Сьогодні до нашої вітальні ми запросили Володимира Качкана, знаного в Україні науковця і громадського діяча, відомого своїм незвичним мовленнєвим стилем і введенням у мову величезної кількості слів-новотворів, з нагоди виходу в світ його наступної поетичної книжки «Тасьма літа» і  любовного роману  в новелах «Небесія».

— Пане Володимире, Ви один з основоположників у вітчизняному українознавстві персоналістики. З чого почалося це грунтовне захоплення?

— Я починався як історик-філолог. Так склалося, що після закінчення школи  одразу не вступив до вищого навчального закладу, бо хворіла мати, там важилося — жити чи не жити, і колосальний вплив у вихованні мала бабця Софія. На щастя, я виростав у аурі добра,  всотував дух бандерівщини. Усі мої тітки по лінії тата  витрощені комунією, і нині є лише одна, яка, десятки років  пробувши по сибірах,  у Рибному, звідки я родом, ще живе. По маминій лінії вуйко і тета також були вивезені в Хабаровський край.  Тому я змалку знав, що треба говорити, а  що думати. Пригадую, як  сідав на підвіконня у бабці і співав пісню, яку навчився від тети  Марусі, зв’язкової сотенного.

Пісню пам’ятаю по нинішній день: «Хрест березовий несуть, на цвинтар його кладуть, а за ними дівчатонька дрібні сльози ллють. Хрест березовий несуть, ще й обведений вінцем, заплакала Україна жалібним плачем». Потім я довідався, що пісню цю склала моя тета. Я не розумів, може, що я белькочу, а люди йшли з поля і стишували мене. Дід мій був великим просвітницьким діячем, ішов кандидатом до австрійського парламенту, війтом був, за його проектом побудовано читальню в Рибному. Мама була дивної краси і мала невимовно прегарний голос. Тому генне коріння мене живило й живить досі. Я змалку знав, що все треба робити, як казала моя бабця, durch, алєрантсько, а не навідлір. Коли я служив у війську, раптово помер батько, залишилися мама і молодший брат. Тому я, навчаючись, увечері ходив розвантажувати вагони, хотів бути міцним — тягав «залізо». І з другого курсу історико-філологічного факультету Івано-Франківського педінституту пішов працювати на обласне радіо.  Ще до того  дуже багато писав і друкувався, мої оповідання звучали на радіо в літературній передачі.  Коли пішов у кореспонденти, то доводилося їздити багато. Мене не цікавили голови колгоспу,  я  шукав старих людей, котрі мали добрі бібліотеки, розшукував малознані  постаті, вичитував про них, писав про носіїв народної культури. В області немає такого села, де б я не був бодай раз. Так почалася культурно-дослідницька робота, я вилапував перли народної говірки. Пригадую, коли в Київ переїхав, відкривав Марію Приймаченко,  почув, як вона сказала синові: «Федоре, та одчини кватирку, пусти ж краси до хати». Не повітря, а краси. Відчуваєте?

— Вона так сказала?

— Отак сказала. Неймовірно. Проста така малограмотна жінка. Отак пішла моя праця журналістська, але не інформатором я був, а душа хотіла побавитися словом, виписатися. Я товкся, шукаючи носіїв глибинної народної культури, і відчув тоді: оце моє — оте бездоння, отой океан, де можна збагатитися.

Ми розуміли абсурдність того, про що  мусили писати. Хоч я був редактором прикарпатських новин, та робив передачі вихідного дня, передачі про мистецтво. Ми розуміли глупоту, яку нам треба було дати в ефір. «Сьогодні відбувся пленум обкому партії. На засіданні взяв участь і виступив...»  — мусило бути «взяв участь і виступив», а якщо сидів і дрімав, то просто — «взяв участь другий секретар». Тому  кожен з нас мусив шукати собі невидимий поріг, через який переступивши, як ото в церкві, міг збагатитися. Про Ніну Матвієнко, заслужену артистку солістку хору ім. Верьовки, я написав повість «Український соловейко на галузці калини». Вже книжка була готова, а мені дзвонить видавець і каже: «Завтра ранесенько до нас із великим портфелем — що візьмете, то ваше. Книжка йде під ніж». Книжку готували під ніж тому, що Ніна взяла шлюб з Петром, сином переслідуваного Івана Гончара. Це був 1986 рік.

Я любив студентом їздити до краєзнавця Олександра Феданка із Солотвина. В інституті була така унікальна людина, як Володимир Полєк. Людина-енциклопедист, він був тоді головним бібліографом і мене до цієї праці запросив та прихилив до наукової пошукової роботи. І нині в мене на столі бібліографічні картки, коли щось цікаве читаю — зразу фіксую. Отак я і  відчув, що ця наукова стежка моя. Так зароджувалася персоналістика.  Друкувався в журналі «Архіви України». Їздив до архівів, шукаєш одне — знаходиш інше. Відкриття. Все це ручкою, без ксерокса і комп’ютера, а я і зараз принципово не працюю на комп’ютері, хіба щось прослухати (Володимир Атаназійович ставить диск із мелодіями у виконанні камерного оркестру «Harmonia Nobile» — Авт.). Марудна робота. Але мене ця науково-дослідницька робота переломила. Окрім того, фольклористика — я писав рецензії як критик, літературознавчі студії. Далі дорога моя пішла через Федора Погребенника в аспірантуру.  і тоді дослідницька праця ніби взяла верх, пішли дослідження, книжки. Але, очевидно, в мені  було закладено кілька  касет, як рамок у вулику. Не одна. Тому займався і творчістю,  коли  бачив, що нудно, втомливо стає, бо  одне раціо працює, робота пошукова, архівна, читання монографій, періодики давньої. Уявіть стан душі — береш в руки журнали і газети, видані 100-200 років тому...

Далі пішла викладацька робота. Став викладати журналістику, очолив кафедру, став заступником директора інституту журналістики, відкрив єдину на весь Союз кафедру журналістської майстерності. У мене творчі майстерні вели видатні люди, нині, на жаль, їх нема. Тепер робиться щось глумливе там, я не знаю, куди доведуть науку.

— Ви з такою теплотою згадуєте своїх інститутських викладачів. Ви тривалий час є членом спеціалізованої вченої  ради із захисту докторських та кандидатських дисертацій з філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. У ліричному романі «Небесія» кількома рядками прохоплюєтеся і про проблеми сучасної науки...

— У час мого навчання блискучі були педагоги, такі як доцент Мазецький — читав зарубіжну літературу, Омельченко — поет, член Спілки, учасник війни, мав такий великий розлом на чолі, що ми бачили, як там пульсує мозок, завжди у вишиванці ходив, мовознавець Верещака. Тоді професорів не було, тоді найвище наукове звання було кандидат наук, доцент, але які це були педагоги і фахівці! Яке було ставлення у студентів до науки! Такого не могло бути, аби на семінар не прийти. Дві причини могли бути — або захворів, або, не дай Боже, похорон в родині. А тепер студент платить за навчання і не ходить на заняття. Я не розумію цього. Чи це деградація, чи  перепад у суспільній свідомості?

Річ у тому, що нашу освіту взагалі треба ставити з голови на ноги. Оце, що ми нині цвірінькаємо, ніби ми входимо в Болонський процес, — це є погиблище, це не перспективи. Адже він передбачає, що студент може поїхати в будь-який університет Європи і там прослухати якийсь  курс. Хіба це сьогодні-завтра реально?

— Роман «Небесія» — не перший Ваш прозовий твір, Ви автор кількох збірок новел, поетичних книжок. Однак, як на мене, він найпомітніший. Хоча б з огляду на стосунки двох, бо  тему  зведено сьогодні до банальщини, як мінімум, а то й до бруду.

— Хто сказав, що від книжки до книжки все має бути краще? Зовсім ні. Можна в 20 вибухнути, а потім нема нічого, а можна і в 60 писати глибоку поезію... Люди, прочитавши, мене питають: «Це коли написано»? Кажу: «Тепер». Говорять: «Не може бути. Що, ви так відчуваєте, так може людина любити? Такі можуть бути стосунки чоловіка і жінки?». Я кажу їм: «Ну, у глухого чоловіка таких не може бути, а в того, в кого така амплітуда почуттів, як у ковальського міха, — може». Скільки мені років, тоді цікавляться. І  я кажу, що почуваюся нині краще, як у 40. Є досвід, є вміння, Бог пам’ять не забирає. Моя стилістика — то моє єство, мій спосіб думання й вираження, мої почуття. Готую продовження роману і пишу новелу «Дорога до віри».

Довідка «Галичини»

Володимир Атаназійович Качкан — науковець, поет, прозаїк, фольклорист, історик і теоретик української літератури, культуролог, пресознавець, педагог, громадсько-політичний діяч, автор понад 70 книжкових видань. Найвідоміші — двотомник «Українське народознавство  в іменах», десятитомник —  «Хай святиться ім’я твоє...».

Володимир Качкан — професор, дійсний член Академії наук Вищої школи, 1990 року здобув звання першого лауреата Республіканської премії за розробку в періодичній пресі питань українського народознавства, 1995-го — лауреата академічної премії імені Ярослава Мудрого в галузі науки і техніки, 1999-го — лауреата обласної премії імені Василя Стефаника, 2000-го — звання лауреата міської премії імені Івана Франка, 2003-го — звання лауреата Всеукраїнської премії імені братів Лепких, нагороджений Міжнародною премією імені Воляників-Швабінських (США, 2002).  2001 року Володимир Качкан визнаний людиною десятиліття,  2002 року нагороджений медаллю «Будівничий України» Всеукраїнського товариства української мови «Просвіта» імені Т. Шевченка, орденом архістратига Михаїла Української Православної Церкви Київського патріархату.  Українознавчі студії Володимира Качкана у 2001 році висували на здобуття  Національної премії України ім. Тараса Шевченка.

Нині Володимир Качкан очолює кафедру українознавства Івано-Франківського національного медичного університету, є членом редколегій журналів «Українознавство», «Українознавець», «Обрії», «Перевал», «Літопис Бойківщини» (США — Україна),  низки серійних енциклопедичних видань.

2009 р. Американський біографічний інститут визнав В. Качкана «Людиною року».