Я ще пам'ятаю такі часи, коли присутність того, хто називав себе письменником, у різних товариствах сприймалася неоднозначно, але значно серйозніше, ніж тепер. Тоді поширеним була така думка, що письменник завжди на роботі, тобто все, що він робить у ті моменти, коли чомусь не пише, пояснювалося тим, що він збирає матеріал. Відповідно ставлення до цього бувало діаметрально протилежним. Найрадикальніші вбачали у присутності такого письменника якщо не небезпеку, то принаймні відчутний дискомфорт. Намагалися або спровадити його кудись з товариства, або дуже уважно фільтрувати сказане. Бо в ті часи надто багато людей робили щось таке, що не повинно було бути відомим ширшому колові. А про письменника – який завжди на роботі – неможливо бути певним, він все ж таки розвідник, може  все послухати, щось додумати, а тоді взяти і написати. Між іншим, таке бажання справді не раз з'являлося, бо багато історій і сюжетів були надзвичайно придатними до літератури. Тому не менше було таких, які дізнавшись, що серед нас письменник, відразу починали мало не надиктовувати свої реальні чи вигадані пригоди, переконуючи, що саме це не може не бути оціненим, записаним, насолоджуючись від передчуття, що про нього буде книжка, яку всі будуть читати, заздрячи тому, хто зумів прожити таке життя. Були ще й треті. У них були власні масштабні концепції, теорії і  рекомендації, які наближалися за своєю вагомістю до того, що порятує людство або націю. І вони попросту вимагали, щоби письменник не займався пустим, щоб негайно разом сісти і швидко зробити потужний роман. Тепер такого вже нема. Постать автора стала настільки розтиражованою, що кожен сам може і написати своє, і негайно його опублікувати. Кому бракує слів, той має фотографії.

Впродовж кільканадцяти наступних років якісь обговорення проблеми сучасного українського роману стосувалися або потреби власного нобелівського лауреата, або необхідності продукування масової жанрової літератури.

Зрештою, тим, хто хотів читати, було що читати й читати. Нові горизонти відкривалися концентричними колами. Переклади, есеїстка, монографії, репортажі…Не кажучи вже про неймовірну кількість публіцистики і журналістики, блоґів, версій, свідчень і коментарів, які стали в якийсь час, мабуть, головним масивом читаного. Не кажучи вже про щоденний потік новин, прочитання яких є захопливим обов'язком і займає досить багато часу.

Але рік тому щось змінилося. Тепер питання про те, коли і хто напише роман про Майдан, про революцію і про війну, задається все частіше. У цих сподіваннях є багато такого самого, як у оповідях для письменника двадцять років тому. І багато дбання про так званий розвиток літератури. Здається, що певні проблеми з українськими романами пов'язані з відсутністю яскравих сюжетів і персонажів в наших реаліях. І от тепер сталося щось по-справжньому велике, всесвітнього значення, яке породило стільки видатних осіб, такі драматичні, героїчні і трагічні ситуації, відкрило страшну і чисту правду, що лиш бери, і пиши. І без особливих зусиль буде книга над книгами, роман над романами, бо такий матеріал. Ясно, що такі романи невдовзі з'являться. Хоч справді великий роман про теперішню війну неможливо написати швидше, ніж через кілька років після того, як війна закінчиться, бо інакше осмислити її попросту неможливо.

Але це суспільне сподівання роману цікаве тим, що демонструє потребу романності. У тому сенсі, що роман – це нічим не замінний спосіб пізнання і причетності до світу. Тож потреба його полягає не у фіксації пам'яті про великі події сьогодення. Той роман, якого чекають, має значно вагоміші функції. Він має бути не так про події, як про подію сприйняття подій. Він має бути методом збирання особистої моделі світу. Ключем до базової екології буття, демонстрацією пов'язаності і єдності усіх явищ і інтересів, які відбуваються одночасно, які походять з минулого, зустрічаються тут і тепер, а тоді вибирають, як розійтися до наступної зустрічі у майбутньому. Формулою для відбирання інформації для того, щоби скласти зрозумілу самому собі мозаїку. А найголовніша функція, яку має виконати очікуваний роман, – це виховання вміння бачити Україну у світі, світ в Україні, себе в Україні і світі, світ і Україну у собі. Читати великий роман про себе і для себе, розуміти, де ти є, і не мріяти про можливість життя у інший час, у іншому місці.

Збруч