Не знаю, як вам, шановний читачу, а мені (впевнена, що й не тільки мені) вже тоді, коли в було підписано Будапештський меморандум 1994 року про гарантії безпеки України, було зрозуміло, що він нічого не вартий, бо одним із його підписантів була Росія, яка ставиться до всіх міжнародних домовленостей так само, як і її історично-політична попередниця – Золота Орда.

Уже через кілька років після того підписання мені стало зрозуміле й інше – що ніхто з інших підписантів того меморандуму не збирається боронити Україну, бо частина нашої політичної еліти вже тоді так прагнула привести нашу країну в НАТО, нібито того Меморандуму не існувало зовсім.

Зараз із боку наших політиків можна почути багато претензій та нарікань до тих його підписантів. Але вони чомусь не мають жодних нарікань до тих, хто підписував Будапештський меморандум з боку України. Невже вони дійсно були вже такі наївні, що не знали того, що тоді коїли?

Кому був вигідний міф про неможливість утримання Україною ядерної зброї

Тоді, на початку 90-х, в Україні була розгорнута потужна інформаційна кампанія щодо того, що, мовляв, та зброя нічого доброго Українській державі не дає. Вона нібито стане таким самим ізгоєм на політичній арені світу, як і Північна Корея, Ірак або Іран. Якщо не віддавати зброю, то треба забути про будь-яку європейську інтеграцію, з одного боку, а з іншого – про співпрацю з Росією.

Таким чином, у необхідності нашого ядерного роззброєння була переконана абсолютна більшість населення України як проєвропейської, так і проросійської орієнтації. А те, що ті переконання були від лукавого, ми починаємо розуміти лише сьогодні.

Росія де факто поводиться з без’ядерною Україною у своїй агресії проти неї, взагалі анітрохи не зважаючи на українську державність. Щоби переконатися в цьому, достатньо згадати так звані російські «гумконвої», які перетинають кордон України без будь-якого дозволу з української сторони, а всі натяки на бажання перевірити їх з українського боку жорстко і впевнено агресором відкидаються.

Стосовно нашої європейської інтеграції, то далі задекларованих намірів справа з часу підписання Меморандуму також не просунулася. І ядерна зброя тут, як виявилося, була взагалі ні до чого. Для того, аби й досі фактично залишатися поза межами Євросоюзу, Україні вистачило нашої непереможної корупції та погано прихованого небажання політичної еліти проводити реальні реформи пострадянської економіки.

Тим не менше, за відмову від ядерної зброї Верховна Рада проголосувала тоді не те що конституційною, а взагалі абсолютною більшістю. Проти були, пригадую, лише троє депутатів від УНА-УНСО. Така одностайність є нічим іншим, як свідченням винятково низької якості нашої політичної еліти, тому що не можна собі навіть уявити жоден інший парламент світу (окрім кишенькового білоруського), здатний на таке ганебне голосування з питання повного ядерного роззброєння власної держави.

Це вже потім – наприкінці 90-х – у вітчизняних ЗМІ стали з’являтися поодинокі виступи українських учених-ядерників та ракетників про те, що Україна змогла б за бажання її політичного керівництва утримувати свій військовий ядерний потенціал, спрямувавши ракети при цьому на більш актуальні для гарантії української незалежності цілі. Одночасно з цим від них лунали й запевнення про можливість відродження того потенціалу (декотрі з учених вважають, що це можна зробити навіть сьогодні).

Але то були, як кажуть, крики волаючих у пустелі, на які ніхто з наших політиків навіть уваги не звернув. Але в час, коли те ганебне роззброєння відбувалося, хтось дуже передбачливий усіх тих учених, імовірно, або змусив мовчати, або заздалегідь ізолював від усіх вітчизняних ЗМІ.

Але що ж тоді змусило таких політичних прагматиків, як Леонід Кравчук та його тезка Кучма, які тоді очолювали Україну, так палко агітувати за її роззброєння? Адже вони, на відміну від нас, уже на початку 90-х володіли всією тією інформацією відносно можливості утримання Україною ядерної зброї.

Справжню мотивацію їхньої поведінки можна тільки припускати, бо самі вони, напевно, ніколи в тому не зізнаються. Тому, на мій погляд, найбільш вірогідною версією послідовності їхніх дій не на користь України тоді була наступна.

Гадаю, що більшість читачів погодяться зі мною в тому, що ані Леонід Макарович, ані Леонід Данилович разом зі своїми політичними оточеннями не належать не лише до української національної еліти, але навіть до наших державників, в історичному сенсі цього слова.

Як показав час, обидва ці посткомуністичні діячі виявилися лише жалюгідними політиканами, які до того ж ще не могли тоді спиратися на сталі міцні державні інституції молодої незалежної України. Тому дива не сталося, та й не могло статися – чекати того, щоби Кравчук та Кучма опиралися потужному тиску США та Росії, а тим більше витримали його, було б з нашого боку наївно.

Добре усвідомлюючи це, росіяни навіть практично ніяким чином не компенсували Україні вартість її ядерних боєголовок, які всі були вивезені до 1996 року за безцінь до Росії. За деякими джерелами, Росія потім стала торгувати ними ж зі США. І це лише зайве свідчення унікально абсолютної відсутності національної еліти в Україні як прямого наслідку нашої ексклюзивної історії, в якій був такий пагубний для нашого сьогодення геноцид, як Голодомор.

«Маємо те, що маємо»

Саме тому та «солодка парочка» навіть не торгувалася за ціну компенсацій за українські тактичні та балістичні ракети, аби не зірвати таким чином процес свого власного збагачення. Особливо прикро за дарування Росії в першу чергу (ще в 1992 році) нашої тактичної ядерної зброї, яка сьогодні тільки й могла би бути гарантом стримування путінської агресії.

Інше питання: чи наважилося б чільне державне керівництво України застосувати його проти агресора, враховуючи те, що воно навіть не завжди дозволяє українцям стріляти у відповідь на збройні провокації російсько-терористичних військ?

Але якби і тоді, і зараз Україну очолювали справжні патріоти-державники і ми зберегли б увесь свій військовий ядерний потенціал, то я абсолютно впевнена в тому, що Путін почав би розширювати свою імперію з будь-якої іншої суверенної держави колишнього СРСР, тільки не з України.

Ірина Магрицька – вимушена переселенка

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода