємств пільгових пенсій колишнім працівникам. Якщо від землі ще можна відкараскатися, то пенсії просто ставлять заводи на коліна! Уявіть собі, якщо на підприємстві «Індуктор» колись працювало 4 тисячі людей, і з них хоча б 100-150 заробили пільгову пенсію, то зараз її виплата лягає на плечі нинішнього колективу – лише 60-х людей! А якщо взяти до уваги ще й наявність штрафів за несвоєчасну виплату цих пенсій, то це робить нас просто прямими банкротами.
Від місцевої влади для вирішення цих питань ми б хотіли, як мінімум, створення ініціативної групи. Як максимум, залучення наших представників до спільної роботи. Влада пробує вникати в наші проблеми, критикувати я не хочу. Але якщо у владі не буде наших колег, то вона їх ніколи не зрозуміє.

Тарас Прохасько, письменник,  журналіст, один із представників Станіславівського феномену:
– Можливо, це пов’язано з історизмом мого світогляду, але найважливішою проблемою Івано-Франківська я бачу передовсім збереження тієї атмосфери, яка тут ще поки є. Не просто берегти пам’ятки архітектури – особливих архітектурних шедеврів чи надзвичайних історичних пам’яток у нас немає. А підійти до цього питання стратегічно. Для туристів Івано-Франківськ не може бути цікавим в інший спосіб, аніж як  атмосферно-естетичне місто типу центральної або східної Європи. Тому представникам влади треба зрозуміти, що одноповерхові хатки чи камениці, чи будинки довкола старого центру – це все не є не цінним. Їхня цінність в ансамблі. І такі вулиці, як Коперніка, Павлика, Гнатюка, у своєму комплексі є не менш важливими для міста, аніж площа довкола Бастіону чи костел. В цьому плані найрішучішим стратегічним кроком з боку влади може бути визначення в місті історичної зони, яка буде максимально недоторканою для різних надбудов, прибудов, вирубування вікон і дверей.  Думаю, треба продовжувати також цю марудну працю з візуального очищення міста від усякої луски типу реклами, яка просто закриває його собою. Питання доступу транспорту до центру міста теж лишається актуальним.
Якщо  вести мову про культуру як сферу, то адміністративно наша влада, в принципі, робить все, що може. Філармонія є, оркестри там теж є, художній музей працює. Але для митців найбільшим кроком назустріч з боку влади міг би стати перегляд тарифів на різні громадські території. Той, хто не заробляє, не може платити за оренду приміщення. Через це і місць культури в Івано-Франківську страшенно мало! Справжня концептуальна галерея, в тому розумінні галереїстики, яка є в цілому світі (не магазин, де все на купу), немає ніякого шансу розміститися десь у центрі нашого міста. А якщо там не буде таких місць, то і можливості до якихось справді якісних змін у нас не буде.

Роман Вірастюк, спортсмен, чемпіон Європи зі штовхання ядра, екс-начальник управління у справах молоді й спорту ІФОДА:   
– Із міським спортом маємо ситуацію довкола дитячо-юнацьких спортивних шкіл. Практично всі вони належать до якихось товариств, які,  своєю чергою, мають центральні ради у Києві. Київ ці школи, як правило, не фінансує. Утримують їх переважно із місцевих бюджетів. Об’єкти в нашому місті, які належать центральним радам у столиці, теж утримує і ремонтує місцевий бюджет. Зараз, на тлі того, що йде децентралізація, в тому числі і в сфері спорту, є постанова, яка передає дитячо-юнацькі спортивні школи на баланс місцевого самоврядування. А от об’єкти передавати нам не хочуть. Влада в Києві хоче, щоб ми їх і далі утримували, але якщо вона раптом вирішить їх продати, то гроші покладе в кишеню не нашу, а свою. Тому місцевій владі треба добиватися того, щоб такої ситуації не було.
Нам треба усвідомити, що спорт для країни зараз – це, можливо, найголовніша галузь. І я це кажу не тому, що я спортсмен. Тому нам треба відходити від практики фінансування цієї галузі за залишковим принципом. Приміром, коли франківець привозить олімпійську медаль, його треба достойно винагородити. Бо це гордість міста, взірець для інших – ось він не поїхав, ось він ходить по наших вулицях.
Інвестиції у спорт принесуть віддачу років через 10. Але вона буде. Можна сказати, що у нас зараз війна, давайте все урізати, але цитую Черчилля: за що тоді воювати взагалі?

Юрій Филюк, співзасновник мережі «23 ресторани», автор ініціативи «Тепле місто» та ідеї першого в Україні громадського ресторану «Urban Space» в Івано-Франківську:
– Франківськ, як і вся країна, потребує зараз повної активізації на всіх рівнях. Ми не можемо зараз собі дозволяти впадати в глибокі роздуми, депресії чи просто жити по накату. Ми зараз знаходимося в ситуації флатеру: бюджет в катастрофічному дефіциті, наш ворог не збирається послаблювати тиск і здатний знекровлювати нашу країну неоголошеною війною ще роками, реформи і зміни, яких ми так негайно потребуємо, стопоряться, корупція і далі роз’їдає економіку зсередини.
Є декілька сценаріїв розвитку наступних подій. Перший  – повна втрата країни  внаслідок відсутності швидкої і повної перебудови логіки мислення «верхів» і пасивності «низів», часу в нас дуже мало. Другий – попри всі складнощі, повна активізація і консолідація людей знизу вверх, з неминучими і швидкими змінами згори, і вивід країни зі ступору в динамічне економічне зростання вже протягом двох років. Третій  – подальше загострення всіх процесів в країні, доведення її до реально катастрофічного стану, але час в такому випадку працюватиме також і на користь, зокрема на зростання свідомості людей, створюючи підґрунтя для розбудови нової країни на руїнах існуючої (приклад Грузії).
Простими словами, більшість з нас ще намагається просто перечекати це все, погоджується і далі на дрібну і масштабну корупцію, ще не відчуває критичного дефіциту, коли нема за що їжу купити додому (згадайте 90-ті) – все це нас потенційно чекає вже в найближчій перспективі. Що робити в цій ситуації – кожен обирає сам.
Моя логіка наступна: а) повний бойкот будь-яких проявів корупції, яку б дорогу ціну за це не доводилось платити. Це хвороба, яка раковою пухлиною вже знищила 95% потенціалу нашої країни. Допоки це явище існує, в нас немає не те що майбутнього, в нас немає вже «завтра»; б) повна активізація себе – вмикання всіх зусиль на те, де можу бути корисним суспільству. Варіанти ж можуть бути різні: підтримка бійців в АТО, боротьба з корупцією, розвиток громадянського суспільства, розвиток сильного бізнесу, який давав би країні робочі місця і надходження в бюджет у формі податків, об’єднання з іншими людьми зі схожими тобі ідеями, оскільки це дає ефект синергії (разом завжди можна зробити більше) і  т.д.