Він мешкає у селі Вижний Березів на вулиці, названій на його честь. Позаминулого року в Коломиї йому встановили прижиттєвий пам'ятник. Активісти кількох патріотичних організацій закликають Президента Віктора Ющенка присвоїти йому звання Героя України.

Сам Мирослав Симчич - сотник УПА з псевдо Кривоніс - до такого культу своєї особи ставиться радше з гумором. Про славнозвісний бій під Космачем у січні 1945 року, в якому його «Березівська» сотня знищила каральний батальйон енкаведистів на чолі з генералом-майором Сергієм Дергачовим, розповідає без патетики, але настільки детально, наче бій стався щойно вчора, а не 65 років тому, з яких 32 роки, 6 місяців і 3 дні упівець провів у радянських таборах і тюрмах. Той бій, у якому Симчич-Кривоніс отримав поранення, визначив надто багато в його житті.

- ...У 1944 році я закінчив архітектурний технікум в Коломиї. На той час вже був у молодіжній організації ОУН. У наших краях УПА почали формувати в 1943 році, я зразу вступив у підстаршинську школу. Мав тоді 20 років.

Частина випускників школи залишилася на зимівлю тут, а частина пішла у Чорний Ліс. Я залишився, і навесні 1944 мене взяли в старшинську школу.

- Що Ви вивчали на тих вишколах?

- Наш вишкіл у старшинській школі був розрахований на 4 місяці. Ми змушені були за той час освоїти все, на що у німців чи австріяків йшло 3-4 роки. Теорія щодня - 12 годин, після того нічні заняття. Навантаження витримували не всі. Хто з хлопців не встигав, їх відсіювали, лишилися тільки ті, які все витримували і фізично, й інтелектуально. Викладали нам 16 предметів: польова служба, внутрішня служба, топографія, зв'язок, артилерія, тактика... Словом, усі дисципліни, які були в австрійській, німецькій, російських військових школах.

Комендантом нашої старшинської школи був полковник артилерії Стефанович. Він закінчив Віденську військову академію, воював у австрійській армії, де здобув звання, потім пішов у січові стрільці. У нас він викладав і артилерію, і кавалерію. Починав з того, як підкувати коня...

Щодо артилерії, то хоч в УПА її майже не було, але нас готували не тільки для партизанки. Тоді сподівалися, що з старшин виростуть кадри для майбутньої української армії.

- Куди Ви потрапили після школи? Де і з ким довелося воювати?

- Мене направили в Чернівецьку область у Буковинський курень. Там ми воювали з румунськими частинами. Сутички були часто, було по кілька боїв на день, але невеликих. Переходили ми і в Станіславську область, і на Закарпаття. І з мадярами воювали. Як прийшли вже більшовики, то з більшовиками.

Я тоді мав звання чотового.

- Розкажіть про бій під Космачем, про який сьогодні часто згадують.

- Це був найбільший і найуспішніший наш бій. Тут у нашій окрузі в 1944-му, як фронт подався на захід, діяло наших 16 сотень. А сотні мали 180-220 чоловік. Це була немала сила. І більшовики старалися її знищити.

Але ми трималися, бо нам дуже був поміг фронт. Німці, мадяри покидали багато зброї - ми були добре озброєні. А штаб нашої коломийської округи дислокувався в Космачі. Там було все: і сховки, і харчі, і обмундирування, і майстерні, де ремонтували взуття і одяг, і пекарня... Тому більшовики так прагнули захопити Космач, який вони тоді називали бандерівською столицею. Вони за 1944 рік кільканадцять разів атакували, але ми відбивалися.

А на початку 1945 року вони зібрали більші сили. Наше командування побачило, що їх надто багато, і ми вийшли з села й засіли довкола нього у лісі. Впустили у Космач більшовиків без бою. Вони навіть не сподівалися такого, сиділи тихо кільканадцять годин. Але потім почали грабувати людей, почався в селі крик-ґвалт... Тоді ми вдарили. Ми їх повністю оточили, і бій йшов три доби безперервно. Прохання більшовиків про допомогу ми перехопили. Почали готуватися до зустрічі з їхньою підмогою.

До Космача був підхід з трьох сторін. На кожному з цих напрямків наше командування поставило по сотні. І наша сотня отримала наказ закрити підхід з боку Коломиї. І, не дай Бог, допустити прорив.

Нас було десь 220 бійців. Ми йшли вночі, в темряві шукали вдале місце для засідки. Мороз був тріскучий. Нарешті вибрали місце з підвищеннями такою підковою, що дає стрільцям зручне поле для обстрілу. Бо набої ми мусили берегти.

Ми не знали, скільки прийде більшовиків. Розташувалися так, як вважали найкраще. В чоло поставили полковний міномет, мадярську бронебійку. У нас було 22 кулемети. По схилах розмістилися з автоматами, з кулеметами, з десятизарядками. Дерев'яний міст ми тихо вручну, щоб не чути було в сусідньому селі, розібрали. Потім чекали до ранку. Від морозу нас врятував сніг - ми в нього зарилися і так грілися. То набагато тепліше, ніж на морозі. У снігу вони нас і не помітили.

Коли приїхала перша машина - вона мало не злетіла з берега в ріку. За нею друга, третя, і легковик. Відтак за ним ще 12 набитих солдатами грузовиків, впритул один за одним. Якраз так, як нам треба. Офіцери почали підбігати до легковика, певно, питати, що далі робити. Видно, той офіцер наказав сформувати колону. Вони вислали вперед розвідку, яку ми пропустили. Я підождав, як вони нарешті збилися в купу, і тоді крикнув: «Хлопці! Вогонь!» Як сипнуло то все вогнем! Вони опинилися «в мішку», а ми по цьому мішку давай молотити. Ми їх так, може, зо три години били. Сікли, поки де що ворушилося. Скільки ми їх знищили, я тоді не знав, але розумів, що багато.

Довідався про результат бою аж в 1968 році, коли мене вже повторно арештували. Тоді я вже дізнався, що під Космачем був полк з каральної дивізії генерала-майора Дергачова. Та дивізія депортувала кримських татар, інгушів, чеченців, потім їх кинули в Івано-Франківськ для знищення нашого підпілля. Дергачов тоді був у тому легковику, наші хлопці з нього решето зробили. Але ми тоді не знали, хто саме був у машині.

Енкаведисти теж довго не знали, хто їх тоді розбив. Але потім, за багато років, мене таки здав один березівський зрадник. І після першої відсидки справу проти мене поновили. В документах вказувалося, що в бою з нами загинули 405 осіб. В тому числі і Дергачов, який на війні з фінами був нагороджений званням Герой Радянського Союзу, а потім призначений командиром каральної дивізії НКВД.

Під час слідства привозили з Москви його жінку і сина. На слідстві жінку запитали: «Как ви живьотє?» «Ну канєшно, харашо живьом. Правітєльство і Партія пазаботілісь, штоб нам харашо жилось. Но развє би я так жила, єслі б жил мой муж?» Відтак питають: «Какоє ви хатітє наказаніє бандіту, каторий убіл вашева мужа?» Вона дивиться на мене і каже: «Только вишшей мєри». Питаються сина - те саме відповів. Але що цікаво, що ще привозили родини загиблих у тому бою офіцерів, які були родом з кавказьких країв, з Азії, то жоден з них не вимагав для мене розстрілу.

- Коли і як Ви потрапили в полон?

- Мене арештували 4 грудня 1948 року, а вже 13 березня 1949 року судили. Мені дали 25 років. На той момент вони не знали, що я командував сотнею під Космачем. Судили як звичайного повстанця. Думаю, не розстріляли тільки тому, що в той час в Радянському Союзі була скасована вища міра.

А три місяці слідства - то кошмар. Перший раз просто побили до втрати свідомості. Потім я зрозумів, що це дурниці, півлиха. Потім били вже не так. Зв'язували руки і ноги і шомполом по гомілках, там дуже болюче місце. І так не поспішаючи били, поки я не втрачав свідомість. Пам'ятаю, що один раз я після такого лежав у карцері безпритомний сім діб. Я це зрозумів по кількості пайок - кусочок хліба і 12 грамів цукру - які зібралися на тумбочці.

- Де відбували покарання?

- Мене відправили в табір у Магаданську область, де я пробув до 1955 року. А в тому році за повстання в таборі мені дали 5 років тюрми. Причому відбувати повезли в тюрму в Іллєц, таке містечко на прольоті між Москвою і Харковом.

-Розкажіть про те повстання.

- Ми тоді, три з половиною тисячі чоловік, відмовилися працювати і потовкли ребра всім донощикам, які погодилися на співпрацю з НКВД. Як я попав в Іллєц, подумав, що я на курорт приїхав. Так мені було після Колими. Я ж там зуби від цинги втратив. А в тюрмі навіть капусту деколи давали. І ще подумав, який же я був дурний, чого я скорше не піднімав бучу, а тягнув так довго...

У час Хрущова мені строк переглянули, залишили 15 років. Я відсидів до 1963. Кілька років встиг побути на волі, женився, народився син. А потім в 1968 році вони з'ясували, що саме я командував сотнею під Космачем, і «за новими обставинами» мене арештували знову.

В Івано-Франківській тюрмі, в 68-ій камері-одиночці на 4 поверсі, я просидів 25 місяців і 13 днів. Часом думав собі, що в мене вже галюцинації, не знав, чи я звар'ював, чи ще нормальний. От ходив так цілими днями від вікна до дверей.

В кінці кінців мені повернули 25-річний термін від другої судимості. І так вийшло, що перших 5 років не врахувалося, і довелося сидіти 30 років. Та коли залишалося кілька днів до волі, мені додали ще 3 роки за антирадянську пропаганду. Бо я тоді написав листа Брєжнєву, а хлопці-шістдесятники передали його за кордон, і його надрукував німецький журнал «Шпігель».

І я ще то досидів. І вже почав Союз тріщати по швах, вже далі не стали судить. Бо якби не ця подія, то вони б далі судили. Вони вимагали від мене ні більше, ні менше - засудити своє минуле, наплювати на наші могили, на нашу кров. То я рішив - най краще я помру сам, чим я маю таке безчестя нанести на все те, за що я сам мучився і стільки людей погибли.

Тож я добув тих три роки і звільнився 30 квітня 1985-го. На Західну Україну мене не пускали, я жив у Запоріжжі. У рідне село повернувся вже в 1996-му.

- Пане Мирославе, як самі вважаєте: ваша війна закінчилася перемогою зі здобуттям Україною незалежності?

- Я вважаю, що сьогодні війна тільки починається. Тепер у нас боротьба ще більша і важча, ніж в ті воєнні роки. Сьогодні Україна розкладається - і під впливом Росії, і наших політиків. От Ющенко - він мав у серці Україну. Але його не підтримали. Та ми не можемо залишити все, як є. Українці повинні зараз організуватися і щось думати, може, робити другий Майдан - і гнати це все болото! Я не політик, я солдат. Я готовий підтримати всіх тих, хто хоче битися.