Опис симптомів цієї хвороби варто розпочати з нашого постгеноцидного села. До Голодомору українські селяни мали приблизно такі самі за площею земельні ділянки, як і їхні нинішні нащадки. Тракторів у власному користуванні до 1933 року вони не мали, та й їх і не могло бути в принципі. Але жодному (!) господареві не спадало на гадку віддати свою землю в оренду сусідам чи ще комусь.

А на більшовицьку пропозицію у 1929 році об’єднати їхні ділянки в колективні господарства (колгоспи) українські селяни в своїй більшості відповідали мовчазною відмовою. Впевнений, що так само вчинили б і польські та французькі селяни. Тобто можна стверджувати, що до Голодомору українці були однією з найпотужніших фермерських націй Європи — такою самою, як французька чи польська.
Але саме голодний геноцид 1933 року перетворив їх на ментальних рабів, які здали свою землю в колгоспи, а відтак пропрацювали в них решту свого життя за жалюгідні копійки.
Після того ж, коли ті колгоспи розпалися, наші постгеноцидні селяни й досі тужать за ними, а ненавидять своїх односельців — поодиноких фермерів. Чомусь саме їх, а не земельних баронів з колишніх колгоспної, радянської та комуністичної сільської й районної номенклатур. Бо раби, як відомо, ненавидять не своїх господарів, а саме вільних людей, які ще вчора були рабами разом з ними.
Свої ж земельні паї «перевиховані голодом» селяни, за рідкісним винятком, віддали в оренду тим самим земельним баронам на кшталт Лозинського. і що характерно, ціна тієї оренди в регіонах зворотно-пропорційна рівневі смертності (а отже, і ментальних зламів) в них під час геноциду 1933 року. Ось чому ціна українських чорноземів нині вшестеро-вдесятеро нижча за ціну польських глиноземів.

Правда, в західних регіонах України, де Голодомору не було, а голод 1947 року був не таким масштабним за кількістю жертв, селяни обробляють свої паї самотужки, причому нерідко без будь-яких засобів механізації.
За влучним висловом нашого інтелектуала івана Дзюби, після Голодомору зникла Атлантида традиційного українського села з його народними піснями, вишиванками та рушниками. Але знову ж таки, цього не можна сказати про ту саму Західну Україну. Однак загалом... Як зазначив відомий дослідник Голодомору та постгеноцидного суспільства в Україні історик Джеймс Мейс: «В умовах масового винищення українського народу такі споконвічні риси його етики, як привітність, доброзичливість, ввічливість, чуйність, залишилися в минулому. Натомість запанували байдужість та жорстокість».
Для тих, кого неприємно вразив сам зміст цитати Джеймса Мейса, скажу таке. В селах луганської Слобожанщини мені доводилося бачити братські могили жертв Голодомору 1933 року без жодних ознак людських поховань! Деякі з них були взагалі розташовані під стежками та ррунтовими дорогами. А це означає, що постгеноцидні селяни свідомо ходили по кістках своїх рідних: дітей, батьків, чоловіків та жінок, братів та сестер. Бо хто-хто, а вони на власні очі бачили, як в ті ями десятками, а то й сотнями звалювали трупи їхніх односельців з їхніми найближчими родичами в тому числі!
Не випадково Мейс вживає слово «народ», а не «селяни». Бо до Голодомору селяни становили три чверті населення УРСР, становили вони більшість і після нього. Потім потужні хвилі індустріалізації в СРСР зробили більшість постгеноцидних селян містянами, які поширили свою рабську ментальність і на міста так званої Великої України.
Тим часом російські політики, політологи та журналісти пояснюють проросійськість південно-східної України банально — мовляв, у так званій Новоросії просто більше етнічних росіян. Це цинічна брехня, бо в жодній області нашого південного сходу, крім окупованого Криму, тієї більшості й близько немає. Саме на цих просторах селянська армія Нестора Махна, сформована, звісно, з місцевих жителів, чинила потужний опір російським загарбникам незалежно від того, під якими прапорами вони намагалися вдертися до нас — під червоними чи російськими триколірними.
А так звана Донецько-Криворізька республіка не мала своєї юрисдикції вже за околицями промислових міст (в яких тоді справді переважало етнічне російське населення) Донбасу, Катеринославщини та Слобожанщини. Тобто без «братньої» допомоги Росії та маріонеткова республіка була приречена в бунтівному морі українського селянства, яке оточувало її зусібіч. Однак сьогодні те саме селянство у своїй більшості, на відміну від селян інших регіонів України, чекає не дочекається російської окупаційної армії.
Для тих, хто не бачив цієї ганьби на власні очі, наведу лише приклад ледь не «загальнонародної» любові в україномовному Сватівському районі Луганщини до свого земляка — одного з найбільш жорстоких польових командирів «ЛНР» Олексія Мозгового, котрого, правда, вже ліквідували. Що ж таке сталося із сільським населенням Харківської, Луганської, Донецької, Запорізької, Дніпропетровської, Миколаївської, Херсонської та Одеської областей між 1920-м та 2014-м роками, що воно у своїй більшості перетворилося на патріотів сусідньої агресивної імперії?
На мій погляд, тут спрацювали два чинники. Перший з них — це найбільш руйнівні трансформації традиційної української свідомості селян-степовиків під час тихого геноциду 1933 року. Саме серед них був найвищий рівень смертності під час Голодомору, бо, за спостереженнями нашого інтелектуала Вадима Скуратівського, у залишених більшовиками без усього їстівного селян-степовиків шансів на виживання було у кілька разів менше, ніж у селян-поліщуків.
Другий чинник — це наявність кордону з Росією в трьох із тих восьми областей. Під час Голодомору селяни чудово бачили, що за тим умовним кордоном нічого схожого на це не коїться. Вони не знали і не могли знати мети геноциду голодом, якої загалом більшовики досягли, і вже після тієї трагедії чи то підсвідомо, чи й свідомо очікували від людожерської влади, яка залишалася тією самою, що й до 1933 року, його повторення.
 А для тих, хто й досі легковажить словом «голодомор», скажу таке. Мені довелося бачити літніх жінок, які пережили той геноцид у дитинстві і в яких Друга світова війна забрала батьків, чоловіків та братів. На запитання, що для них було страшніше — голод чи війна, всі вони без жодних вагань відповідали, що Голодомор 1933-го. Тому немає нічого дивного, що після нього селяни прикордоння намагалися стати якомога ближче до росіян, а при нагоді й перетворитися на них. Ті самі намагання вони заповідали своїм дітям та онукам, яким щиро бажали тільки добра.
Ось чому й досі Донеччина, Луганщина та Харківщина залишаються вотчинами всіх проросійських політичних сил, якщо навіть ті очолюють такі далеко не бездоганні особистості, як Янукович, Кернес, Єфремов та Добкін. А всіх патріотичних політиків сприймають там лише або вузький прошарок частини місцевої інтелігенції, або переселенці та їх нащадки в другому поколінні.
Саме прояви постгеноцидного синдрому і зробили Україну за рівнем життя типовою центральноафриканською країною в Європі. Вочевидь, що ця ганьба є прямим наслідком керування нашою країною або прихованими злочинцями, або ж у ліпшому разі некомпетентними людьми. Але ж обираємо їх ми самі. і тут саме час замислитися над тим, чому інші країни можуть обирати до влади своїх справді найкращих представників, а ми — ні.
Ось лише кілька передвиборчих прикладів, які свідчать про постгеноцидну ментальність моїх колишніх земляків на Луганщині. В самому Луганську мені багато разів доводилося чути такі «перли» саме від українців: «Мне все равно, какой он национальности — лишь бы человек был хороший» або ж: «Мне все равно — ковбаса или колбаса, лишь бы она была».
А в слобожанських селах люди, йдучи на вибори, керуються таким «принципом»: «Оберемо найбагатшого — менше красти буде». Ось чому саме в цих селах завжди балотувалися до обласної та Верховної рад найбагатші люди Луганщини — Олександр Єфремов та Віктор Тихонов.
Можна, не боячись помилитися, припустити, що тими самими настановами керуються виборці всієї південно-східної України, де живе якщо не більша частина її населення, то принаймні половина. От і маємо у всіх гілках влади те, що маємо. Але багато львів’ян та киян, наприклад, також віддали б свої голоси на виборах, гадаю, за більш кращого, на їхню думку, кандидата незалежно від його національності. Лише тут уся відмінність у тому, що гарні люди для них та для виборців, які виховані батьками, що свідомо їздили по кістках своїх родичів, — це зовсім різні за своєю моральною та політичною сутністю кандидатиѕ
Та, придивившись пильніше до вибору наших патріотичних регіонів, можна констатувати, що й він далеко не бездоганний. Але тут річ вже в іншому — в цілковитій відсутності національної еліти в Україні. Тобто кого не обирай, сингапурського чи польського економічного дива в нас все одно очікувати не варто. і корені цього українського феномену також тягнуться з 1933-го. Комуністична влада СРСР вислала чи винищила свого часу всі національні еліти як загрозу самому існуванню її тоталітарного режиму.
Але тільки в Україні Голодомор геть забруднив таке джерело відновлення національної еліти, як селянство, яке продукує по сьогодні литвинів, лазаренків та кучм, а в найкращому разі — ющенків. Погодьтеся, що на їхньому тлі навіть одіозний бацька Лукашенко, який також походить з білоруського села, виглядає ледь не де Голлем!
А уявляєте, яким вербувальним «Ельдорадо» для російських спецслужб є постгеноцидна Україна, де й сьогодні ніхто і ніщо не переконає принаймні третину її населення в тому, що без Росії ми самі ні на що не спроможні...
Сподіваюсь, спостережливі читачі погодяться зі мною, що ворожою агентурою просякнуті наші спецслужби, Генеральний штаб, уряд, Верховна Рада та Адміністрація Президента. Є вони і на всіх інших рівнях нашої влади на місцях, у навчальних закладах, редакціях газет та телекомпаній. і допоки наші контррозвідники будуть робити вигляд, що не знають цього та звітуватимуть тільки про затриманих у лісосмугах диверсантів, можна не сумніватися в тому, що Україна не стане членом ні НАТО, ні Євросоюзу й не матиме ніякого безвізового режиму.
Звісно, без власної національної еліти подолати свій всеохопний постгеноцидний синдром Україна не в змозі. Але навіть коли нам пропонують допомогу ззовні, ми ніяк не реагуємо на це. Приміром, всесвітньо відомий соціолог Френсіс Фукуяма ще 2006 року в своїй київській лекції подарував нам дорожню мапу з подолання нашого постгеноцидного синдрому й побудови в Україні справді громадянського суспільства та входження після цього у поважні європейські інституції. Пам’ятаю, що на тій лекції була мало не вся наша інтелектуальна еліта. Але то була саме постгеноцидна еліта, яка не почула того великого філософа сучасності, так само, як не сприймає рекомендацій лікаря психічно хвора людина.
Тому я не хочу навіть викладати в цій статті свої рекомендації з цього приводу, які співзвучні з фукуямівськими. Мені зостається лише тішитися тим, що маю у своїх однодумцях Мейса й Фукуяму. і не лише їх. Як нещодавно дізнався, світлої пам’яті блаженнійший митрополит Андрей Шептицький ще в 40-х роках минулого століття зазначив, що Україні потрібен високохудожній фільм про Голодомор. З цим, либонь, погодиться багато хто. Така кінокартина матиме більше значення для подолання постгеноцидного синдрому, ніж офіційні визнання трагедії чи лекції про неї. До речі, є й голлівудські актори, котрі могли б зіграти в такому фільмі безплатно.