У  Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника відбулася наукова конференція «Кость Левицький (1859—1941) в українському національно-визвольному русі кінця ХIХ—першої половини ХХ століть», присвячена 150-річчю від дня народження видатного громадського діяча. На пленарному засіданні конференції, організованої кафедрою історії України інституту історії і політології Прикарпатського університету, виступили доктори історичних наук, професори Володимир Грабовецький та ігор Андрухів, кандидати історичних наук, доценти Ігор Райківський, Василь Бурдуланюк, Богдан Гаврилів, Петро Арсенич, Людмила Дрогомирецька, Володимир Ковалик.
Увазі читачів «Галичини» пропонуємо розповідь про цю видатну постать в історії нашого краю.

В українському національно-визвольному русі були дві течії, одну з яких представляли діячі з «нелегальної» частини національного табору, що сповідували революційну тактику. Однак не менше змагання в національно-визвольній боротьбі мав «легальний» сектор, представники якого обстоювали легальні, парламентські методи боротьби. Особливо це було актуальним для Галичини в умовах конституційного устрою Австро-Угорської імперії. До когорти найвидатніших українських діячів, які відіграли провідну роль в історії краю кінця ХIХ—першої третини ХХ ст., належав і Кость Левицький, без якого просто неможливо уявити й новітню історію Галичини.Народився Кость Левицький 18 листопада 1859 р. у містечку Тисмениці Товмацького (Тлумацького) повіту Станиславівського воєводства в сім’ї священика. Після закінчення Тисменицької школи вступив 1869 року до гімназії в Станиславові, а восени 1878 р. — до Львівського університету на правничий факультет. У студентські роки К. Левицький  залучився до громадської діяльності.

Після закінчення навчання у Львівському університеті 1882 р. К. Левицький зайнявся адвокатською практикою, невдовзі відкрив адвокатську контору у Львові, виступав захисником на багатьох резонансних судових процесах. Однак К. Левицький увійшов в українську історію передусім як політичний діяч. Його заслугою стала активізація діяльності народовців, що у 80-х роках ХIX ст. вступили на шлях усамостійнення в політичному житті. Він виступив одним з ініціаторів утворення в 1885 р. першого народовського політичного товариства «Народна Рада», що підвело риску під періодом монополії в галицькій політиці русофілів (москвофілів). К. Левицький належав до вузького кола осіб, які брали безпосередню участь у таємних переговорах із поляками, що завершилися укладенням польсько-української угоди, відомої в історії як «нова ера» (1890—1894 рр.). Попри суперечливі оцінки «новоерівської» політики в історичній літературі, не підлягає сумніву, що вона стала переломною подією в розвитку національного руху в Галичині, дала поштовх формуванню новітніх українських політичних подій, кристалізації ідеї політичної самостійності й соборності України. Характерно, що за активну українську діяльність К. Левицькому, як і ще рядові галицьких діячів на початку 90-х років ХIX ст., було заборонено в’їзд до Російської імперії.

Однак угодовська акція не виправдала сподівань К. Левицького. Наприкінці ХIХ ст. він перейнявся партійно-політичною діяльністю, став одним із засновників і лідерів УНДП, створеної в грудні 1899 р. з участю народовців.
Вже в перші роки ХХ ст. К. Левицький, офіційно будучи заступником голови Народного комітету УНДП у Львові, фактично керував діяльністю партії, бо його голова Юліан Романчук як депутат австрійського парламенту зосередив основні зусилля на парламентській діяльності, залишався переважно у Відні. Наприкінці 1905 року К. Левицького було обрано головою Народного комітету УНДП, на цій посаді він перебував до початку 1919-го, коли партія змінила назву на Українську народно-трудову партію, що прийняла нову програму. К. Левицький швидко утвердив свої позиції в керівних органах партії, здобув авторитет у суспільстві. Свідченням цього стало обрання К. Левицького до австрійського парламенту в травні 1907 р. на виборчому окрузі № 66 (Бережани — Рогатин — Болехів — Журавно). Депутатом парламенту він був упродовж 1907—1918 рр., причому на парламентських виборах 1911 року переміг на тому ж виборчому окрузі, що є свідченням довіри до нього виборців та авторитету в суспільному житті.

К. Левицький брав активну участь у діяльності Українського парламентського клубу, а в лютому 1910 р. очолив фракцію українських депутатів. У парламенті він, зокрема, виступав за податкові пільги для найбідніших верств, вживання української мови в адміністрації та судочинстві, рівноправне трактування українців і поляків у Львівському університеті тощо, особисто вів переговори з політичних питань з австрійськими прем’єр-міністрами і цісарем.

Водночас К. Левицький був обраний у лютому 1908 р. послом до Галицького крайового сейму і разом з українськими послами виступав за національну рівноправність українців з поляками. Про гостроту боротьби свідчить хоча б той факт, що під керівництвом К. Левицького українське представництво в Галицькому сеймі в 1910—1913 рр. вдавалося до голосної обструкції задля негайного ухвалення сеймової виборчої реформи.

Зосередження в руках К. Левицького напередодні війни керівних ролей у проводі найвпливовішої в краї УНДП, українському парламентському і сеймовому представництвах свідчило про перетворення його в одноособового лідера галицько-української політики. Підтвердженням цього стало обрання  К. Левицького головою міжпартійної організації галицьких українців — Головної української ради (ГУР), що була створена на початку війни в серпні 1914 р. Після розширення свого складу ГУР було реорганізовано в травні 1915 року в Загальну українську раду, характер діяльності якої визначався як «загальної національно-політичної репрезентації українського народу». Керівником цієї організації, яка на світовому рівні представляла не лише Галичину, а й всю Україну, став знову-таки К. Левицький.

К. Левицький, як і абсолютна більшість галицько-українських лідерів, виступав за створення незалежної Української держави на території Російської імперії, а на українських землях під Австро-Угорщиною — автономії, відокремлення східної, української Галичини від західної, польської. Однак проголошення урядами Австро-Угорщини і Німеччини в листопаді 1916 р. наміру створити Польське королівство на землях, забраних від Російської імперії, поклало край надіям на мирне вирішення питання автономії Східної Галичини, призвело до відставки самого К. Левицького з посади голови Українського парламентського клубу. Керівництво парламентською фракцією перейшло до Євгена Петрушевича, в майбутньому президента Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).
Водночас К. Левицький залишився головою УНДП і з кінця літа 1918-го розгорнув активну підготовчу роботу з метою захоплення українцями влади в Східній Галичині. Від імені Української Національної Ради (УНРади), створеної 18 жовтня 1918 р. у Львові як представницького органу українського населення в Габсбурзькій монархії, він брав участь у переговорах з австрійським намісником Галичини про перейняття влади. К. Левицький був одним із головних натхненників, організаторів і керівників Листопадового  1918 р. повстання у Львові та в краї.

І це при тому, що переломні суспільні події збіглися з особистою трагедією — смертю його дочки Стефанії, яка померла 29 жовтня після ускладнення на грип і була похована 1 листопада. Після похорону того ж дня він на чолі делегації УНРади прибув до резиденції галицького намісника, де прийняв від нього зречення від влади. Новопроголошена держава дістала назву ЗУНР, а її уряд — Державний секретаріат — очолив сам
К. Левицький. 

Однак перебування К. Левицького в уряді ЗУНР було недовгим. Він підписав 1 грудня 1918 р. попередній договір про злуку ЗУНР з Українською Народною Республікою, що заклав основи для майбутнього Акта соборності в Києві 22 січня 1919 року. Але до нового уряду, сформованого після перенесення столиці ЗУНР до Станиславова на початку 1919 р., К. Левицький не ввійшов. Деякий час він проживав у Станиславові, Кам’янці-Подільському, після польської окупації ЗУНР переїхав до Відня, де, попри розбіжності з Є. Петрушевичем, поставив вище справи громадські й державні над особистими інтересами, ввійшов до закордонного уряду ЗУНР. На посаді уповноваженого секретаря закордонних справ він доклав чимало зусиль для відновлення незалежності Західно-Української Народної Республіки дипломатичним шляхом. Скажімо, з його участю уряд ЗУНР розробив і запропонував Лізі Націй 30 квітня 1921 р. проект «Основ державного устрою Галицької Республіки», що передбачав утворення Галицької Республіки як незалежної держави з республіканським ладом (більшість території України на той час була окупована більшовицькою Росією). Однак держави Заходу навіть не розглядали цього проекту, визнали польську окупацію Галичини рішенням Ради послів від 14 березня 1923 р. 

На початку 1924 р. К. Левицький у 65-літньому віці остаточно порвав з політичною діяльністю, зайнявся написанням науково-публіцистичних праць з історії українського національно-визвольного руху другої половини ХIХ—першої чверті ХХ ст. Для сучасних дослідників є надзвичайно цінними його історичні розвідки «історія політичної думки галицьких українців 1848—1914» (Львів, 1926), «історія визвольних змагань галицьких українців 1914—1918» (Львів, 1928—1929), «Берестейський мир» (Львів, 1930), «Великий зрив» (Львів, 1931) та ін. З 1925 року жив у Львові.

З початком Другої світової війни, після встановлення на Західній Україні радянської влади, К. Левицького в кінці 1939 р. було заарештовано. Протягом майже двох років він перебував в ув’язненні в Москві, але якимось чином йому пощастило вийти на волю, мабуть, з огляду на поважний вік (понад 80 років). Невдовзі після повернення К. Левицького до Львова в 1941 р. почалася радянсько-німецька війна, в якій старий політик сподівався на прихильність фашистської Німеччини до українського питання. Він увійшов до новоствореної Ради старійшин, що в кінці липня 1941 р. була реформована в Українську Національну Раду. К. Левицький разом з митрополитом А. Шептицьким як два найавторитетніші українські діячі стали на чолі УНРади, завданням якої був захист національних інтересів місцевого населення під німецькою окупацією. Однак через кілька місяців, 12 листопада 1941 р., він помер. Похорон К. Левицького 16 листопада перетворився в національну маніфестацію. Показово, що віддати останню шану видатному громадському діячеві прийшли тисячі людей, тільки священиків було 50 і троє єпископів. Це було загальнонародне визнання великого внеску К. Левицького в національно-визвольну боротьбу. Поховали його на Янівському цвинтарі у Львові біля могили генерала командувача УГА М. Тарнавського. Можна погодитися з твердженням професора Ігоря Андрухіва, який життя і діяльність К. Левицького коротко охарактеризував словами з поеми І. Франка «Мойсей»:

Все, що мав у життю, він віддав
Для одної ідеї,
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї.