Адаптація військових, які повернулися з передової, до умов мирного життя шкутильгає на кожному рівні. Полчища чиновників вирішувати їхні проблеми особливо не поспішають, а волонтерам далеко не все під силу. Але якщо не звертати уваги на потреби військовослужбовців, які пройшли горнило війни, то від проявів так званого “поствоєнного синдрому” будуть страждати не лише вони, а й все суспільство.

Ціна виживання

Закони України передбачають надання компенсацій пораненим і сім'ям загиблих в АТО. Наприклад, за важке поранення з частковою втратою працездатності – близько 60-85 тис. гривень, за першу групу інвалідності – 304,5 тис. гривень. Родичам загиблих держава повинна виплачувати трохи більше 600 тис. гривень. Але й ці гроші дають не одразу. Трапляється, що захисникам Вітчизни, які втратили своє здоров'я під час збройного протистояння, компенсації обіцяють лише після повного завершення АТО.

Згідно з законом "Про статус ветеранів війни, гарантію їх соціального захисту", учасники АТО мають право на безкоштовне отримання ліків за рецептом лікаря, санаторно-курортне лікування, 75% знижку на квартплату і послуги ЖКГ, а також на газ. Загалом держава надала цій категорії громадян 13 видів соціальних гарантій і пільг.

В Івано-Франківській області діє Координаційний комітет допомоги постраждалим учасникам АТО та їхнім сім'ям. До його складу увійшли представники влади, громадськості, волонтерських рухів. Півроку триває робота зі створення соціальних паспортів сімей військовослужбовців і правоохоронців, постраждалих або загиблих в зоні АТО. Так, з двох сотень поранених вже опрацьовано потреби 195-ти родин.

"Люди переважно просять матеріальної допомоги, ремонту житла, санаторно-курортного лікування, працевлаштування та оплати навчання дітей", – розповідає про найголовніші потреби армійців та їхніх родин заступник директора департаменту соціальної політики ОДА Ярослава Ульванська. 

Та якщо про поранених і загиблих учасників бойових дій на сході України чиновники хоча б пам’ятають, то вирішувати проблеми тих, хто повернувся з передової неушкодженим, не поспішають. Нині нерідко ці забуті герої безнадійно оббивають пороги управлінь і департаментів, добиваючись обіцяних державою соціальних гарантій. Причина їхніх митарств – несформована система реабілітації та адаптації учасників бойових дій.

Неозброєним оком видно, що Україні необхідна загальнодержавна програма реабілітації та адаптації учасників АТО. На регіональних рівнях подібні програми вже починають розроблятися й впроваджуватися. Але ці самодіяльні місцеві ініціативи не вирішують проблеми в цілому.

У цьогорічному обласному бюджеті на підтримку сімей загиблих під час масових акцій протесту та в зоні АТО, а також на реабілітацію і лікування поранених під час військових дій передбачено 7 млн. гривень. Це дозволить при потребі забезпечити учасників АТО житлом, земельними ділянками, санаторно-курортним лікуванням, протезуванням.

Раніше Ярослава Ульванська боролася за те, щоби на базі санаторію «Черче» в Рогатинському районі побудувати новий корпус для лікування поранених бійців. Його вартість – в межах 45-ти мільйонів гривень. Тому чи будуть  споруджувати новий лікувальний корпус – наразі невідомо.

Але, крім відновлення фізичного здоров'я, потрібно подбати ще й про психологічну підтримку учасників АТО. «Ми створили програму допомоги пораненим і сім'ям загиблих в АТО, і я сьогодні бачу, що додатково треба однією стрічкою врахувати витрати на надання психологічної допомоги», – каже Ульванська.

Війна всередині

Психологи попереджають: якщо після повернення додому учасники бойових дій не отримають допомогу і не зможуть адаптуватися до мирного життя, то частина з них можуть почати об'єднуватися в злочинні групи. Адже чинити насильство чи навіть вбивати після війни вони не бояться.

Найбільшою проблемою для людей, які брали участь в активних бойових діях, стане постійне бажання дати вихід негативу, що накопичився за час війни. Дуже часто ці їхні емоції виливатимуться на рідних. Тому родичам колишніх військовослужбовців слід з розумінням і терпінням ставитися до цього.

Психологи переконані, що в Україні вже зараз необхідно почати створювати тренінгові та консультаційні центри, групи підтримки тощо, оскільки реабілітація бійців може розтягнутися на дуже тривалий час. Вилікувати людину, коли війна засіла в голові, надзвичайно важко.

В Івано-Франківську діє громадське об'єднання "Поранені SOS", що опікується пораненими бійцями та учасниками АТО. Його волонтер Наталя Сербин стверджує, такі центри є малоефективні, адже військові, що приїхали з передової, не сприймають цивільних людей, зокрема й психологів. З іншого боку, і самі психологи не мають досвіду роботи з людьми, які брали участь у військових конфліктах.

«Я розумію, що в ідеалі можна облаштувати гарний будинок, в якому проводитимуть масажі, різноманітні процедури, та це не те, що вилікує психіку. Я вважаю, що людей треба поступово адаптовувати до побуту. Як можна чоловіка з полону або того, хто півроку був на передовій, просто відпускати у цивільне життя? Трапляються випадки, коли людина не може піти в магазин та купити необхідні речі, адже на війні вона втрачає відчуття реальності», – окреслює проблему Наталя Сербин.

Волонтерка каже, що створенням чергової інституції «кашу з сокири» не звариш. Вона переконана, що психологи мали б солдата відправляти на війну, там його супроводжувати та зустрічати з війни – лише в такому разі поствійськовий синдром матиме менші ускладнення.

«Держава мало опікується пораненими та учасниками АТО, і це найбільша проблема, – робить висновок Сербин. – Якщо ти йдеш на війну і знаєш, що твоя дружина та діти не матимуть хліба, бо держава про них не подбала, то це перша та головна перешкода, чому чоловік не може виконувати свій обов’язок. До нас приходять жінки, які народили дітей, а батько їх ще не бачив, бо є проблеми із ротацією, чоловік не був вдома більше півроку. Якщо все скласти докупи, складається враження, що військовослужбовці – люди, яких випробовує держава, війна та час».

Волонтерка з власного досвіду знає, що війна дуже міняє людей. Каже, що випадки, коли розлучаються сім’ї, не витримавши випробування війною, – непоодинокі. У своїх роздумах Наталя Сербин категорична: «Якщо держава не підтримає таких людей, то громадський сектор з цим не впорається. Попри декларацію співпраці на словах, державні інституції починають відокремлюватися від людей».

Рана, що не гоїться

Кожного, хто був на передовій і брав участь у бойових діях, потрібно виводити зі стану війни. Важливо допомогти їм оформити всі необхідні документи та подбати про їхнє працевлаштування у цивільному житті. Адже залишати їх зі своїми проблемами наодинці – це шлях до загострення внутрішньої психологічної травми.

У цьому переконаний Петро Шкутяк. Свого часу він, будучи депутатом обласної ради та в.о. керівника КП "ЄРЦ", подався в добровольчий батальйон «Айдар». 20 липня минулого року колона, в якій був Петро Шкутяк, намагалася прорватися до луганського аеропорту, де в оточенні перебували українські військові. Туди везли забезпечення, а звідти мали забрати поранених і вбитих. За 11 кілометрів на південь від Луганська, у селищі Георгіївка, його та двох побратимів поранило осколками міни. Тому про те, як доводиться пораненим, він знає з власного досвіду.

«Поранених лікують у військових госпіталях. Але лікарні, по-перше, переповнені, а по-друге, там проводять загальне лікування. Якщо поранення таке, що відновитися неможливо, то хлопців демобілізують, і вони змушені лікуватися за власний кошт. Допомагають в лікарні і волонтери, але ця допомога не системна», – розповідає Петро.

Він також стверджує, що реабілітація після поранення відсутня взагалі і що кожен солдат змушений самотужки вирішувати власні проблеми. Якщо армієць не звернувся до координаційних центрів чи комітетів, то про нього ніхто не знає і відтак допомоги йому годі чекати.

До прикладу, про виділення земельних ділянок учасникам АТО чуло небагато. Упродовж трьох хвиль торішньої мобілізації обласний військкомат призвав понад дві тисячі армійців, а добровольців – порахувати важко. Між тим, за земельними ділянками в органи місцевого самоврядування звернулось лише приблизно 250 учасників АТО.

Шкутяк зауважує, що немає єдиного центру, який би вирішував та консультував військових. «Мені не подобається принцип: хто нагліший, той щось буде мати, а решту забувають. Солдат не має йти випрошувати те, що йому належить згідно з законом: пільги, землю та допомогу. До нього повинен прийти чиновник, розповісти про права та зарадити з оформленням довідок», – вважає він.

Попри прописані на папері програми, реабілітація та адаптація військових нині перебуває на зародковому етапі. Точково фахівці створюють центри психологічної допомоги, але не кожен армієць готовий вивільнити свої почуття. До того ж, саме життя в тилу може ятрити поствоєнну психологічну травму.

«Спочатку я думав, що на мене це не подіяло, але відчуваю, що поствоєнний синдром існує, – ділиться Петро Шкутяк. – Одна із ознак – я постійно думав, як би повернутись назад. Ти закриваєш очі і воюєш, згадуєш певні моменти, переграєш ситуацію, переосмислюєш, що би змінилось, якби ти зробив щось по-іншому. Потім розставив пріоритети і зрозумів, що маю складне поранення, треба заспокоїтись і шукати себе в цьому житті».

Петро Шкутяк каже, що навіть після півроку мирного життя він час від часу переживає наслідки поствоєнного синдрому. Колишній "айдарівець" вирішив, що шукатиме шляхи, як допомагати виходити з воєнних баталій іншим військовим.

Якщо держава не змінить свого ставлення до тих, хто ціною свого здоров'я і навіть життя рятує її від ворога, якщо не запровадить чітких правил дій та не олюднить свій бюрократичний апарат, то з часом країні можна очікувати тисяч і тисяч "невлаштованих" ветеранів…

Ірина ТИМЧИШИН, Галицький кореспондент